— Агов! Я — Київ, столиця Української держави. Збудований славним Києм, півтори тисячі років височію над Дніпровими кручами.

— А мене звали Київець. Я також був збудований Києм, але вже на Дунайському березі. На жаль, я не зберігся до днів сьогоднішніх, про мене лиш свідчить давній літопис.

— Егей! Почуйте мене! Це говорю я, Кий острів. Я — на самісінькій Півночі, в Архангельській області. Гучними дзвонами славився в давнину, їх умілі майстри на моїй землі відливали.

— Вітаю вас, браття-міста!
Це я, озеро Кийове. Я гойдаю хвилі біля міста Лобні, неподалік від Москви.

— Я — також озеро! І мене теж Кийовим звати. Тільки моя батьківщина — Балкани. Голубію неподалік Адріатичного моря. На відміну від свого підмосковного побратима, ніколи не замерзаю.

— А я — Кийовське поле, що поблизу села Кийов, на Старолюблянщині. Це в Словаччині, за Карпатськими горами.

— Агов, друзі! Це я, кубанська земля! Після того як царські війська Запорізьку Січ зруйнували, я козацтву притулок дала. Розселилися тут запоріжці, а станиці свої рідними йменнями нарекли: Київ,  Київка, Київське.

— Приамур'я!
— Сибір! Ми теж бережемо ім'я Кийове!

— Я — край цілинний. І тут є містечка і села, на честь славного Кия названі.

Дзвенять голоси!
Лине добра слава над світом!