Вадим НАЗАРЕНКО
Козацька доба

Річ Посполита

Понад 200 років більшість українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського. Але внаслідок постійних війн з Московським царством і спустошливих нападів кримських татар, князівство ослабло і було змушене об’єднатися з Польським королівством в одну державу – Річ Посполиту (Часто Річ Посполиту називають «польсько-литовською державою» чи просто Польщею, оскільки саме поляки відігравали головну роль в управління державою.). В результаті цього об’єднання у володіння польського короля відійшли всі українські землі, які раніше належали Великому князівству Литовському.
З того часу король почав призначати польських вельмож управляти українськими землями та роздавати їм маєтності. Прибувши на нещодавно приєднані землі, поляки не рахувалися з думками українського населення. Вони чинили утиски місцевим жителям, змушували працювати на себе вільних селян, захоплювали землі і майно, що їм не належало.
Проте перебування у складі Речі Посполитої мало для українського народу і свої переваги. На українські землі, через посередництво Польщі, прийшли кращі зразки європейської культури. Крім того, польський король утримував невелике військо, яке намагалося захищати українські землі від татарських набігів.

Українське козацтво

У скрутні часи для нашого народу, коли Україна втратила свою державність, а її землі захопили сусідні країни, коли квітучі краї нашої Вітчизни перетворювалися на пустки внаслідок татарських нападів, виникло українське козацтво.
Перші згадки про українських козаків датуються ще часами Великого князівства Литовського. Саме слово «козак» прийшло до нас із країн Сходу. Спочатку так називали шукачів пригод, вартових і навіть розбійників. Проте найчастіше козаками іменували вільних людей.
Перші українські козаки займалися рибальством, полюванням і збиранням меду диких бджіл на землях Дикого поля – майже безлюдної території між Великим князівством Литовським і Кримським ханством. Жити по-сусідству з татарами могли лише найвідважніші, найзавзятіші і найвитриваліші люди. Тому козаками ставали чоловіки, що були готові до будь-яких небезпек. Крім того, вони мусили бути вправними воїнами для того, щоб протистояти татарам. Зазвичай, взимку козаки проживали у прикордонних фортецях, а на літо йшли у пониззя Дніпра для своїх «промислів». Для захисту від ворожих нападів вони будували укріплені табори – січі. Поступово з розрізнених ватаг козаки об’єдналися в особливу військову організацію і збудували головну фортецю – Запорізьку Січ. Таку назву вона отримала, бо розміщувалася на землях, що лежали за дніпровськими порогами (кам’яними скелями, що перетинали русло річки). Її було збудовано стараннями князя Дмитра Вишневецького, який уславився як хоробрий воїн, що успішно воював з турками і татарами. В одному із боїв Вишневецький потрапив у полон і турецький султан наказав стратити відважного лицаря. Відразу ж після загибелі князя, слава про його подвиги і останні хвилини життя розлетілася по всій Європі, а український народ в пам'ять про свого хороброго захисника склав про нього пісню. Тому Дмитро Вишневецький залишився в пам’яті українського народу як відважний воїн-захисник і один із перших будівничих Запорізької Січі – колиски українського козацтва.
Варто зауважити, що спочатку «Січчю» називали лише укріплення, де тимчасово чи постійно жили козаки. Але з часом ця назва стала означати не лише місто-фортецю, але й землі де проживала більшість козаків та їхню військову організацію. Влада на Січі належала Січовій раді, де право голосу мав кожен козак-запорожець. На Січовій раді козаки обирали своїх командирів – військову старшину. Головним із них був кошовий отаман, якого часто ще називали гетьманом.
Крім козаків-запорожців, які жили на Січі, були ще й городові козаки. Вони жили в прикордонних містах і селах, вели власне господарство і разом із запорожцями боронили українські землі від нападів турків і татар, а нерідко й самі ходили в походи.

Військове мистецтво козаків

Навряд чи ми б запам’ятали козаків, якби вони займалися тільки рибальством, полюванням і обробкою землі. Найбільшу славу і звитягу вони здобули у війнах з ворогами. Основним родом козацького війська була піхота (Піхотою називають тих вояків, які б’ються з ворогом у пішому порядку, тобто стоячи на власних ногах. Крім піхоти, в арміях держав того часу була і кіннота – частина війська, що пересувалася і воювала верхи на конях.), яка вважалася однією з найкращих в Європі. Під час бою піхотинці ставали в три шеренги. Стріляли тільки козаки, що стояли в першій шерензі. Воїни другої шеренги передавали, а третьої – заряджали рушниці. Завдяки такому порядку, козаки могли безперервно обстрілювати вороже військо, завдаючи йому значних втрат. Для того, щоб захистися від ворожої кінноти, козаки застосовували бойовий порядок під назвою табір. Він будувався із кількох рядів возів, що були скріплені між собою ланцюгами. Вдертися до такого табору ворогам було досить складно, а от козаки із-за возів могли безперешкодно обстрілювати своїх супротивників.
Ще однією гордістю козаків був їхній флот, що складався із невеликих, але надзвичайно маневрених човнів – чайок. Участь у морських походах у козаків була виявом неабиякої мужності. Тому на Січі вважалося, що справжнім козаком був лише той, хто побував у морському поході. Під час цих походів козаки на невеликих і легких чайках могли непомітно підпливати до турецьких фортець на берегах Чорного моря і несподівано на них нападали. Одного разу козакам навіть вдалося спалити передмістя Стамбула – столиці Османської імперії (Часто Річ Посполиту називають «польсько-литовською державою» чи просто Польщею, оскільки саме поляки відігравали головну роль в управління державою.). Найуспішніші походи проти турків козаки здійснили, коли їх очолював гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. Під його керівництвом козаки здобули місто Кафу (зараз це місто Феодосія), де був найбільший невільничий ринок в Криму, і звільнили тисячі українських бранців, захоплених у неволю татарами.
Побачивши, яким сильним є козацьке військо, польський король запропонував частині городових козаків йому служити. За цю службу козаки наділялися особливими правами і отримували платню. Таких козаків називали «реєстровими», тобто внесеними до спеціального документу – реєстру. Тоді ж реєстрові козаки отримали свій поділ на полки і сотні. Козацький полк, що складався із 10 сотень, нараховував 1000 козаків. Першими козацькими полками були Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський та Чигиринський. Козаки неодноразово у складі війська Речі Посполитої приймали участь у війнах проти сусідів польсько-литовської держави – Московського царства та Османської імперії.

Гетьманщина

Незважаючи на те, що козаки постійно допомагали королю у війнах з його ворогами, польські урядники не хотіли визнавати права козаків як вільних воїнів-землеробів, весь час чинили їм образи й намагалися перетворити їх на своїх підданих. Тому козаки постійно повставали. Більшість таких повстань закінчувалися невдачами, аж поки козаків не очолив гетьман Богдан Хмельницький, якому судилося стати творцем Української козацької держави – Гетьманщини (Гетьманщину також часто називають Козацькою державою, Українською козацькою державою чи Козацьким Гетьманатом.).
На чолі козацького війська Хмельницький здобув блискучі перемоги над польською армією в битвах під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. В одній із битв козаки оточили польське військо, яким командував сам король. Не маючи змоги вирватися з оточення, король був змушений укласти з козаками мирний договір, згідно якого значна частина українських земель звільнялася від польського панування. Так утворилася козацька держава Гетьманщина. Також у тому договорі було визначено кордони козацької держави і проведено перепис козаків, а тому їхні імена нам відомі. Цікаво, що у більшої половини із 40 тисяч записаних козаків прізвища закінчувалися на –енко. Таке закінчення прізвища і до сьогодні є «візитівкою» українця.
Спочатку Гетьманщина була державою, куди входили землі Лівобережжя, Правобережжя, Півдня України і навіть південні області нинішньої Білорусі. На чолі держави стояв гетьман. Крім Богдана Хмельницького, найвідомішими українськими гетьманами були Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Данило Апостол та Кирило Розумовський. В управлінні державою гетьману допомагала генеральна старшина. Найвпливовішими серед неї були генеральний писар та генеральний обозний (військовий міністр). За гетьманування Богдана Хмельницького столицею держави було місто Чигирин (Черкащина). За наступних гетьманів столицями судилося стати також таким містам як Гадяч (Полтавщина), Глухів (Сумщина) та Батурин (Чернігівщина).
Територія Гетьманщини поділялася на військові округи – полки та сотні,які очолювали полковники та сотники. Умирний час це були керівники відповідної округи, апід час війни – командири загонів. Якщо порівнювати із сучасним поділом України, то сотні були подібні до нинішніх районів, а полки – до областей. Спочатку в козацькій державі було 16 полків, а потім їх стало 10. Кожен полк складався із 10-20 сотень. Такий устрій Гетьманщини отримав назву полково-сотенного.
Найкраще жилося в Гетьманщині козацькій старшині, яка поступово заволоділа значними земельними угіддями і намагалася зробити селян, а іноді й навіть рядових козаків, своїми підданими. Водночас представники старшини жертвували багато коштів на ремонт занедбаних та будівництво нових храмів. Більшість нових церков було збудовано в архітектурному стилі, що отримав назву козацьке бароко.
Рядове козацтво несло військову службу, за що мало особливі права. Так, козаки могли володіти землею, займатися виробництвом горілки, тримати млини для того, щоб молоти зерно. Але заможних козаків було не так вже і багато. Часто деякі козаки були біднішими за селян та міщан і не могли придбати собі коня і зброю, а отже і служити у війську. Тоді вони втрачали свої козацькі права.
У Гетьманщині селяни були звільненні від кріпацтва. Вони лише сплачували податки і деякий час працювали на користь козацької старшини. Жителі міст займалися різноманітними ремеслами і торгівлею. До найбільших міст Гетьманщини належали Глухів, Ніжин, Київ, Чернігів, Лубни, Полтава, Переяслав та Стародуб.
Проте вже після смерті Богдана Хмельницького через внутрішні усобиці і втручання сусідніх держав, територія Гетьманщини зменшилася. Землі на правому березі Дніпра, за винятком міста Києва, знову опинилися в складі Речі Посполитої. Після того козацька держава охоплювала землі сучасних Чернігівщини і Полтавщини, а також частину Київщини, Черкащини і Сумщини. При цьому, значний вплив на неї мало Московське царство, що хотіло повністю підкорити своїй владі козацьку країну (Московське царство почало називатися Російською імперією після того, як захопило багато земель, що належали сусіднім державам, зокрема Шведському королівству.). Йому знадобилося більш ніж сто років, щоб підпорядкувати собі Гетьманщину.
Незважаючи на те, що українські землі залишилися роз’єднаними кордонами кількох держав, вони не втрачали зв’язку між собою. Українці, що проживали в Гетьманщині, їздили торгувати до Галичини, Волині і Поділля. Студенти із західноукраїнських земель приїжджали на навчання до Києва. Щороку, щоб помолитися у київських церквах та монастирях, до міста прибували тисячі українців із усіх держав і земель, де б вони не мешкали.

Заселення Слобожанщини та півдня України

Унаслідок постійних війн багато козаків, селян і міщан з Правобережжя та Лівобережжя переселялися далі на схід, на землі що лежали на кордоні між Гетьманщиною, Московським царством і Диким полем. На землях, куди приходили переселенці, вони засновували слободи. Слободою в ті часи називалося поселення, жителі якого на деякий час звільнялися від сплати податків і виконання повинностей. Оскільки в тому краї, куди приходили переселенці з Гетьманщини, більшість поселень були слободами, він почав називатися Слобідською Україною або Слобожанщиною. Територія Слобідської України охоплювала сучасні Сумщину, Харківщину, північ Донеччини і Луганщини. Серед найбільш відомих населених пунктів, заснованих козаками-переселенцями, були міста Суми та Харків.
Крім переселення на схід, українці продовжували освоювати землі нинішнього півдня України. В основному це були запорізькі козаки, які вже не так часто ходили в походи, а осідали на землі та вели господарство. Козацькі хутори тягнулися від узбережжя Азовського моря аж до річки Південний Буг.
Тому не дивно, що багато міст на південноукраїнських землях починали свою історію як невеличкі козацькі хутори чи села. А після того, як Російська імперія завоювала Кримське ханство і загроза нападів татар зникла, українці ще більш активніше стали заселяти південні простори нинішньої України. Крім українців, на південноукраїнські землі також переселялися й інші народи – серби, греки, німці, молдавани та росіяни.

Києво-Могилянська академія

У ті часи на українських землях було багато навчальних закладів, де можна було здобути хорошу освіту. Але найвідомішим і найпрестижнішим із них була Києво-Могилянська академія. Таку назву вона отримала від імені київського митрополита Петра Могили, який був її засновником. Серед студентів Києво-Могилянської академії були уродженці всіх українських земель. Навчатися в академії могли як сини козацької старшини, так і діти простих козаків та навіть селян. Крім того, на навчання до Києва приїжджали студенти із білоруських, румунських, молдавських, болгарських, сербських та російських земель. У період її найбільшого розквіту в Києво-Могилянській академії навчалося понад 2 тисячі студентів. Більшість українських гетьманів, полковників, сотників, митрополитів та єпископів були вихованцями академії.
Саме в Києво-Могилянській академії здобув освіту майбутній український гетьман і автор першої української конституції (Конституція – це основний державний закон. Саме в конституції визначено устрій держави, права то обов’язки її громадян.)
Пилип Орлик. Одним із вихованців академії був син простого козака з Полтавщини – Григорій Сковорода, якому судилося стати найвидатнішим українським філософом.