В одному кримському селищі літньої ночі з вольєра зникло стадо індиків. Уранці сторож Грицько не повірив своїм очам, протер їх і впевнився — жодного індика не лишилося. Тоді він заспішив до контори — повідомити про скоєне лихо. Скільки сторожує — такого ще не бувало, про щось подібне ніхто із старожилів не розповідав. Та й з сусідніх селищ не було таких чуток. Правда, були поодинокі викрадання індиків, але щоб усіх... Неймовірно!!!
У конторі Грицько застав мене — агронома й бухгалтера Марію. Вона побачила блідого і схвильованого сторожа й відразу запитала:
— Щось трапилось?
— Так, кудись з вольєра зникли індики.
— А ти для чого там?
— Хіба вночі щось побачиш? — почав виправдовуватись Грицько.
— То повинен був чути!
Якраз увійшов голова Гаврилович.
— Що тут розбирається? Чому наполохані? — поцікавився він.
— Зникли з вольєра індики, — доповіла Марія.
— Як зникли? Усі?
На підтвердження Грицько опустив голову.
— Ходімо подивимось, де вони гуляють. А може, тобі примарилось?
Підійшли ще двоє працівників, і ми гуртом вирушили до вольєра. Справді, жодного птаха там не побачили. Гаврилович з подивом розвів руками:
— Куди ж вони могли подітися?
Новина про пропажу індиків швидко рознеслася по селищу. Зібралося біля контори чимало односельців, і кожен висловлював своє припущення:
— Мабуть, ласка їх розігнала.
— Але щоб усіх... їй це не під силу.
— Може, зграя вовків напала?
— На землі сліди були б.
Дійсно, нічого не вказувало на розбій — ні кривавих слідів, ні розкиданого пір'я, ні галасу не було.
Вирішили групами урізнобіч піти на пошуки. Шукали день, два й тиждень — ніяких слідів. Хоч плач...
На початку другого тижня дітлахи помітили, що орел високо кружляв у небі, а потім сів на краю високої гори й довго дивився в ущелину міжгір'я. Потім з блискавичною швидкістю пірнув в ущелину й вилетів звідти, тримаючи щось у лапах, подався до найвищої неприступної скелі.
У мене промайнула думка, що це орел загнав індиків в ущелину, а тепер по одному носить сім'ї. Але відразу таку думку відкинув, бо згадав, що орли полюють удень, коли сонце стоїть у зеніті, а це трапилося вночі. То хто ж тоді?
Направив бінокль на верхівку скелі, куди вказували підлітки. Так і є! Там було гніздо орла. На тлі блакитного неба воно виглядало казковим. Розташоване на верхньому виступі, лише з одного боку захищене скелею. Гніздо велике, вимощене гілками, нагадувало глибоку миску. Зверху гілки стирчали в різні боки, а нижче — стіни замазані землею з глиною. В гнізді сиділа орлиця й годувала орля. Сам хазяїн дрімав біля житла.
Наступного дня в ущелину спорядили людей на пошуки індиків. До підніжжя гори була дорога, і ми їхали машиною. Біля входу в ущелину дорога обірвалась, і треба було йти пішки. Вхід був вузький, тем ний, загромаджений камінням різної величини, між яким дзюрчала вода. Дехто пропонував узяти провідника, але потім вирішили йти самі. Просуватися було важко, доводилося перестрибувати з каменя на камінь. Добре, що вони не обросли водоростями, мохом, тому не були ковзкими. Це полегшувало наш похід. Натрапили на невеличку гірську річечку, яка текла між відшліфованими водою каменями. Біля підніжжя гори і на її схилах росли хвойні й листяні дерева, кущі шипшини, кизилу. Де-не-де ущелина освітлювалася небом через малі отвори зверху. Кожен з нас мав ліхтар, яким користувалися в темряві. То підіймалися вгору, то спускалися вниз. Із гір збігали струмки, найбільші з них шумували й нагадували водоспади. Нарешті зарості залишилися позаду, і ми вибралися на майданчик, вкритий невеличкими сірими камінцями, такими, як на бруківці. Крізь галас почули якусь метушню. Коли наблизились, побачили руду лисицю, котра силоміць потягла індика до своєї нори.
Так ось хто вкрав індиків! Тепер відгодовується, ще й орла пригощає!
Місце, де утримувались індики, було вологим і темним, заглибленим. Птахи тулились один до одного й чекали своєї злощасної долі. Шум струмків, водоспаду примушував їх триматися купи. Поява людей насторожила птахів, вони витягнули шиї, повернули голови в наш бік, застигли в чеканні.
— От злодійка, вже встигла переполовинити стадо.
Не гаючи часу, погнали птахів до вольєра. Вони слухняно повертались з полону.
Наступного дня ополудні, коли сонце піднялося в зеніт, орел вилетів з гнізда у простір синього неба. Його політ справляв на мене велике враження, захоплював своєю величністю, пружний розмах широких крил надавав польоту упевненості. Він стрімко розсікав повітря, при цьому майже не рухав крилами. Гордий, впевнений у собі, орел нікого не лякався, почувався повновладним володарем неба. В повітрі літало багато стрижів, білих чайок, вони непомітно мелькали, а політ орла зачаровував. Орел піднімався у височінь і здавався маленькою пташкою, яка, наче човен, зникала й виринала із-за хмар. Довго літав, потім сів на виступі гори й довго дивився в ущелину, але його гострий зір більше не знаходив дармової поживи. Це роздратувало орла. Він знову піднявся за хмари, склав крила і поринув з височини в ущелину. Жахливо було бачити його падіння у просторі, здавалося, розіб'ється об каміння, але над самою ущелиною він ожив, розправив крила й почав набирати висоту. Роздратований метався в небі й нагадував політ перед бурею. Ще кілька разів пірнав в ущелину, а коли впевнився у відсутності здобичі, подався до свого гнізда голодним.
Герой багатьох міфів, казок гордовитою поставою, міцним, наче з металу, дзьобом, чіпкими загнутими кігтями приваблював до себе. А холодний, істинно орлиний, безжалісний погляд хижака давав підставу називати його королем піднебесся. Кожного дня я милувався польотом казкового птаха.
Та тільки покінчили з однією бідою, як прийшла нова. Через декілька днів на пасовищі орел викрав ягня. Чабан кричав, розмахував ґирлиґою, але нічого не міг вдіяти. Не минуло й тижня, як знову орел забрав з отари ягнятко.
Довелося Гавриловичу збирати людей, щоб порадитись, як побороти лиходія. Вирішили залучити мисливців зі зброєю, але орел прилітав тоді, коли їх не було, й забирав чергову жертву. Тоді змушені були орла зловити. Принесли сітку, розстелили на землі й посадовили ягня для приманки.
Два дні орел кружляв над приманкою, але не наважувався наблизитися до неї. Може, були в нього якісь передчуття, може, сітка стримувала. На третій день опівдні знову з'явився над пасовищем, покружляв, піднявся в небо, склав крила й пірнув головою вниз, вихором упав на ягня, накрив його й притиснув до землі міцними лапами з гострими кігтями, впився в тіло жертви. Але піднятися вже не зміг, бо сітка не пускала.
Орел спершу не зрозумів, що сталося. Всіляко намагався вирватися з пут, підстрибував, бив крильми по землі. З грудей виривалися хриплі звуки, роззявляв рота, очі метали іскри гніву. Після довгих поривань визволитись лежав знесилений з розпростертими крилами і заплющеними очима, не міг більше чинити опору. Без супротиву дав посадити себе в машину й відвезти у місто до зоопарку.
— Таки спіймали злодія! Це йому відплата за ягнят, — з полегшенням раділи одні.
— Чи він знав про пастку? Йому хотілося їсти, от і вчинив на зло собі, — казали інші.
А мені стало шкода його. Я поцікавився, звідки він тут узявся, раніше в нашому районі орлів не було.
— Інколи орли залітали до нас, та швидко поверталися за гори, де їм удосталь їжі. І цей з'явився навесні, коли горів ліс за горами,— почув од старожила. — Тоді багато мешканців лісу переселилося, і цей орел знайшов притулок на скелі. Він — беркут. Має велику силу, може впоратися з бараном, вовком. У нього й лапи пристосовані для цього — товсті, міцні, мають загнуті кігті, як гачки. Я колись бачив, як він гнався за здобиччю по землі — наздоганяє і дзьобом вбиває жертву. Вдарить по голові — і капець.
— Красень який! А пір'я, наче шовкове, — додав я.
— У північноамериканських індіанців орел був їхнім небесним покровителем. Тільки посвячені мали право носити головні убори з його пір'я. Споконвіку багато народів ототожнювало орла з богом війни, бойової доблесті. В давньогрецьких легендах сам Зевс у вигляді орла прилітав клювати прикутого до скелі нескоримого Прометея. А ще з давніх міфів дійшло до нас, що великий Олександр Македонський намагався на двох орлах долетіти до сонця.
— Коли я жив у Грузії, там в одному селищі був свійський беркут. Він звик до людей, добре до них ставився і всі любили його. Їжу брав з рук і обов'язково казав "модлоба", що в перекладі з грузинської означає "дякую". У клітку орла не садовили. Він літав, де йому заманеться, але неодмінно вертався додому.
— Аж не віриться! От тобі й орел! — здивовано вигукнули присутні.
— Шкода, що короля піднебесся полонили. Його чекає голодна сім'я, а він нічого не може вдіяти.
Люди довго не розходилися, гомоніли, вдихаючи пахощі лісових трав і гірської хвої, а надвечір понесли по домівках душевний смуток. На траві лежало перо орла, я взяв його на згадку, поклав між сторінками книжки.
Через місяць після цієї події мене відрядили до міста у справах. Була середина вересня, надворі стояли ще теплі дні, сонце гріло, як влітку. В неділю мав нагоду відвідати зоопарк.
Беркута впізнав одразу. Його прикували ланцюгом до кілка на майданчику, де жили різнорідні сім'ї "королів повітря". Окремо від усіх сидів наш. Він не змирився з полоном і все дивився в небо, чогось чекаючи. Йому підрізали крила, і беркут уже не здавався таким великим, як раніше. І все ж з-поміж інших був най більшим. Він і в неволі вражав королівським поглядом — сміливим, гнівним, пронизливим. Ні на кого не звертав уваги. До мого кусня м'яса не торкнувся, не глянув у мій бік. Раптом злегка розправив останки крил, видавив з грудей звук, подібний до вереску з позіханням, з хвилину помовчав, наче перевіряв, як вплинув на відвідувачів. Потім підстрибнув декілька разів, замахав обрубками, витягнув шию, повернув голову до неба й застиг у своїй звичній позі.
У цю пору орли вчили своїх дітей літати, тому й наш орел-батько, може, чекав побачити свою дитину з орлицею в просторі.
Коли я повернувся додому, пішов глянути на житло орла. Гніздо було порожнє. Мабуть, орлиця з дитиною полетіли в теплі краї шукати своєї долі, а може, загинули від голоду. Без годувальника їм важко вижити. Небо без орла нагадувало пустелю.
У листопаді, коли опало листя з дерев, почастішали холодні дощі зі снігом, я знову побував у зоопарку.
Нашого "короля" не можна було впізнати. Дуже схуд, здавався ще меншим. Погляд відсторонений, загальмований. Ні на що не реагував. В його тарілці з водою купалася синичка — ніякої уваги не виявляв.
— Бідний, отак переживає втрату волі, — подумав я, — але чому він такий общипаний?
І от спостеріг. Ворони на гілках дерева уважно дивились на одинака. Раптом дві з них, наче по команді, злетіли з гілок, одна зайняла позицію біля хвоста, друга — на півметра від дзьоба, і ну виробляти рухи, схожі на хвацький танок. Таке блазнювання тривало кілька хвилин. Потім почала дражнити орла, торкаючись дзьоба й створюючи видимість атаки. Отут вже орел не більшим. Він і в неволі вражав королівським поглядом — сміливим, гнівним, пронизливим. Ні на кого не звертав уваги. До мого кусня м'яса не торкнувся, не глянув у мій бік. Раптом злегка розправив останки крил, видавив з грудей звук, подібний до вереску з позіханням, з хвилину помовчав, наче перевіряв, як вплинув на відвідувачів. Потім підстрибнув декілька разів, замахав обрубками, витягнув шию, повернув голову до неба й застиг у своїй звичній позі.
У цю пору орли вчили своїх дітей літати, тому й наш орел-батько, може, чекав побачити свою дитину з орлицею в просторі.
Коли я повернувся додому, пішов глянути на житло орла. Гніздо було порожнє. Мабуть, орлиця з дитиною полетіли в теплі краї шукати своєї долі, а може, загинули від голоду. Без годувальника їм важко вижити. Небо без орла нагадувало пустелю.
У листопаді, коли опало листя з дерев, почастішали холодні дощі зі снігом, я знову побував у зоопарку.
Нашого "короля" не можна було впізнати. Дуже схуд, здавався ще меншим. Погляд відсторонений, загальмований. Ні на що не реагував. В його тарілці з водою купалася синичка — ніякої уваги не виявляв.
— Бідний, отак переживає втрату волі, — подумав я, — але чому він такий общипаний?
І от спостеріг. Ворони на гілках дерева уважно дивились на одинака. Раптом дві з них, наче по команді, злетіли з гілок, одна зайняла позицію біля хвоста, друга — на півметра від дзьоба, і ну виробляти рухи, схожі на хвацький танок. Таке блазнювання тривало кілька хвилин. Потім почала дражнити орла, торкаючись дзьоба й створюючи видимість атаки. Отут вже орел не витримав, втягнув голову і, трішки нахилившись, перевальцем насунувся на свою кривдницю. Ворона, що була біля хвоста, в цей час висмикує пір'їну й спокійно відлітає. Дві ворони з дерева займають позиції перших і продовжують общипувати бідолаху.
Я був здивований: от тобі й ворони! А кажуть, що птахи й тварини нічого не розуміють і не зметикують, бо в них самі інстинкти. Е, ні! Зміркували та ще й як, навіть свою стратегію розробили, за якою діяли. Зрозуміли, що їм ніщо не загрожує, бо у бідолахи крила підрізані й для них він безпечний, як курка, тому можуть спокійно діяти. Спостережливість і досвід підказали їм, що це найбезпечніший спосіб добування будівельного матеріалу, такого потрібного на зиму для устелення гнізда, щоб їхнім дітям було тепліше й затишніше. Це є боротьба за життя в природі.
За діями ворон спостерігали підлітки. Дітям, видно, було шкода орла, вони намагались відігнати розбійниць, кидали камінці, але такі заходи на ворон не впливали. Не лякались людей і продовжували скубти беркута.
— Де поділася орлина сила, — подумав я. — Якби не такі обставини, одним махом крил прогнав би ворон, щоб і духу їх не було!..
Через декілька днів орла не стало. Холодної ночі він замерз. На згадку про короля повітряного простору в мене залишилось перо.