ПРИГОДА У ШКОЛІ

На широкому майдані, в містечку Чорнухах стояла собі школа. Біла, чистенька. Стояла вона, мов яка палатка в тіні дерев і радісно дивилась своїми вікнами «а трибанну муровану церкву, оточену старими дубами. Були вони не менше старі за ті дуби, що росли на північній стороні шкільного майдану. А старі люди пам'ятали, що там під цими шкільними дубами на лавочці відпочивав раз сам ясновельможний гетьман Мазепа.
Від цих то пам'ятних дубів в обидві сторони ішли собі повагом кущі білого і фіолетного бозу, опираючись часом на високий паркан. Висипана піском стежка бігла від хвіртки аж під самий рундук школи. Кілька кам'яних сходів, а там і шкільні кімнати. Посередині довгий стіл, довкола лавки, а в куті біля грубки чорна таблиця.
Гарними рядками виводив на ній пан дідаскал Красовський рівненькі букви. Під його рукою стояли вони рівненько, як козацький полк у Полтаві.
Пан Красовський, високий, широкоплечий, мав добре серце, але і тверду руку до своїх учнів. А було їх багато. Понуривши голову, переписували уважно все з таблиці на своїх малих табличках.
Коло порога щось заворушилось. Крізь тихенько відкриті двері просунувся Гриць. Може б був і сів непомітно на лавку, якби не той маленький клубочок, що.був в нього під пахою.
А клубочок впав на лавку, та як не зарепетує, не задзявкає: „дзяв-дзяв, дзяв-дзяв"...
Хлопці у сміх. Заворушились. А пан дідаскал як скочить від таблиці тай до Гриця. Як ухопить його! Зараз і викине через двері. Та нараз серце його зм'якло. Очі в малого Гриця, заплакані, на чолі ґуля завбільшки оріха, рукав роздертий...
— Грицю, бери собаку, та й іди на рундук. А ви хлопці пишіть.
Сава ловив під столом собачку, що утікала попід ноги Школярам, Петрусь помагав та вкінці під пильним поглядом учителя вертались всі на свої місця, бо березова каша в руках дідаскала навіяла їм страху.
— А тепер скажи — почав пан Красовський стоячи на рундуку, — що тобі приключилось харцизяко! Чого це ти собаку у школу приніс? Тай ще спізнився?
— Говорив суворо учитель.
— Це Петро, от той великий хлопець, що минулого року був консулем у школі, ніс собаку до ріки і нахвалявся втопити її в Многій, а я пожалів таку маленьку собачку, та й кажу: оддай мені її — говорив схвильованим голосом Грицьо. — І він спершу дав, а після став відбирати. Я не давав, а він мене бив. Аж тут надійшла наша їмость, це ваша сестра, та й оборонила мене і собаку...
А собачка знов плиг з Грицевих рук та й задзявкав з цілої сили. З кімнати почувся хлоп'ячий сміх.
— Ну, бери свою собаку тай іди додому. А березова каша таки не мене тебе у суботу.
Учитель хмарився, аж густі брови над очима звисли, хоч то в дійсності Грицева пригода розвеселила його.
— А якже ти назвеш собачку? — запитав вже лагіднішим тоном.
— Та хіба назву Співаком — відповів Гриць, пригортаючи маленьке жовтошерсте цуценя.
— Ну, іди, іди зі своїм Співаком, а завтра вранці, щоб ти мені тут був.
Ясні очі Гриця стали ще ясніші з радости. Біг швидко стежечкою до хвіртки і сховався за кущами бозу. йому у слід бігли думки вчителя. — Цікавий хлопець. Що-то з нього виросте?
Крізь шиби стежили за всім цікаві очі школярів.
Л. К.

Чи знаєте, про кого це оповідання, що його Ви щойно прочитали? Це про найславнішого українського мудреця-філософа Григорія Сковороду, коли він був ще малим школярем. Він народився у містечку Чорнухах, більше, як двісті років тому, коли то в Україні панували ще наші гетьмани. Після закінчення школи в Чорнухах він вчився у славній Могилянсько-Мазепинській Академії в Києві, та ще їздив по чужих країнах та там теж вчився, але опісля вернувся в Україну і там прожив ціле життя. Хоч був він дуже вчений, та не став гордий, ані не ганявся за маєтками. Зате радо одягався у селянську свиту, мандрував селами та навчав простих людей добра.

Леся КОПАЧ, письменниця, започаткувала українознавче середнє шкільництво в Канаді.