Борис КОМАР
ПРОХАНИЙ

Ой і проханий був Юрко! Кличуть його:
— Іди до нас у піжмурки гратися!
Юркові і хочеться погратися, але не йде, чекає, аби ще попросили. А як знає — без нього не обійдуться, найдовше комизиться. Або хтось із гостей дає йому подарунок:
— На тобі, Юрасику, гостинець.
То він заховає руки за спину і не бере, що гостеві аж ніяково стає.
Навіть коли в село прилетів вертоліт і пілот дозволив Юркові залізти в кабіну, посидіти за штурвалом, так і тоді він не зразу поліз.
Ось і цього разу...
Прийшов Юрко до свого дідуся, а той саме лаштується їсти вареники з вишнями та бджолиним медом.
— От добре, що ти нагодився! — зрадів дідусь.— Допоможеш мені з варениками боротися. Сідай мерщій до столу, підобідаємо трохи!
— Не хочу,— відказав Юрко.— Я дома обідатиму.
— Так дома ж, мабуть, вареників мати не варила?
— Не варила...
— Ось бач. А бабуся наліпила. Ну й смачні вони з медком!— прицмокнув дідусь.— Покуштуєш — то і за вуха тебе не відтягнеш... Бери он того, пузатого, в ньому ягід більше,— показав на бокастого вареника у череп'яній полив'яній мисці.
— Ні, не хочу,— знову відмовився Юрко.
— Що ж, доведеться мені самому його з'їсти,— мовби аж зажурився дідусь і взяв із миски того вареника, якого тільки що пропонував Юркові.
А Юркові, хоч і відмовлявся, хотілося вареників з вишнями і медом, бо. любив їх дужче за цукерки і морозиво. Він усе поглядав то на миску, то на тарілку з прозорим пахучим медом і ждав, коли дідусь іще запросить,— тоді одразу погодиться і сяде за стіл.
Але дідусь уже більше не запрошував. Говорив про інше. Спочатку нагадав, щоб Юрко вітався, як у хату заходить, щоб охайний був, за одягом своїм уважно стежив — не забував сорочку в штани заправляти, ґудзики застібати. Потім почав розпитувати, чи добре Юрко знає таблицю множення і чи береже, не поламав, конструктора, якого подарував йому на день народження. Далі почав розповідати про себе, яким він був малим. І це зовсім не заважало дідусеві їсти вареники.
Побачив Юрко, як швидко меншає їх у мисці, а в тарілці меду, запитав:
— Дідусю, скільки ви можете з'їсти вареників?
— Коли був молодий і мав апетит, то штук по двадцять з'їдав.
— А тепер?
— А тепер, — зітхнув дідусь,— хамелю, хамелю, але більше як п'ятнадцять не умелю.
— Так це ви з'їдаєте п'ятнадцять, може, маленьких, таких, як мама ліпить. Бабуся ж оно які здоровецькі поробила! З одного три маминих вийшло б!
— Та ні, ось таких, бабусиних, і з'їдаю п'ятнадцять штук. Бо у твоєї матері хіба то вареники? То метелики!
— А я більше десяти не подужав би...
— Скільки їх тут ще зосталося?— заглянув дідусь у миску.
— Шість,— підказав Юрко.
— Ага, дев'ять я уже з'їв та ще оті прикінчу, і якраз буде моя порція,— задоволено мовив дідусь.
— Ні, ви не дев'ять, а дванадцять з'їли,— поправив Юрко.
— Невже дванадцять?— не повірилось дідусеві.
— Дванадцять, дванадцять! Я рахував!
— Ти бач, навіть незчувся, як ум'яв. Та воно й не дивно, бо дуже, кажу, смачні вдалися,— вихваляв дідусь бабусині вареники.— Дарма, якось уже й з тими, шістьма, упораюся, щоб спорожнити миску.
— А живіт у вас не заболить?— запитав співчутливо Юрко.
— Ні, не заболить,— відповів упевнено дідусь і усміхнувся.— Чого б то йому боліти від оцих вареників з медком?— і взяв із миски ще одного вареника.
Помовчав, помовчав Юрко та й знову питає:
— Дідусю, що ви мені казали, як тільки я зайшов до вас?
— Що ж я тобі, голубе, казав?— задумався той.— Може, те, щоб ти сорочку в штани заправив і ґудзики застебнув?
— Ні, раніше.
— А-а, це щоб здоровкався, коли в хату заходиш.
— Та ні, не те! Ще раніше щось казали. Як я стояв отам, біля порога.
— От лихо, не пам'ятаю, забув!— скрушно похитав головою дідусь.
— Ну ви щось мене просили, а я не хотів, — допомагав швидше пригадати йому Юрко, бо в мисці залишилося всього три вареники, а в тарілці з ложку меду.
Але дідусь ніяк не міг згадати, що він казав Юркові. І тільки тоді, коли останнім вареником вимочив з тарілки останні краплі меду і з'їв його, ляснув руками себе по колінах:
— Та це ж ти, мабуть, хотів поїсти вареників з медом?
— Авжеж, хотів. А ви то про сорочку, то про ґудзики кажете, поки самі все поїли...— ледве стримуючи сльози, мовив Юрко й посунув до дверей.
— Стривай, стривай, голубе!— зупинив його дідусь.— Пробач мені, старому, що я такий нездогадливий...— і знову посміхнувся у вуса.— Та ти не журись! Приходь завтра. Бабуся ще наварить таких самих вареничків. І медок знайдеться. Ось тоді ми й поборемося з ними уже вдвох. Ох і поборемося!.. Хіба не правду я кажу?
Юрко стояв насуплений і мовчав...
Довелося бабусі наступного дня знову ліпити вареники з вишнями. Як наліпила, з'явився і Юрко. Коли зайшов до хати, привітався. Одяг на ньому був охайний — сорочка заправлена в штани, ґудзики застебнуті.
Цього разу він уже не відмовлявся від вареників. Тільки дідусь запросив, одразу сів за стіл.