Хочу літати
Казкова повість

Я підходжу до вікна, розчиняю його – і на хвильку спиняюся. Просто під вікном тонко світиться черемха. В кімнату вливаються солодкі пахощі, я вдихаю їх на повні груди, вистрибую на підвіконня – і сміливо зіскакую вниз, на траву.
На мене рясно сиплеться роса, збита з черемхи, ноги обпікає зволожена трава, але я не звертаю уваги. Саме це мені й треба!..
Я міцно стуляю повіки й шепочу:
Як легкий травневий вітер,
я лечу, лечу над світом,
над розквітлими садами,
поруч з теплими зірками!
І коли я втретє нашіптую ці чарівні слова, повз мене, ледь торкаючись ніг, нечутною тінню проноситься мій Корнелій і, м'яко муркнувши, щезає за черемховим кущем...
І в ту ж мить я відчуваю дивовижну полегкість у всьому тілі, земля ледь-ледь гойдається під моїми ногами, а тоді раптом пливе з-під них!
Лечу!
Спершу я покружляв над нашим будиночком, потім почав набирати висоту. Ось уже я піднявся вище липи у кінці провулка, коли побачив, як із сусіднього садка хтось вилетів.
Так це ж Ігор!
– Еге-ге-гей! – загукав я до нього.
Він почув мене і теж загукав:
– Еге-гей, привіт!
Потім швидко набрав висоту, розвернувся – і полетів назустріч.
Ми летіли поруч і весело сміялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вітер, настояний на пахощах садів, по наших спинах лоскітно бігали мурашки – та нам було анітрохи не холодно. Шкіру ледь-ледь поколювало, так, ніби ти засидів ногу: і ступити страшно, і, разом із тим, цікаво і приємно. Та й хіба можна змерзнути, коли ти удвох із найкращим другом летиш у нічному травневому небі!
Ми з Ігорем летіли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотілося літати – і все! Адже це був наш перший виліт у цьому році. Взимку, самі розумієте, не політаєш... Та й ранньої весни – теж. А сьогоднішня ніч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетіли, навіть не змовлялися між собою.
Небо, поцятковане зірками, з радістю прийняло нас, і здавалося, прохолодні й колючі зорі лоскочуть нашу шкіру. Яскраві, барвисті, вони заклично миготіли до нас, ніби гукали: "Піднімайтеся вище, сюди!.."
І ми піднімалися, вище та вище...
Ми були самі на все небо.
Та й звісно – птахів о такій порі не зустріти: вони давно поховалися попід дахами, повмощувались у гніздах – і солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають із теплих яєчок і невдовзі стануть на крило.
Так що лише зірки бриніли навколо нас.
І це зоряне мереживо манило нас, кликало – летіть! І ми летіли!
– Здорово! – пошепки мовив Ігор.
– Здорово! – погодився я, і ми наддали швидкості.
Ми долетіли майже до кінця нашого провулка, коли раптом помітили, що хтось летить назустріч.
"Невже Наталка?" – подумав я. Ми з Ігорем помчали навперейми.
Так, це була вона, наша Наталка. І вона, виявляється, вирішила сьогодні політати.
– З першим польотом тебе! – привітався я.
– З теплою ніччю! – додав Ігор.
– Ой, хлопчики! – зраділа Наталка. – І ви – теж?
– А ти гадала, ми гірші? – посміхнувся Ігор. – Приєднуйся – гайнемо до нашої липи!
Наталка охоче погодилась, і ми втрьох полетіли в кінець провулка, де височіла столітня липа – наша липа!
– Може, сядемо? – запропонувала Наталка.
– Сьогодні не треба, – заперечив Ігор. – Летімо краще до Дніпра.
– До Дніпра, до Дніпра! – відгукнулися ми, покружляли ще трохи над липою, привітно помахали їй, зробили в повітрі справжній бойовий розворот і понеслися наввипередки на червоні вогники дзвіниці Києво-Печерської лаври.
Коли б хто знав, як здорово літати над нічним містом!
Десь далеко внизу палахкотять незліченні ліхтарі, струменіють огнистими потоками вулиці, впадаючи в осяйні озера площ. А по них раз по раз проносяться темні човники автомашин.
Трохи вище, майже нарівні з нами, червоно миготять шпилі висотних будинків, телевізійна вежа, щогли на готелі "Україна".
Аж ось – Лавра, а попід нею – чорна лакована стрічка Дніпра. Його поверхню стрімко прорізають щілини, а з них ллється голубувате, таємниче світло. Так і кортить зазирнути: а що ж отам, у глибині? Та ми знаємо: це мости перетинають Славуту і лише здаються голубими щілинами згори...
– Хлопчики, – озвалася раптом Наталка. – Час вертати.
І справді, вже було пізно, ще батьки прокинуться й помітять, що нас немає!
Ми хутко домчали до нашого провулка, попрощалися і розлетілись по домівках.
Я з розгону влетів у вікно і приземлився просто на ліжко.
"Не розучився за зиму!" – подумав задоволено, зручно вмостився в ліжку, накрився з головою, солодко потягнувся – аж кістки захрумтіли! – й одразу ж заснув...

Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ.

Джерело