Тетяна Гаркуша
КРАПЛІ ДОЩУ

Небо міряло сіру шубу із хмар. Дивилося на себе, повертало її в різні боки. Вітер допомагав робити примірку. Але шуба не подобалася дедалі більше. І небо почало хлипати, засмучене невдалою приміркою. Уже котре хутро міряється – і знов не до розміру і не до смаку.
На цей раз засмучення було великим. І небо рясно розплакалося…

Краплинки в польоті

Краплинки летіли в небі. Вони ще не знали, звідки взялись і куди прямують. Вони тонули у сяйві сонця, переливалися веселкою, подзенькуючи і танцюючи одна з одною у випадковій зустрічі.
– А знаєш, що розповіла мені одна зустрічна товаришка? – заговорила одна краплинка до іншої.
– Розкажи!
– Вона розповіла, як на землі народилася Веселка.
– І як же?
– А ось послухай.

Як народилася Веселка

Колись земля була ще чорно-білою і сірою. Жили на ній чорні білуни. (Такі тоді були люди.) Ці люди були безрадісні. Вони жили без сміху і сліз, були зовсім спокійні, і нещасні.
У них були свої вчені, які займалися вивченням різних наук: економіки, права, фізики, математики. Навіть природодослідники були.
І якось один учений, на ім’я Вишеслав, припустив, що світ може бути більш радісним. І він заявив на весь світ, що радість може принести колір. Звісно, тоді кольорів не було, і ніхто з людей не знав, що таке колір і навіщо він.
Довго мудрував Вишеслав і придумав виростити кольори в лабораторії.
Спочатку він взяв зернинку колоска. Поклав її трохи достигнути в баночці, перед цим тричі скупавши у росі. Учений думав, що колосок ріс на сонці: він має дати дуже гарний – якийсь теплий – колір.
Тоді він узяв апельсин. Великий, круглий, солодкий – Вишеславу здавалося, що від цього всього теж віє якимсь теплом.
Потримавши зернинку на сонці, вчений залив її апельсиновим соком.
Потім Вишеслав вирішив покласти зернинку у стиглі трави – аби вона набралася трав’яних соків – учений думав, що трави при їх пухнастості і пахучості, мають гарні властивості.
Затим учений направився до моря. Він опускав зернинку у воду – аби вона і водну міцну стихію увібрала в себе.
Тоді Вишеслав вирішив помістити зернинку у надра землі, аби вона далі розвивалася, як і будь-яке інше сім’я.
Учений попросив друзів стояти чергувати біля місця, де мала прорости зернинка.
Усі люди переживали: і чим же проросте це сім’я?
Поливати і доглядати те місце збиралися тисячі охочих.
Аж якось на світанку сталося те, чого чекали – зернинка проросла. Але не просто проросла. Поки втомлені люди спали, над усією землею стала осяйна різнобарвна дуга. Але найголовніше – все довкола стало кольоровим.
Люди не впізнали світ того ранку. Усе було таким кольоровим! Вони ще не знали, що то колір. Сам Вишеслав був здивований – він чекав чогось іншого. Не такого великого і красивого.
З тих пір життя на землі перемінилося. Люди стали добрішими. Разом з кольорами з’явилися емоції. А Вишеслав, звісно, увійшов в історію.

Краплинки, задивлені у Райдугу

«Кап-кап-кап!» – чулося десь унизу.
А вгорі сяяло Сонечко. Сонячні промінчики віталися з крапельками, і від стискання їх долоньок утворювалися маленькі веселочки.
– А ти чула історію про дочок Веселки? – питав сонячний зайчик у краплинки, з якою вітався.
Ні, – відповідала крапелька. Вона сміялася і просила:
Розкажи!..

Дочки Веселки

Веселка, як тільки з’явилася на Землі, вирішила народити собі дочок – помічниць у головній справі свого життя. Донечки мали нести відповідальну службу – бачити свій колір у природі і поправляти, коли що не так.
А донечок Веселки звали так:

Червонянка
Помаранча
Жовтинка
Зеленава
Блакитнія
Синіна
Фіолета

Усі вони були гарні і роботящі.
Кожна жила у своєму замку. Кожна мала своє господарство і колісницю для об’їзду своїх володінь.
Якось мама-Веселка поїхала в гості до Сонця. Надовго поїхала. Лишила дочок господарювати. А дочечки стали сперечатися – хто ж у них буде головною. І ніяк не могли помиритися і вирішити.
То Червонянка встане – і починає верховодити: все фарбує в червоне. То Блакитнія дочекається ночі і починає фарбувальні роботи. А то Жовтинка по обіді, поки відпочивають, щось своє зробить.
І так вони світ фарбували і перефарбовували, що вийшла брудна сіра пляма…
– Ну і що ж ми наробили? – плакала Синіна.
Що тепер матусі скажемо?
Як нам далі бути?
– А ходімо до дідуся Вітра, – запропонувала Зеленава. Усі погодились.
– Дідусю Вітру! – звернулися до сивочолого старого юні і гарні сестри.
– А! Доброго дня! З чим завітали?
– Ми, дідусю, наробили шкоди землі і людям. Матуся-Веселка поїхала у справах, а ми тут понамальовували…
– Ви, напевне, посварилися?
Дівчатка соромливо поопускали очі.
– Ех, дівчаточка, дівчаточка… Хочу вам наперед сказати, що у будь-якій справі не слід прагнути бути першим. Якщо вже випало бути першим (вас обрали чи поставили над кимсь) – то гаразд, старайтеся. А коли кожен повинен хотіти в першу чергу загального блага, а не власної вигоди.
А у вас начальник – Матуся. А поки її нема вдома, то всі ви рівні – нема перших, нема останніх. Ви бачили, яка у вас матуся? Ви теж можете бути такими гарними через доброту вашу. Станьте в рядок і візьміться за руки – це буде ваше примирення.
Сестри стали і взялися за руки – і утворили веселку! Засяяли над світом – і світ знову став таким, як і раніше.
– Так он для чого нас матуся лишила – щоб ми її підмінювали – але тільки всі разом, – заговорили сестри. –У дружбі ми гарні і сильні.
– Саме так, – усміхнувся сивий Вітер і покрутив вуса.
Війнуло прохолодою зі сходу, а на небі знову засяяла Веселка.

Краплинки-стрибайлики у вікні міської квартири

Івасик сидів біля розчиненого вікна. Дощ рясно поливав міський асфальт, клумби, дитячі майданчики. Хлопчику подобалося дивитися, як розбиваються об землю краплини, сяючи сріблом на сонечку, що зацікавлено визирає з-за хмар. Раптом дощ посилився, і краплі стали застрибувати до кімнати.
– Е-е-е, ні! Ми так не домовлялися! – вигукнув Івась, струшуючи краплини з маминої сумки, що лежала на підвіконні.
Краплинки засмутилися – чому їх раптом струшують?
А тому, що це не просто сумка.
Розкажи, розкажи! – запищали краплинки.
Ну гаразд. Слухайте.
Івасик розповів їм дивну історію, що нещодавно сталася з ним.

Казка про чарівну сумочку

У моєї матусі чарівна сумочка. Ви не вірите? А це справді так. Вона на вигляд невеличка. Ну така собі сумочка. А от у неї все влізає – матусина косметичка, пудрениця, три гребінці, два флакончики парфумів, три блокноти, чотири зошити, дві книги, та ще багато дрібниць, таких як ключі, приколочки, мобілочка та ще багато іншого.
Матуся часто довго риється в сумочці, перш ніж знайде гаманець чи проїзний. А коли їй хтось дзвонить, то мусить довго чекати, поки вона побачить свій телефон. Отака дивовижна в неї сумочка.
Мене вона завжди цікавила і дивувала. Як у таку сумочку може все влізати?
Одного разу вночі я довго не міг заснути. Вертівся з боку на бік, намагався рахувати до десяти (бо далі ще не вмію), але не виходило. До того ж надворі була гроза. Блимали спалахи на стіні. Я закутався у ковдру і лежав, напружено чекаючи сну, а сон усе не приходив.
Раптом у кутку кімнати щось зашурхотіло – і на килимок виповз маленький крокодил.
«Мабуть, крокодиленятко», – подумалось мені.
За вікном блимнуло, і я побачив налякані очі крокодильчика. А він, побачивши мене, хутко зашурхотів лапами і побіг до того кутка, де на тумбі лежала матусина сумочка. І стрибнув у неї.
Я здивувався, як він туди помістився, адже сумочка була повна – матуся звечора складає всі потрібні речі.
Але сон усе ж таки прийшов, і я вирішив не думати довго про це. І пірнув у сон.
На ранок ми з матусею йшли до дитсадка. Задзвонив її мобільний телефон. Звісно, мама довго рилася – мабуть, усю сумку перерила. З урочистим виглядом вона сказала «Ало!» – і говорила собі. А я в цю мить згадав нічого крокодильчика. «Нічого собі! Матуся так багато перерила і не помітила цілого крокодила?!»
Я був вражений.
Потім весь день у садочку ця думка не давала мені спокою. Я вирішив неодмінно перевірити, чи крокодил справді заліз у сумку.
Мама ввечері забрала мене додому. Помивши руки, я одразу побіг дивитися в матусину сумку. Розкривши її, я не побачив там крокодила… «Мабуть, десь виліз», – подумав я розчаровано. А так хотів показати його матусі…
Наступної ночі знову не спалося. Я рахував уявних рожевих слоненят – так мене колись татко вчив.
Раптом я почув шурхіт і побачив, як із сумки виповз крокодил.
«Той самий!» – подумав я насторожено. Крокодиленя блимнуло очима і знову сховалося в сумці.
«Отакої! – думав я. – А ми з матусею його навіть не помітили. Це ж треба – яка в мами сумка – у неї стільки влізає, і все може сховатися. Цікаво, а я туди теж влізу?»
Ця думка підхопила мене з ліжка. Я попрямував до сумки. Одразу дивився недовірливо: як вміщуся в таку малесеньку сумочку? Але потім цікавість здолала мене. І я став залізати…
Матусина сумочка виявилась набагато більшою, ніж я уявляв. Я легко заліз. Пролізши далі вже зміг стати на ноги. Було темно, м’яко – десь так я й уявляв сумочку зсередини.
Пройшовши м’яким коридором, побачив світло. Я пішов туди.
Виявилося, що це була кухня. Тут стояли плита, шафки, кухонний стіл, стільці. На плиті на пательні смажилися сирники – моя улюблена страва! Я відчув голод.
Сирники злізали з пательні і йшли на тарілку. А тарілка сама йшла на стіл – вірніше летіла.
Я простяг руку до сирників і почув голос: «Це для Івасика».
– А я і є Івасик!
Ну, тоді можна!
А хто зі мною говорить? – здивовано запитав я.
– Ми громадяни цієї країни.
А що це за країна? – ще більш цікаво стало мені.
Це Світ Матусиної Доброти! – почув я хор задоволених голосів, голосків і голосищ.
«Оце та-а-ак…» – подумав я…
А чому я вас не бачу?
А тому, що всі громадяни цієї країни не видимі для простої людини, яка живе звичайним життям, – відповів мені хор.
Поївши, я вирішив піти далі. Цікаво було, де все-таки подівся крокодил. Та й узагалі – ця пригода мене дуже пожвавила. Спати тепер не хотілося зовсім. Такого зі мною ще ніколи не траплялося.
Я вийшов на якусь площу. Тут були іграшкові магазини, ляльковий театр, цирк, кондитерські кіоски, канцтовари, книжкові крамнички, одежні супермаркети. Очі розбігалися, серце дужче билося – скільки всього тут є! І все поруч. А ще всюди написано – «Для мого Івасика».
Я почув голос і побачив шоколадку:
– Візьми, покуштуй! Дуже смачно.
І тут же – жовтий джемпер просить поміряти його.
А зліва вже підкочує велосипед і сигналить мені.
– Як я мріяв про такий велосипед! – і я вже не тямлю себе від радості.
Я сходив у цирк, подивився виставу «Котик і півник» у ляльковому театрі, пограв у кілька комп’ютерних ігор. Узявши фломастери і альбом, трохи помалював, погрався солдатиками.
Раптом пішов дощ. Парасолька гукнула мені:
– Ходи сюди!
І ми разом пішли до кімнати.
Джемпер скочив з мене і пішов сушитися.
Хтось вигукнув:
– Та в тебе порвалася піжама!
Й одразу прибігли голка з ниткою і заштопали дірку. Я вже перестав дивуватися. Хотілося з кимось поговорити – але я не знав, до кого звертатися. Згадав про крокодила.
– Цікаво, а він теж у цій країні?
Так, десь у сусідній кімнаті спить, – відповів мені лагідний голос.
А звідки ви знаєте, про кого я запитую? – здивувався я.
А громадяни Світу Матусиної Доброти знають про всі твої потаємні думки та бажання.
І я можу побачити крокодиленя?
Авжеж. Ходи сюди.
І з тумби скочив ліхтарик і повів мене далі по коридору. Ми пройшли повз кілька кімнат. В одній відбувалося прання – там я побачив свої недавно замащені речі. Футболку, заляпану шоколадним кремом, і шорти, в яких я грав з друзями у квача і впав у калюжу – ото неприємність була!..
В іншій кімнаті на килимку лежала розгорнута книга і приємний голос читав казочку. Це була казка про Котигорошка, яку матуся обіцяла мені прочитати на вихідних.
Ще в одній кімнаті стояло моє ліжко. Хтось застеляв його новою білизною. Звідти повіяло квітками і радістю.
Також я бачив крізь прочинені двері стіл, а на ньому квитки у цирк. На наступні вихідні!
Нарешті ми дійшли до кімнати, де спав крокодил.
– Ти ба… – тільки й вимовив я.
– Не заважай йому спати. Хай набирається сил – йому ще якось треба буде домандрувати до Африки, – повідомив мені голос.
– Скажіть, а хто ви? – зовсім розгублено спитав я. – Навіщо робите стільки добра мені?
Лагідний голос, здавалося, замовк у посмішці.
Бо ми громадяни цього світу – Світу Матусиної Доброти. Тут всі бажають тобі добра.
А як вас звати, добрі громадяни?
Гаразд, ми розповімо тобі.
Я – Турбота, – мовив один м’який голос. – Я покликана дивитися, щоб ти був ситий, щоб ти висипався, щоб мав чистий одяг, щоб не хворів.
– Я – Мужність, – мовив більш твердий голос. – Мій обов’язок – захищати тебе, дивитися, щоб тебе не кривдили, говорити з вихователями в садочку – щоб тобі було краще.
– Я – Інтерес, – почувся грайливий голос. – Завжди хочу, щоб у тебе були гарні іграшки, щоб ти мав олівці і фломастери для малювання, цікаві мультики, щоб ходив на цікаві вистави і святкові ранки.
Я – Тепло, – почув я і відчув, ніби мене освітили якісь невидимі промені. – Я завжди розумію тебе, жалію, коли тебе хтось ображає, чую кожне твоє слово.
Я – Ласка, – засріблився ще один голос. – Я називаю тебе різними ніжними словами, аби ти добре себе почував, аби тобі було радісно.
Я – Строгість, – суворо мовив інший голос. – Я стежу, аби ти виконував правила, аби не забував про порядок, режим, дисципліну, аби добре поводився вдома, на вулиці, в транспорті, з друзями і старшими.
А я – Любов, – сказав величний і дуже добрий голос. – Я цариця в цій країні. Усі громадяни підпорядковуються мені. Я стежу, щоб усе виконувалося. Я всюди.
– Нічого собі… – промовив я. – А я ж вас і раніше знав… Тільки не знав ваших імен. І не бачив… А тепер – тепер я вас бачу!
І справді – я побачив громадян Світу Матусиної Доброти. Всі вони були такі гарні і добрі, і всі схожі на мою матусю!
Згадавши про маму, я захотів її побачити. Треба було вилізати із сумочки. Але як? Я не знав. Усі двері тепер були зачинені.
Як мені вийти? – спитав я в громадян.
– Це єдине, що нам заборонено робити (у нас теж є свої правила), –допомагати тобі вийти з цієї країни. Ти маєш сам здогадатися. Ключем є слово.
– І яке ж те слово? Е-ех…
Я трохи засумував. Біля мене стрибали пиріжки і морозиво, шоколадки і цукерки. Моє волосся розчісував гребінець…
Гребінець зазирнув мені у вічі:
Тобі не подобається, як я розчісую?
Услід за ним ласощі спитали:
– Ми тобі не подобаємось?
Ех… Ні… Усе добре. Ви хороші. Просто не знаю, як собі допомогти звідси вийти.
А хіба тобі погано тут? – спитав гребінець.
Мені непогано, але я засумував за матусею і за своїм домом.
А я гадаю, що он тому крокодильчикові значно гірше, – сказав гребінець показавши на мого старого знайомого.
І чим гірше? – спитав я.
Він теж не може потрапити додому. Але в тебе є що їсти, є що вдягти і чим погратися, а крокодильчик не має цього. Адже все в цьому світі для тебе. А він уже довго не їв. Якби матуся знала про нього, то і йому можна було б тут брати їжу. Але матуся ж не знає, що має такого гостя.
– Але ж я знаю, що він тут є! І мені можна все брати. То можна я з ним поділюся?
– Тобі можна робити все, що не суперечить правилам.
Я всміхнувся до крокодильчика:
– Друже! Ходи сюди! Ось тобі пиріжки, салат і картопля, а ще шоколад і цукерки. Їж. Біднесенький, ти зовсім зголоднів!
Я замилувано спостерігав, як крокодиленя їло. Його очі знову засяяли життям. Тоді воно сказало:
– Спасибі!
У цю мить відчинилися двері за спиною мого друга. І він зміг вилізти. Я ще довго зачаровано стояв і дивився, задоволений своїм вчинком і тим, що крокодильчику тепер добре.
Раптом мене осінило!
Двері відчинилися для крокодильчика, коли він вимовив чарівне слово. Це слово «Спасибі!» Як же я одразу не здогадався, що це і є той дивовижний ключ, що відмикає всі двері у Світі Маминої Доброти.
– Спасибі вам усім!!! – радісно вигукнув я. – Спасибі, що всіляко про мене турбувалися! Спасибі! Спасибі! Спасибі!
І я побачив, як відчинилися двері в мою кімнату. Я виліз і пішов до ліжка – надто втомився після такої пригоди – і відразу заснув.
Зранку мені здалося, що це все наснилося. Матуся зайшла, усміхнулася, побажала доброго ранку. Я зрозумів, як скучив за нею. Вона торкнулася мого плеча і здивовано глянула на піжаму:
– Дивно… Щось я не пам’ятаю, як зашивала тобі піжаму. Хіба ти її рвав, Івасику?
Тоді я зрозумів, що нічна пригода не була сном.
Нічого не розповів мамі. Лиш хитро усміхнувся. Відтоді я став частіше казати «чарівне слово». Тепер навіть не уявляю свого життя без цього дивовижного ключа.
Тепер я знаю, що в моєї матусі не лише сумочка чарівна – у неї чарівна душа.

Краплинка на гілочці дерева

Капотить… Дощик любить слухати свої кроки. Крокує він вулицями, полями, домами… Всюди лишаючи свої мокрі сліди.
Одна краплинка із загального дощу впала на гілочку дерева. Раптом вона почула, як дерево усміхнулося їй. Вона почула це серцем. І тоді дерево повідало їй свою історію.

Три дерева

Колись дерева вміли говорити. Отак стояли і годинами теревені розводили. Про те, як сонце зранку зійшло, якою ходою дощ пішов, як в Африці снігу знов насипало, як у кого крони болять, якими соками годуватися – словом, усе життєйське, усі плітки і байки – все проходило через їх вуста.
Та й ніхто тоді не мовчав – усе говорило, белькотало, тьохкало…
У ті часи одній країні жили три дерева. Звали їх Вітус, Терус і Верітас. Вони були великими приятелями, разом росли. Завжди спілкувалися. Але одного разу до їх країни завітав один дивний купець. Він усіх питав про якийсь камінь, що мав бути захований десь під коренями якогось дерева. Він ходив і питав у кожного дерева. Усі дерева знизували плечима і говорили, що не знають ні словом, ні духом.
Дійшла черга до трьох друзів.
Здорові були, дерева! – вигукнув купець.
І вам не хворіти! – хором відповіли дерева.
– Чи не чули ви історію, що у вашій країні під корінням якогось із дерев є камінь? Це камінь непростий. Це є ключ розуміння, розуміння різних дуже важливих проблем.
– О-о, розумію, – мовив Вітус. – Я знаю, як буває вогко, коли на землю туман спускається, кору так і пронизує болем. Я тоді я йому кажу: «Йди звідси», – він і йде. – І Вітус засміявся.
– Або коли сонце пече і безжально листя палить – скільки разів йому казати, – мовив Терус.
– Або коли коріння гризе якийсь жук – нібито йому нічого більш гризти. Я тоді закричу від болю – жук і тікає!
– Бачу, ви тут веселуни і проблем у вас багато… Але чує моє серце, що камінь десь у вас.
– У нас?! Дядечку, ти ви що?! Де йому у нас бути! Ми би про це знали! – одночасно запротестували дерева.
– А це ми зараз і перевіримо.
І заходився копати під деревами.
У Верітаса він таки знайшов камінь. Уже хотів його взяти, як Верітас запротестував:
– Це мій камінь! Не смій його чіпати!
– Помиляєшся, камінь мій! Я ж його знайшов.
– Але ти в моєму коріння його знайшов!
Купець гнівно блиснув очима:
– Негідне дерево! Ти смієш мені противитися?!
І чоловік став видирати в дерева камінь. Але Верітас міцно стискав камінь. Вони так боролися деякий час. У результаті камінь тріснув…
Що тоді зробилося з купцем… Він виріс до велетенських розмірів.
– Ви розгнівали мене! За те, що ви розкололи мій камінь, ви навіки замовкнете – щоб не могти більше нікому противитися – вам гризтимуть жуки, обпікатиме сонце, колотиме мороз. І ви нікому нічого не скажете. Усі ви. Усі дерева. – І чоловік-велетень зник.
А дерева і справді замовкли. Але камінь, коли розколовся, дав деревам дивовижну силу розуміння.
Тепер дерева вміють мовчати. Уміють слухати. Сила каменя допомогла їм змиритися з такою участю. І полюбити її. І вони побачили стільки різного… Ніхто навіть не підозрює, що дерева теж чують. Але іноді знаходиться тонка душа, яка ловить думки дерева. І тоді починається розмова – і то справжня розмова, розмова серцями.

Краплинка на носі в кота

Дощ весело розгулявся. Розспівався. Тарабанив по шибках, пшикав і сміявся.
Крапельки летіли в різні боки – у загальному радісному настрої.
Одна краплинка стрибнула на носа кота, який висунув свої мордочку з під’їзду багатоповерхового будинку. Думав піти погуляти…
Зітхнув кіт. І з нудьги розповів краплинці свою історію.

Про загубленого кота Базиліо

В одного мого приятеля – Сашка Надвірного – був кіт, на ім’я Базиліо. Це по-іноземному він так звався. А по-нашому – Васько. Але Сашків тато не любив, коли кота називали «Вася». Тільки «Базиліо».
Лінивий був кіт. Товстий, неповороткий, ласий до сметани і ковбас. Сухих котячих кормів узагалі не визнавав.
День у нього починався з байдужого споглядання пташок на гілках біля вікна – після сніданку. Потім кіт ішов у вітальню і там пролежував кілька годин. Опісля смачно обідав домашньою ковбасою (яку Сашкова мама привозила із села, де жили родичі). По обіді був відпочинок на килимку біля ванної кімнати. Вечеря закінчувала його день, готувала кота до сну.
Отаке безтурботне життя мав Базиліо.
Одного разу батьки Сашка кудись поспішали і забули зачинити вікно на кухні. Сам Саша грався в дитячій кімнаті.
Базиліо саме зайшов на кухню пообідати. Ліниво подивився на бездоганно приготовану ковбасу. І повільно заворушив лапами в напрямку улюбленої миски.
Раптом в кімнату залетіла ворона, що давно запримітила ковбасу, сидячи на гілці і зазираючи в кухню. Вона довго не зважувалася залетіти, бо чула вигуки Сашка, який грався в космічні війни. Зрозумівши, що це її останній шанс, ворона стрибнула і миттю вхопила добрячий шмат ковбаси дзьобом.
Швидко вилетівши, вона сіла на гілці напроти вікна. Базиліо, побачивши таке, деякий час стояв шокований. А потім, розсердившись, стрибнув на підвіконня. (Треба сказати, що кіт, до всього, був ще й дуже жадібним, і кожного шматка улюбленої ковбаси йому було шкода.)
Бачачи, що ворона і не думає втікати, а ще й починає дзьобати ковбасу, Базиліо вирішив стрибнути до неї. Але не розрахував свою вагу – після стількох років лінивого життя.
Гілка під ним хруснула, і кіт полетів долу. Добре, що летіти було недалеко – з другого поверху.
Повернувшись, батьки не знайшли кота. Насварили Сашка, що недодивився. Обшукали все подвір’я, і на сусідніх дивилися. Тоді тато хутко набрав на комп’ютері оголошення про загубленого кота і відправив Сашка розклеювати їх.
Минув тиждень, за ним ще один… А там і місяця – як не було.
Якось уже в сім’ї стали звикати без Базиліо.
Була середина осені. Листя позолотилося, вітер тепло і м’яко дув в обличчя Сашкові, коли той повертався додому зі школи. Цього разу він отримав низький бал. І дуже не хотілося йти додому – нести погану звістку. Вирішив трохи погуляти околицями.
Збирав золотаві кленові листочки, наспівував якусь новомодну пісеньку, про щось мріяв. Аж раптом побачив одну химерно вбрану жінку. Волосся в неї було сиве, скуйовджене, старомодна червона курточка і червоні панчохи. Очі блищали якось утаємничено. А в обох руках були відра. Жінка склала червоно нафарбовані губи трубочкою і стала насвистувати якусь дивну пісеньку. І як тільки вона почала це робити – до неї стали звідусіль злітатися голуби. Махали крилами, нависали, приземлялися біля її ніг.
Сашко сховався за паркан і спостерігав за тим, що буде далі.
Вона трохи змінила мотив насвистування – і тоді всі коти і кішки, Мурчики, Тимури і Васі, Мурки, Мурильди, Матильди і просто безіменні мурнявчики і мурнявки – всі бігли до чудернацької жінки. Серед усіх муркотиків біг і Сашків Базиліо. Його було не впізнати. Став струнким, спритним, у його погляді з’явилося щось нове.
Коли птахів і кішок зібралося близько двох сотень, дивна жінка перекинула два відра – і з одного посипалося зерно, причому зерна було як на десять відер. А з іншого відра висипалася риба – і її було відер з десять… Сашко розкрив рота від подиву. І все котяче й пташине товариство зібралося навколо двох гірок їжі. Вони утворили два кола – коло птахів і коло котів.
– Ну що треба сказати, мої любі? – запитала жінка у пташино-котячого товариства.
І товариство голосно загуло їй у відповідь:
– Спасибі за цю їжу. Благословенний, хто дає її.
Сашко, почувши це, ще ширше розплющив очі від подиву…
А товариство заходилося мирно поглинати їжу – неквапливо, дружно, ввічливо. Через деякий час від гірок не залишилося й сліду зерна й риби.
Задоволені муркотики й воркотики розійшлися і розлетілися у справах. А чудернацька жінка немов крізь землю провалилася.
Сашко стояв, мов заворожений. Не вірив своїм очам.
Не помітив, куди подівся Базиліо.
Сашко розумів, що розповідати батькам – немає сенсу, адже вони все одно не повірять.
«Що ж робити? – думав він. – Як змусити Базиліо повернутися додому?..»
Наступного дня Саша вертався зі школи і знову почув дивний свист. Він причаївся у тому ж місці за парканом.
Цього разу історія повторилася. У кінці жінка попросила товариство затанцювати. І котики стали на задні лапки, передніми взялися одне за одного і завели хоровод. А над ними в хороводі закружляли голуби.
Сашко був ще більше здивований і онімілий. Доки оговтався, вже нікого не було.
Ввечері пішов до свого шкільного друга Арсена.
– Привіт! Я тобі таке-е розповім!
І повідав Сашко товаришу про все пережите.
Арсен, не довго думаючи, дістав з полиці старовинну книгу.
«Книга дивацтв» – було написано на титульній сторінці.
Це книга моєї прабабці… Про всякі дива. Давай пошукаємо… Так… Так… Так… Ага! Ось! «Мелодія для котів»… І тут ще… «мелодія для птахів».
А що це? – поцікавився Сашко.
А тут є про мелодію, яка може впливати на котів і птахів.
А що там написано про котів? – ще більше зацікавився Сашко.
Арсен почав читати.
«Мелодія, народжена люблячим серцем і оформлена за вказаним чином, творить дива. Існує спеціальна мелодія для котів – вони розуміють інтонації любові і слухаються того, хто наспівує ці інтонації. Але інтонація має бути наспівана люблячим серцем. Інакше – кіт не повірить».
– Отаке пишуть… – задумливо мовив Арсен. – О! Тут іще ноти є!
– А ти знаєш ноти? – боязливо спитав Сашко.
– Ні, але я знаю, хто нам може допомогти. Галочка з 2-го «Б» вже досить гарно грає на фортепіано – вона в музичній школі вчиться з чотирьох років.
І друзі, не зволікаючи, вирушили в гості до Галинки.
Дівчинка люб’язно вислухала друзів. Подивилася ноти в книзі. А тоді заграла їх на піаніно. Сашко кілька разів проспівав мелодію – і коли відчув, що запам’ятав, дуже дякував дівчинці.
Усю ніч Сашко нібито чув цю мелодію. Він дуже хвилювався. Часом йому снилося, що він уже співає пісеньку – і до нього летить на хмарах Базиліо… Сашко обіймав кота, а він усе зникав.
На уроках хлопець був неуважним. Усе чекав, поки настане обідня пора, і він піде на те подвір’я, де бачив дивну жінку.
І цього дня жінка прийшла. Усе повторилося. Коли котячо-пташине товариство закінчило трапезу і подякувало, Сашко став наспівувати пісеньку. Він побачив, як серед інших котів на нього подивилися знайомі очі. Це був Базиліо. Він нібито впізнав Сашка, але раптом жінка заспівала іншу пісеньку, і кіт, ніби схоплений на ланцюжок, побіг до неї.
А потім усе ніби зникло… Сашко не міг повірити, що все так сталося.
Він у засмученні прийшов до Арсена. Розповів другові про все, що сталося. Тоді приятелі ще раз розгорнули давню книгу.
– Ай! – вигукнув Арсен. – Ми ж не помітили ще однієї пісеньки – це пісенька вашої сім’ї. Базиліо має почути і голоси твоїх рідних.
– Як же я зможу примусити їх проспівати? Я їм навіть розповідати боюся – не повірять.
– Там написано, що достатньо тону. А знаєш що? Ти можеш записати на диктофон їх звичайні голоси. А потім ми дамо послухати Галинці. І вона підбере тон на піаніно.
Так і зробили. Завдяки доброму слуху Галочки вдало підібрали мелодію – звірялися з нотами у книжці. Проробили значну роботу.
Сашко цього разу справді сподівався на успіх.
Проте, коли він наспівав пісеньку, Базиліо глянув у його бік і навіть почав іти, але жінка це помітила і проспівала іншу пісеньку. І переманила кота.
Сашко знову засмутився.
Похнюплений, прийшов поділитися своєю невдачею з другом. Арсен зрозумів, що вони знову щось недодивилися.
– Ну от… Усе від неуважності… Так і є… Тепер знатимемо, що перш ніж робити щось, треба вивчити інструкцію від А до Я. Тут пишуть, що потрібна ще мелодія дому – щоб він повністю все впізнав. І треба співати три мелодії почергово.
– І як це – мелодія дому? – здивувався Сашко.
Хлопці задумалися… Арсен гортав книгу.
О! Знайшов. Це всі звуки, що живуть у вашому домі: скрипіння паркету, тікання настінного годинника, шум комп’ютера, звуки телевізора… Ти знаєш – запиши це все на диктофон, коли нікого не буде. Просто ввімкни диктофон і пиши. А там спробуємо дати Галочці.
– Як же Галочка зможу в тому знайти музику?
– Я гадаю, що для справжнього таланту немає неможливого, – якось дуже впевнено мовив Арсен, що Сашко йому повірив.
– Ой! Я мушу бігти додому. Зараз у нас нікого нема вдома. Треба встигнути записати.
Ввечері Арсен та Сашко прийшли до Галочки. Дали їй послухати запис, показали ноти пісеньки у книзі. Дівчинка довго думала, щось підбирала на піаніно. Друзі досиділи до ночі. Хлопці вже стали засинати, коли Галочка несподівано вигукнула:
– Еврика! Я знайшла мелодію!
Зранку Сашко проспівав нову пісеньку – щоб переконатися, що він не забув її. Пісня його оселі! Подумати лишень!.. Повторив пісеньку родини і пісеньку свого серця. І вирушив у надії і хвилюванні до школи.
В обідню пору знову він був на чарівному місці. Знову стояв за парканом, затамувавши подих.
Після трапези муркотиків та воркотиків Сашко несміливо став співати. Одну пісеньку – котик подивився до нього… Другу пісеньку – котик зробив крок… Жінка стала співати свою пісеньку. Базиліо став іти до неї. Коли ж Сашко став співати третю мелодію – кіт кинувся до нього. Стрибнув на руки і потонув в обіймах щасливого хлопця…
Раптом Сашко відчув чиюсь руку на плечі. Він озирнувся і побачив чудернацьку жінку прямо перед собою. Хлопець аж скрикнув.
Але жінка всміхнулась і мовила:
– Не бійся, Сашко. Ти гідно пройшов випробування. Я бачила тебе – ти хотів забрати кота. Але я мусила переконатися, що ти по-справжньому хочеш, щоб Базиліо повернувся. А то часто так забирають котиків своїх з вулиці, але знову байдужі до них – і коти втікають вдруге, втретє… Я – Покровителька домашніх тварин. Усе це – загублені муркотики і котики-втікачі, котики-вигнанці… Я люблю їх усіх і знаю історію кожного. Ти бачив скільки котиків… Це всі, кого люди брали до себе, а потім, награвшись, переставали любити. Котики ставали нещасними. У мене вони всі щасливі. Я побачила, що ти насправді любиш котика, що тепер не будеш просто годувати його, а присвячуватимеш йому час. Крім того, тобі допомагали твої друзі. За це я можу примножити їх дари. Галинка ще краще гратиме, а Арсен буде ще розумніший. Я бажаю вам щастя!
І дивна жінка зникла. Ніби її й не було.
Однак на руках у Сашка був Базиліо.
Після цієї пригоди Сашко доглядав Базиліо – і кіт не був більше лінивим. Арсен перемагав у міжшкільних олімпіадах, а Галочка виграла багато призів на музичних конкурсах.

Краплинка на щоденнику юного природодослідника

Учень 2-го «А» класу Івась залишив відкритим на столі біля вікна свій зошит, у якому вів записи про тварин і рослини. Одна з краплин дощу побачила це, заскочила у вікно і стрибнула прямо на зошит Івася. І зацікавлено стала читати…

Лелека

Всім відомо, що лелеки відлітають зимувати у Вирій. Вирій – це така тепла країна на африканському узбережжі. У Вирії живуть і цивілізовані люди (з висотними будинками, машинами, комп’ютерами), і дикі племена – люди, які не хочуть бути цивілізованими.
Так от лелеки літають у ту частину Вирію, де живуть племена. Там чистіше повітря і зеленіша трава.
Однієї зими відпочивала у Вирії зграя українських лелек. Гарно їм жилося. Їжі вдосталь, тепло, затишно. Але настав час для весни. Заворушилися лелеки. Весна манила їх спогадами про рідні землі. Вони мріяли про неозорі поля і поживні болота. Стали лелеки збиратися в дорогу. Попрощалися з місцевими пташками, подякували щедрій природі. Поласували на дорогу місцевою поживою. Відпочили удосталь і вирішили летіти.
Здіймалися в повітря почергово. Спочатку головний лелека розігнався і полетів. За ним – його помічники. Далі вже інші – менш важливі за роллю.
Був серед них лелека, на ім’я Сірик. Добрий, співчутливий. Якщо в кого яка біда завжди допомагав. Його любили.
Летіли вздовж річки, обрамленої лісистими берегами. Волога вставала від води і торкалася птахів.
Аж раптом десь із заростів посипалися на лелек стріли. Це племена вийшли полювати. На щастя, птахи летіли високо. І все обійшлося.
Однак не всім пощастило. Сірик трохи відстав – спускався попити води. Мабуть, тоді й помітили тубільці зграю. Коли лелека вже підіймався, вони стали стріляти. І одна стріла влучила в Сірика… Проте птах, хоч трохи спустився на льоту, не впав, а мужньо летів від місця небезпеки.
Зграя ще була налякана, але стріл вже не було.
Сірик відчув, що не може більше летіти. Приземлився на березі річки. І знепритомнів.
Раптом чує він, як хтось до нього промовляє:
– Сірику! Сірику!
Лелека розплющив очі. І бачить – перед ним квіточка.
–Не час тобі вмирати тут – на чужині, так і не побачивши рідних країв...
– Хто ти? – спитав знесилений птах.
– Я квіточка з твоєї батьківщини. Вітер заніс сюди насіннячко. І я проросла.
Сірик сумно зітхнув.
– Ну чому зітхаєш? – мовила квіточка. – Ти можеш долетіти додому. Твоя любов до рідного краю – це ще одні крила – набагато швидші, ніж крила птаха...
Квіточка задумалася…
– Я досі згадую, як дує вітер на рідному полі, як скриплять ясени і шелестять листям старі дуби… Як на світанку вкривається росою луг і як освічує вночі місяць пухнасті голівки кульбаб…
– Люба квіточко… Як мені б хотілося ще раз усе це побачити… Але стріла застрягла в моєму тілі.
– Не бійся, Сірику. Відчайдушним Бог помагає.
Дуже хочеться на Україну… Ти знаєш, я спробую…
Візьми мене, будь ласка, з собою. Я теж так хочу додому.
Добре, мила квіточко.
Лелека підвівся, підбадьорений бажанням побачити рідну землю. Обережно викопав квіточку, напоїв її річковою водою. А тоді злетів.
Він відчував невимовний біль. Кожний помах крил ворушив стрілу у рані.
Але шлях додому завжди коротший.
Над Сіриком угорі було чисте небо. Він летів на двох парах крил – крил пташиних і крил любові до батьківщини. Йому ніби попутний вітер дув, головне – що летіла його душа.
Він бачив, як дивувалися люди, що жили в країнах, над якими він пролітав. Мовляв, як то може стільки часу летіти птах, пронизаний стрілою? Вони фотографували його, знімали на відео. В одній країні його політ навіть супроводжував гелікоптер. Проте лелеку це не відволікало. Бажання побачити Україну росло по мірі наближення до неї…
І нарешті, якось на заході сонця, Сірик відчув, як запахло весною від землі. Такий запах, як він чув у дитинстві. Птах зрозумів, що нарешті повернувся на рідну землю.
Він приземлився біля річки.
Ну ось ми й прилетіли, квіточко.
Я така рада, Сірику! Посади мене тут, будь ласка. Мені так подобається це місце.
Лелека обережно посадив квіточку, напоїв її.
Тепер я щаслива. Я знову торкнулася рідної землі.
І я став на рідну землю. Нап’юся води на батьківщині і можна вмерти…
Квіточка сумно зітхнула…
Проте коли птах випив води із ріки, він відчув, ніби сила повернулася до нього.
– Дякую тобі люба, квіточко, – мовив він. – Коли я був зневірився і мав умерти ти підтримала мене – така маленька і тендітна. А тепер я справді бачу, що крила любові завжди донесуть до рідної землі, а вже рідна земля зцілить від усякого недугу.
І лелека попрощався з квіточкою і полетів далі – шукати свою зграю. Розповідали, що хтось із добрих людей упіймав птаха і дістав стрілу з його тіла. Підлікував трохи і випустив. І крила Сірика і понині розсікають простори над українською землею.

Краплинка в калюжі для пиття голубів

Одна краплина пірнула в калюжу – до своїх об’єднаних сестричок. До калюжі прийшли голуби, вони купалися, і один з них жваво розповідав історію молодого Голубка. Слухали птахи. Заслухалася й краплинка.

Безхвостий голубок

Якось на шкільному подвір’ї молоденькому Голубку хлопчик Петько відірвав хвоста. Взяв собі пір’я на костюм індіанця і втік. Боляче стало Голубкові. І не лише від того, що хвостика в нього забрали, а від того, що він довірився, а хлопчак так його образив. Журився Голубок, але нічого не вдіє. Вирішив жити, як раніше. Але не вийшло...
Уже наступного ранку, коли він хотів було піти поснідати, на його шляху стали старші голуби.
Ти куди йдеш? – Грізно спитали вони в юнака.
Хочу пошукати собі поживи. Я там бачив, одна бабуся насипала нам хліба.
Не тобі, а нам! – І зареготали.
А чому не мені?
Ти подивися на себе! Безхвостий! – Сказав один із голубів. – Хочеш соромити наш рід таким своїм виглядом? Іди десь і не з’являйся нікому на очі. Бо сміятимуться. У нашій зграї не місце для таких, як ти.
Але ж я... Я голодний... – Зітхнув голубок, розраховуючи на співчуття. Проте маститим голубам не було до того діла. Вони були лише сторожами закону, і де вже там до милосердя?
Голуби розвернулися й пішли до накиданого хліба, біля якого юрмилася зграя голубів, пострибували горобчики.
Бідолашний Голубок залишився того ранку без поживи. Адже була пізня осінь, і він не знав, як знайти собі їжу. Сумно пішов на інше подвір’я з надією, що його приймуть в іншу зграю. Проте жодна зграя не хотіла приймати до себе птаха. А горобці, бачачи такого негарного голуба, хіхікали і кепкували з нього.
„О Боже, – із сумом подумав Голубок, – невже тепер мені взагалі немає ніде місця без хвоста?”
І гірко заплакав. Сидів на холодній землі і плакав. Раптом почув біля себе голос:
– Не плач, Голубочку. Не плач, любий.
Голубок озирнувся й побачив біля себе гарного Ангелика. Він дуже здивувався і не міг промовити й слова.
– Ти дуже добрий, – продовжував Ангелик. – Тому з тобою таке трапилося. Часто коли ми робимо якійсь добрі вчинки, отримуємо за те невдячність. Ось ти довірився хлопчику, погодився з ним пограти, а він тебе обманув. Ти не кинувся битися зі старшими голубами, а просто підкорився й пішов... У тебе золоте серце. Я міг би подарувати тобі хвостика, але ти швидко забудеш про все це, виростеш і станеш таким же немилосердним, як старші голуби. Усе легко отримане важко цінувати. Тому ти маєш сам здобути собі хвоста…
– Але як? – спитав Голубок.
– Добре, розповім тобі. Слухай.
Ти маєш потрапити в Темний ліс – це далеко звідси. Аж в Іспанії. Але інакше – нема як. У тому лісі ростуть веалові дерева. Їхні плоди мають цілющу властивість. Коли ти їх покуштуєш – у тебе знову буде хвіст. Ось що я поки можу сказати. Бажаю тобі мужності в путі. Бувай, друже!
І Ангелик полетів до неба, на якому відкрилося вікно блакиті.
Голубок сумно дивився йому услід…
Наступного дня він вирушив у дорогу. Хотів летіти – але не вийшло: без хвоста не дуже то й політаєш. Пішов голубок по холодній землі. Де-не-де траплялися йому хлібні крихти. Чи крупинки каші. Ніде його не хотіли приймати – глузували з негарного птаха.
Він ночував, ховаючись у кущиках. Ще до схід сонця вставав і продовжував свій шлях.
Якось зайшов до лісу. І натрапив на зграю вовків. Злякався Голубок, думав, що вже доведеться прощатися із життям. Але вовки лише посміялися з безхвостого птаха.
«Краще б вони мене роздерли», – гірко думав Голубок.
А в одному місті побачив на смітнику сороку. Вона шукала рештки їжі. Хотів було теж пошукати собі там їжі, так сорока гнівно накинулася на нього:
– Іди геть, безхвостий! Що ти тут забув? Хіба ти птах?! Ти ж навіть літати не можеш!
Голубок розумів, що нікому не потрібен. Весь світ здавався йому сірим і похмурим. Він був дуже самотній. Ні з ким було навіть словом перекинутися – всі відверталися і тікали від нього. Але десь глибоко в серці Голубка жевріла надія, що в нього знову буде хвіст і його приймуть.
Він ішов різними країнами. Проте всюди на птаха дивилися з відразою.
Інколи Голубкові доводилося ночувати на снігу, коли зовсім не було де примоститися на ночівлю. Часом не було їжі, і навіть води не було: все замерзало – і озера, і ріки. Тоді він роздзьобував лід і їв його. Або ж просто ковтав сніг.
Голубок багато встиг побачити, перш ніж дістався Іспанії. Він був такий радий. Надія росла, і серце билося все гучніше й гучніше.
Але як йому знайти веалові дерева? І в кого питати?
Блукав Голубок, не знаючи, що йому, бідолашному, робити. Аж раптом зустрів одну яскраву пташку, яка сама поцікавилася:
Хто ти, друже? Звідки прийшов?
Голубок здивувався, що з ним заговорили.
– Я – Голуб. Прийшов сюди здалеку. Мені на батьківщині один хлопчик відірвав хвоста. І ніхто не хотів тримати в своїй зграї безхвостого птаха – вигнали мене. А я зустрів Ангелика, який порадив сюди прийти. Сказав, що тут ростуть веалові дерева, плоди яких здатні зцілювати. Якщо я їх покуштую – то в мене знову буде хвіст.
Пташка уважно вислухала Голубка.
І що – коли в тебе буде хвіст – вони тебе знову полюблять?
Так.
– І ти думаєш, що то любов? Знаєш, а в нас ведеться інакше. Навіть хворих і негарних люблять. І вся зграя піклується про них. А від піклування всі швидко одужують. І тому в нас нема хворих. А веалові дерева – це лише допоміжний засіб. От ходімо зі мною, я тобі дещо покажу.
Яка ти люб’язна, пташко. Як тебе звати?
Я – Канарка.
І Голубок пішов разом з Канаркою по доріжці до якогось саду.
У саду цвіли квіти, літали метелики, пахнуло різнотрав’я, дзюркотіли струмочки. На шовковистій травичці лежали пташки. Інші пташки приносили їм їжу, воду, співали для них, обмахували їх крилами – щоб не було душно.
– Це наші хворі, – сказала Канарка. – Але вони довго не хворіють. Настільки багато любові навколо них. Найдовше – день. Справді, веалові дерева мають велику цілющу силу, але ще більшу силу має любов.
Канарка сумно глянула на Голубка.
– Тепер я розумію, чому ти й досі без хвоста. Там, де ти був, тебе всі зневажали, ненавиділи, прогнали… Ти всюди зустрічав жорстокість. І не дивно. Адже це закон на всій землі – кожен сам за себе… – Канарочка тяжко зітнула, сказавши ці слова.
Голубок лише похмуро слухав, опустивши голівку.
– Так, – сумно мовив він через деякий час.
– Але тепер буде інакше, – пожвавилася Канарка.
– Мені потрібно дістатися в Темний ліс: Ангелик казав, що саме там ростуть веалові дерева.
– А він тобі не розповів, що потрібно там зробити, аби дістати плоди?
– Ні-і… А що потрібно?
– Усі, що приходять до Темного лісу, проходять через три ліси. У кожному з них своє випробування. Я не можу тобі розповісти. Ти сам усе побачиш. Чи готовий ти до випробувань?
– Так, Канарочко. Я ж за тим і прийшов з далеких країв, – уже трохи веселіше мовив Голуб.
Канарочка присвиснула, і до них підлетів дикий лебідь.
– Ось, це буде наш транспорт. Ти ж літати не можеш, а до Темного лісу далеченько.
І вони, здійнявшись у повітря, попрямували на схід.
Темний ліс справді був дуже темним – ще з повітря Голубок помітив, який він густий і безпросвітний. Видно було і троє інших лісів – менш темних.
Подякувавши лебедю, Канарочка і Голуб рушили до входу в ліс.
– Звідси ти маєш іти сам. Не бійся. Ти неодмінно пройдеш ці випробування.
– Дякую тобі, люба Канарочко. Не знаю, що б я без тебе робив. Зі мною дуже довго навіть не говорив ніхто, а ти мені ще й допомагаєш.
І Голубок зайшов у Перший ліс.
Там росли різні листяні дерева. Сонце пробивалося крізь крони і падало на травицю.
– Хто ти, пташко Божа? – почувся гучний голос.
– Пташко Божа… Божа, – відповіла голосу луна.
– Я Голуб. Прийшов з далеких країв. Я хочу, щоб у мене знову був хвіст. Без хвоста дуже гірко мені живеться, ніхто не любить.
– А де твій хвіст? – спитав голос.
– Його мені відірвав один хлопчик. Він узяв хвоста собі для забави…
– Ти помстився йому?
– Та ні… Де ж там – я такий малий і слабкий.
– А якщо ти зараз станеш великим – підеш йому мститися? У нас є плоди, які роблять великими. На – з’їж.
І раптом перед Голубком на землі з’явився якийсь золотавий плід. Голубок з’їв його. І вмить став великим і сильним.
– Ух! Який ти тепер! – знову лунко промовив голос. – Може, тепер хочеш йому помститися?
– Е ні, – сказав Голуб. – Я тепер далеко від дому. І не знаю, де той Петько.
– А якщо ми твого Петька сюди притягнемо?
Раптом захиталися дерева, подув сильний вітер, завертівся вихор, і у вихрі з’явився Петько.
Хлопчик перелякано дивився на велетенського Голуба.
– Ха-ха-ха! – засміявся голос, а луна прокотила сміх по всьому лісу. – А тепер ти помстишся йому? Може, відірвеш йому руку – якою він тобі хвоста відірвав?
Голубок подивився на Петька. І шкода йому стало хлопця.
– Та він же тепер маленький і беззахисний. Не хочу я йому мститися. Мого хвоста цим не повернеш.
Після цих слів вмить все зникло – Голубок знову став маленьким, а від Петька і сліду не лишилось – ніби й не було нічого.
– Гаразд, ти витримав перше випробування. Я, господар Першого лісу, дозволяю тобі йти далі.
І перед Голубком утворилася доріжка, що привела його до Другого лісу.
Другий ліс був більш густий і темний. Трави тут майже не було – тут лежав килим із тогорічного листя.
– Здоров був, госте! – привітався з ним голос, більш добрий і світлий, ніж у попередньому лісі.
– І вам дай Боже здоров’я!
– Хто ти такий і з чим прийшов?
– Я Голуб. Прийшов з далеких країв. Я хочу, щоб у мене знову був хвіст. Без хвоста дуже гірко мені живеться, ніхто не любить.
– А хто тебе має любити?
– Ну, коли я втратив хвіст, мої товариші від мене відвернулися, усі… І всюди, де б я не був, мене ненавиділи.
– Ти на них сердишся?
– Спочатку сердився, а тепер…
– А тепер?
– Тепер я зрозумів, що вони не справжні друзі були. То чому на них сердитися? Та й як можна вимагати, щоб тебе любили?..
– Ти їх простив? – вів далі голос.
– Так, я їх простив.
– Це правда. Я бачу, що ти щирий. Ти пройшов випробування на прощення. Проходь – дорога відкрита для тебе.
І знову перед ним з’явилася стежка, що повела його до третього лісу.
Тут було ще темніше. Столітні дуби стояли, взявшись кронами за крони. Ніби навмисне, щоб не пропускати світло у таємницю їх темряви.
– Здрастуй, люба пташечко!
– Здрастуйте…
– Що привело тебе в наш морок?
– Я Голуб. Прийшов з далеких країв. Я хочу, щоб у мене знову був хвіст. Без хвоста дуже гірко мені живеться, ніхто не любить.
– Ніхто не любить… А сам ти? Сам ти любиш? Чи любиш тих, що образили тебе? Чи любиш того, хто тобі хвоста відірвав?
– Я не знаю… Я їм простив…
Тоді раптом із-за крон вистрибнув промінець. Він приніс на руках кількох голубів – колишніх його товаришів.
Голос мовив:
– Вони тиждень не їли нічого. У вас на батьківщині холод.
Голубок одразу вигукнув:
– Треба їх зараз же нагодувати.
І, побачивши на землі хлібину, взяв її і дав голубам. А потім ще зібрав для них поживних ягід:
– Їжте, друзі мої, це цілющі ягоди. Вам неодмінно треба відновити сили.
Тоді промінь зник, забравши з собою знайомих Голубка.
– Ну ось… – лагідно мовив голос Третього лісу. – ти гідно пройшов третє випробування. Так турботливо нагодував своїх зрадливих друзів. Ти покрив любов’ю їхнє зло. Тепер ти сміливо можеш увійти до Темного лісу.
І Голубок побачив золоту браму, що на його очах відчинилася.
У Темному лісі росли несказанно красиві дерева, на яких висіли дивовижні плоди, що сяяли, мов ліхтарики.
– Молодець, Голубку, ти мужньо витримав випробування.
Тепер ти можеш узяти ці плоди. Коли з’їси їх, отримаєш міцне здоров’я, а всі твої рани і хвороби зціляться.
Голубок з радістю з’їв три плоди. І одразу в нього з’явився хвіст.
Несказанною була радість птаха.
– Спасибі вам, любі друзі, за поміч! – гукнув Голубок у лісову темінь – і звідти, замість луни, повернулося багатоголосе «Аби тобі було добре!»
Вражений Голубок повернувся до Канарочки, яка з нетерпінням чекала його на галявинці біля лісу.
Вона дуже зраділа, побачивши Голуба здорового і з хвостом.
– Дякую тобі, люба Канарочко! За твою турботу і доброту.
– Я рада, що змогла тобі послужити. У нас так заведено, що старші допомагають і служать молодшим. Насправді – я цариця цієї пташиної країни. Але царі мають ще більше служити і піклуватися про всіх. Я запрошую тебе погостювати в нас – скільки захочеш. А хочеш – лишайся назавжди, ми будемо лише раді.
– Дякую тобі, Царице. Але не можу я прийняти твого запрошення. Дуже мені хочеться додому – дуже довго я не був у рідному краї.
– Ну що ж, воля твоя, – мовила Канарочка.
– Прилітайте в гості до нас.
Голубок ще раз усім подякував, з усіма попрощався і полетів на батьківщину.
Прилетівши, Голуб побачив, як несолодко було тим голубам, що сміялися з нього – на них напав кіт і роздер їм крила, одному відкусив лапку. Шкода стало Голубкові своїх давніх приятелів. І він став їх годувати, виходжувати. Годував дивоплодами – і голуби почали одужувати. Після того вони стали його друзями.
Якось згодом Голубок вилікував кількох горобців – колишніх насмішників. І з часом слава про доброго Голуба стала ширитися все далі й далі.
Голубок створив свою зграю, у яку приймали різних птахів, однаково їх любили, піклувалися.
Голубок не просто лікував птахів, він учив їх любити і прощати.
Пташки перестали боятися холодів і засух – адже вони могли підтримувати одне одного, а так набагато легше переносити незгоди, вибиратися з неприємних ситуацій.
Одного разу Голубок зустрів Ангелика. Вони довго розмовляли – Голуб ділився своїми стражданнями і пригодами, і своїм новим щастям.
А що б було, якби тоді Ангелик дав Голубкові хвоста?
Тоді б, мабуть, не було казки…

Верхи на літі

Одна краплинка летіла, милуючись красою неба і полів унизу. Раптом біля неї пролітало Літо. Воно кудись поспішало. Але було настільки гарне, що краплинка захотіла поїхати з ним. І крапнула йому на спину.
Верхи на літі краплинка вирушила в царство Босоніжки…

Босоніжка

В повітрі нависло передосіннє очікування, пронизане легким серпневим вітерцем. У просторі під гронами винограду снували кольоровими швидкостями метелики. Вглибині саду стояв пістрявий квітник. Раптом з гущавини вискочило золотоволосе дівча і сонячним зайчиком застрибало по саду, наповнивши повітря радістю й веселістю.
Дівча було босоноге. Її звали Босоніжка.
Босоніжчині ніжки дуже гарячі. І коли вона ступає по землі, то навкруги настає літо. Це донечка Сонця.
Колись на землі було дуже тепло. Босоніжка бігала всюди. Було суцільне літо. Крім Антарктиди – туди дороги Босоніжка не знала. Жителі Антарктиди якось дізналися про дивовижну дівчинку і вирішили її забрати до себе. Просити вони не вміли, тож, вирішили викрасти.
Діставшись до дому Босоніжки, дочекалися, поки дівчинка вийде. Босоніжка, як завжди зранку, проспівала свою пісеньку і вже хотіла рушати гріти землю, як зі спини на неї накинулися морозичі (так називався народ, що заселяв країну Антарктиду), зв’язали і кинули у мішок.
Так донечка Сонця вперше потрапила на землі морозичів. Її дістали з мішка і розв’язали.
– Де я? – спитала Босоніжка.
– Ласкаво просимо в Антарктиду! – відповіли морозичі.
– Як тут у вас холодно, все в снігах…
– Тому ми тебе й привели сюди – щоб і нам було тепло.
– Ну, добре, я допоможу вам – хай і у вас буде тепло!
Босоніжка розсміялася і заходилася стрибати, бігати, танцювати. Під її ногами миттєво танули сніги і криги, що віками були на цих землях. Але криги було так багато, що вода потім не йшла в землю. Стали утворюватися калюжі, а тоді взагалі – суцільні ріки.
Морозичі перелякалися:
Ми так скоро потонемо! Он наші житла вже затопило.
Босоніжка зупинилася і з жахом подивилася, що наробила.
– Ой лишенько! Треба щось робити! Мої ніжки такі гарячі – скоро розтане вся крига. І вся земля потоне…
Тоді один кмітливий морозич вирішив дати Босоніжці взути валянки. Як тільки Босоніжка взулася, лід перестав танути. А потім подув вітер, посипало снігом… І знову стало все замерзати.
Усі були налякані – адже ледь не згубили всю землю
– Тепер я розумію, – сумно мовила Босоніжка, – чому татусь Сонце не показав мені дорогу до вашої країни… Бачите, я ж хотіла добра, а он що вийшло. Мабуть, добро не завжди таке, як здається… А знаєте що? Давайте ви до нас переселитесь?
– Але ми вже не зможемо без снігу, – засумували морозичі.
– Давайте зробимо так, – мовив найстарший серед морозичів. – Ми переселимося. Але Босоніжка приходитиме до нашого житла лише на півроку, а на півроку не приходитиме, або ж одягатиме валянки – і тоді в нас буде і сніг, і тепло. Півроку тепло, півроку холодно.
Всім сподобалась така думка.
Так і зробили. Тепер не на всій землі тепло. Там, де живуть морозичі, там є сніжні зими, і вода в ріках замерзає. Але півроку у них все одно тепло.
А Босоніжка відтоді стала обережною – ідучи кудись далеко, завжди бере із собою чобітки про запас.

Краплини на шкільному подвір’ї

Дощик уже спинявся. Останні крапельки, підсвічені сонечком, падали на шкільне подвір’я. Діти, сидячи за партами, визирали з вікон надвір. Якась із краплинок нагадала Марічці історію, що трапилася кілька років тому.

Люстерко

Жила-била на світі дівчинка Марічка. Була вона вже майже доросла. Вісім років мала. Жила Маша зі своїми батьками в одному малопримітному, запорошеному місті. У неї був великий двоповерховий будинок, басейн у дворі, собака Джек та багато-багато іграшок. Жила, як то кажуть, на широку ногу.
Марічку всі хвалили:
– Ой, яка гарна дівчинка!
– Які в неї блакитні оченята! А вії – як крильця в метелика.
– А яка розумна ця дівчинка! Як добре вона вчиться!
– Така чистенька, охайненька!
Дівчинці це подобалося. Вона взагалі любила, коли її хвалять. Завжди рахувала себе най-най і до ровесників ставилася як до слабких і безпорадних, що стоять набагато нижче за неї.
Одного разу Марічка гуляла на вулиці з Джеком. Джек був породистим псом, і дівчинка його дуже любила. Їй подобалося, що в інших не такі чудові собаки.
Того ранку назустріч Марічці йшов хлопчик Сашко. Він гуляв з своєю собачкою Жучкою. Жучка була звичайною дворняжкою. Але Сашко дуже її любив. Хлопчик, побачивши Марійку, радісно привітав її:
– Привіт!
– Здрастє, – з легкою гордовитістю відповіла дівчинка.
– Як твій собака поживає?
– У будь-якому разі краще, ніж твоя шавка.
В очах у хлопчика заблищали дві сльозинки.
– Навіщо ти Жучку ображаєш? – запитав Сашко.
– Ох, можна подумати! Та твоя дворняжка взагалі нічого не розуміє. А мій Джек – вихований. Він усе знає.
Раптом звідкілясь з'явилася біля них жінка. Вона була прекрасна. Вся світилася якимсь надзвичайним світлом. У неї були великі добрі очі, що випромінювали сяйво.
– Чому ти, хлопчику, плачеш? – запитала загадкова жінка.
– Та ось… – почервонів він, не знаючи, що відповісти. Сашко не любив говорити про інших погане. Жінка всміхнулася, подивилася ласкаво на хлопчика, погладила його рукою по голові і сказала:
– Не треба. Не кажи. А що це за дівчинка чудова така?
– Я Марічка, – гордо відповіла дівчинка. Вона любила, коли незнайомі люди називали її хорошими словами.
– Яке гарне ім'я.
Дівчинка скромно опустила оченята, аби показати свої гарні вії, що виділялися на білому личку.
– Ну, Маріченько, коли вже ти така хороша дівчинка, я подарую тобі ось це люстерко, – і жінка протягнула дівчинці футляр, у якому знаходилось маленьке дзеркальце.
– У ньому ти бачитимеш правду. Тобто свою красу і перевагу.
– Ой, який хороший подарунок! – вигукнула дівчинка і почала діставати люстерко з футляру. І навіть не подякувала добрій жінці за подарунок. А незнайомка тим часом кудись пішла, або просто зникла... Марічка навіть уваги на це не звернула. Їй хотілося скоріше побачити, яка вона хороша.
Але що вона побачила, діставши люстерко!..
– Ах! – вигукнула Марічка.
– Що? – запитав із здивуванням Сашко, який, як і раніше, стояв поряд з дівчинкою.
– У мене лице в сірих плямах! – вигукнула вона.
– Та нема там ніяких плям!
– Як? І справді нема?
– Нема...
– Значить, люстерко бреше? – зраділа Марічка.
– Не знаю, бреше чи ні, – відповідав Саша, – але знаю, що ти не віддячила цій жінці за подарунок.
– А якщо люстерко пусте, навіщо дякувати?
І дівчинка, піднявши ніс догори, гордо попрямувала вулицею, ведучи за собою Джека.
І раптом на її шляху з’явилася незнайомка, що подарувала дивне люстерко.
– Марічко, Марічко! Ти не зрозуміла, навіщо я подарувала тобі люстерко. Воно справді показує правду. Але показує не твою зовнішність, а говорить, яка в тебе душа. Крім того, ти не зможеш його позбутися: люстерко чарівне. І воно постійно буде з тобою. А найголовніше – те, що поступово все, що ти бачиш у люстерку, стане відображатися на твоєму обличчі. Що робити, ти зрозумієш пізніше.
І жінка зникла. Марічка здивувалася, але не надала цим словам великого значення.
Дівчинка тоді нічого не зрозуміла. Їй здавалися дивними слова незнайомої жінки. Не попрощавшись із Сашком, вона пішла.
Наступного дня Марічка, як завжди, збиралася в школу. І згадала про подарунок незнайомки.
«Ой, можна взяти його з собою, – подумала дівчинка. – От дівчата заздритимуть, адже воно таке красиве, блискуче».
Від цієї думки Марічка навіть в долоньки заплескала.
У школу дівчинка прийшла раніше за інших: вона завжди гордилася тим, що ніколи не спізнюється. Сіла за парту і дістала люстерко, вирішивши подивитися, чи досить добре виглядає сьогодні, чи не зіпсував вітер її чарівну зачіску. Коли ж Марічка поглянула в люстерко, вона з жахом зойкнула.
З люстерка на неї дивився індик.
– Ой матінко! Невже я тепер перетворилася на індика?
Дівчинка подивилася на свої руки та ноги і подумала: «Ні-і, начебто я…» Вона озирнулася навколо – але в класі ще нікого не було.
«Напевно, мені здалося», – з полегшенням зітхнула дівчинка.
Вона вирішила остаточно себе заспокоїти і знову взяла люстерко.
Але звідти на неї знову дивився надутий, задоволений собою індик.
«Ох, я, здається, захворіла. Замість себе, бачу індика. Може, додому піти?» – думала Марічка. Але, трохи поміркувавши, вирішила залишитися й запитати, що ж бачать інші дівчатка в люстерку.
Поступово клас став наповнюватися. Дівчата і хлоп’ята шуміли, сміялися, жартували одне з одним. Як, у принципі, і належить робити дітям. Біля Марічки, як завжди, зібралося декілька дівчаток – вони вважали для себе престижним знаходитись біля неї.
Марічка стала хвалитися:
– Дивіться, яке люстерко подарувала мені одна жінка, – сказала вона.
Дівчатка з цікавістю стали розглядати красиву дрібничку.
– Хочете – можете подивитися в нього, – повідомила Марічка. Дівчатка кинули жереб: кому дивитися першою. Пощастило Світланці.
Світлана була, як то кажуть, сірою мишкою. Вона не відрізнялася красою і не мала видатних здібностей. Тому мало хто з нею дружив. Але якщо в когось щось траплялося – Світланчик завжди поспішала на допомогу.
Коли Світланка глянула в люстерко, вона ахнула. Решта дівчаток здивувалися, а Марічка схвильовано запитала:
– Що?! Що ти там бачиш?
– Я бачу принцесу, одягнену в білосніжну одіж, що випромінює дивовижне світло.
Усі дівчатка здивувалися ще більше. А Марічка спитала:
– А індика там немає?
– Немає. – відказала Світланка.
Марічка спохмурніла.
– Дивно, – пробелькотіла вона. – Ну, далі давайте…
Охочих подивитися в дивне люстерко зібралося дуже багато. Навіть дівчатка з сусіднього класу прибігли і хлопчики підійшли – але індика ніхто з них не бачив.
У люстерку всі бачили різне: хтось бачив лице, що сміялося, хтось – вузькі лисячі очі на своєму обличчі, хтось бачив довгі-предовгі руки.
«Дивно, – думала Марічка, – нічого не розумію».
Після уроків вона вирішила позбутися дивного люстерка. По дорозі дівчинка просто викинула його в смітник.
З полегшеним серцем і з думкою, що все було не по-справжньому, дівчинка прийшла додому. Вона трохи відпочила, пообідала і вирішила сісти за уроки – адже завжди все робила першою і робила краще за інших.
Коли ж почала діставати речі з сумки, побачила, що там лежить люстерко.
Марічка розсердилася, схопила його і викинула у вікно.
Але тільки вона сіла за письмовий стіл, як побачила там… люстерко!
Тоді Марічка згадала слова незнайомки: «Ти не зможеш його позбутися: люстерко чарівне. І воно постійно буде з тобою».
Дівчинка вирішила забути про люстерко і почала виконувати домашні завдання. А на ранок, як завжди, пішла до школи.
Сталося так, що цього дня в клас, у якому вчилася Марічка, привели новеньку дівчинку. Вона сіла на задній парті сама, оскільки інші місця були вже зайняті.
Дівчинку звали Інна. Вона скромним і сором’язливим дитям. Тому ні до кого не підходила, а тихесенько сиділа.
На уроці вчителька вирішила познайомити всіх з новенькою і викликала її до дошки розв’язати простенький приклад.
Інна блискавично впоралася з завданням, чим дуже здивувала Віру Костянтинівну.
– Ну яка ж ти молодчина! Чи так, діти?
Діти хором відповіли «Так!» і закивали голівками.
Марічка лише брівки насупила.
На уроці читання вчителька знову викликала Інну. І знову, вражена її вміннями, сказала:
– Молодець! Чудово!
Марічці це вкрай не сподобалося.
Коли ж новеньку похвалили на уроці малювання, Марічка розсердилася: раніше, крім неї, нікого стільки не хвалили!
Дівчинка встала з місця і промовила:
– А я все одно малюю краще! І взагалі-то в її малюнку немає нічого особливого. Он які криві ноги в тієї конячки, а стіни того дому хвилясті!
Марічка, гордо піднявши носа, сіла.
Вчителька з докором глянула на дівчинку.
– Ну навіщо ти так? Навіщо надулася, як індик?
Від цих слів Марічка здригнулася. Вона скочила з місця і вибігла з класу.
Стоячи під кабінетом, дівчинка заплакала. А шукаючи в кишені кофтинки хусточку, раптом намацала рукою люстерко.
Вона перестала плакати. Деякий час дивилася на закрите люстерко, ніби запитуючи в себе: зазирнути чи ні?
Все ж цікавість взяла гору, і Марічка подивилася в люстерко…
Там був злий індик. Він сердито дивився на дівчинку з глибини відображення. Його очі блискали маленькими вогниками.
Раптом ці вогники стали стрибати по відображенню, немовби танцювали якийсь танок.
Скоро вони вистрибнули із люстерка і закружляли в повітрі.

Золотистий пух іскриться,
Все пробуджує довкруг.
Має хтось таки змінитись.
І цей хтось – це ти, мій друг!

Вогники проспівали свою пісеньку і тихо спустилися Марічці на голову.
І тоді дівчинка побачила, що руки її вкриваються пір’ям, а ноги стають тонкими і маленькими.
Вона хотіла закричати, але замість того видала якийсь квохтальний звук.
Нажахана, Марічка кинулася бігти. Назустріч їй саме йшов директор школи. Він здивовано подивився в бік дівчинки і сказав:
– Треба ж таке! А я й не знав, що в нашому живому куточку є індики! Ти звідки, малюк?
Почувши це, Марічка сумно опустила голову.
«Що ж мені тепер робити? Як же я повернуся додому? Адже мене навіть рідна матуся не впізнає…»
Директор пішов далі. І знайшов люстерко, котре впало на підлогу, коли почалось перетворення. Він підняв люстерко і відніс Вірі Костянтинівні.
– Дивно… А де ж сама Марічка? – стурбовано промовила вчителька і вирішила ввечері сходити до дівчинки додому.
А Марічка тим часом ходила й думала, що ж їй далі робити. Походивши трохи, вона вирушила додому.
Біля воріт побачила тата. Дівчинка намагалася з ним поговорити. Але у відповідь на пташину батько лишень знизав плечима.
– Дивно… Не бачив раніше цього індика. Але чомусь він здається таким знайомим…
– Це ж я! Татусю, це ж я!
Але тато не розумів цієї мови.
Дівчинка лишилася біля дому. Вона бачила, як ввечері прийшла Віра Костянтинівна. Залізши на паркан, дівчинка-індик стежила, як учителька розмовляла з батьками, а вони сумно і схвильовано дивилися на неї.
Марічка зовсім засумувала. І тут вона відчула, як чиїсь руки взяли її і посадили на коліна. Тоді дівчинка підняла голову і побачила обличчя дивної незнайомки, яка подарувала їй люстерко.
– Ну от, ми знову зустрілися, Марічко. Ти, здається, чимось занепокоєна?
– Так. я не знаю, що мені тепер робити. Раніше я була гарненькою дівчинкою, і всі мене любили. А тепер я стала повторним індиком і нікому не потрібна.
– Ех, Марічко... – зітхнула знайома незнайомка. – Ти ж і раніше була індиком. І люстерко тобі це показувало.
– Як же це? – здивувалася дівчинка-індик.
– А так. Це люстерко чарівне. Воно має особливу силу показувати правду.
– Але це неправда! – запротестувала Марічка.
– Це ти так вважаєш. Але люстерко ніколи не помиляється. Я ж не дарма подарувала його. Воно допомогло тобі побачити свою душу. Часто людина може бути ззовні гарною і привабливою, а душа її огидна. А буває й так: людина сіра і непримітна, зате серце в неї добре і співчутливе. Марічко, всі хвалили твою зовнішню красу. І ти стала вважати себе найкращою. Тому ти й стала гордою і злою.
– Що ж мені робити?
– Люба Марічко! Ти знову станеш дівчинкою, коли зміниться твоя душа. Тоді нові вогники запалають у люстерку і станеться диво.
Сказавши це, дивна жінка зникла, залишивши Марічку саму в темряві.
Зранку дівчинка прокинулася під парканом свого будинку. Побачивши пір’я, вона переконалася, що все, що трапилося, не було сном.
Тоді Марічка стала міркувати.
„Як же вона каже, що я горда і зла? Чому? Адже я насправді найгарніша, найрозумніша, найохайніша, найталановитіша...
– І найгордіша! – почула вона раптом біля себе.
Це було все те ж люстерко.
– Дурне люстерко! Ти знову тут? Ну хто тобі сказав, що я горда?
– Ніхто мені не казав. Я й саме це чудово бачу. А тобі лишень підказую.
Марічка зазирнула в дзеркальце і побачила відображення. Вона раптом посмутнішала.
– Напевно, твоя правда. Я й справді надто горда.
І тоді з дзеркальця вистрибнув вогник і стрибнув дівчинці в рота.
– Що це було? – здивовано мовила Марічка і раптом зрозуміла, розмовляє людським голосом.
Як же вона зраділа!
– Спасибі, Люстерко! Тепер я зможу поговорити з мамою!
Марічка чекала маму біля хвіртки. І коли побачила її, закричала:
– Мамо! Мамо! Матусенько! Це я! Марічка!
Мати здивовано озиралася, але, крім індика, нікого не побачила.
– Мабуть, мені причувається... Бідна Маріченька... Де мені тепер її шукати?
Марічка стояла засмучена... Не вірилося, що навіть матуся її не впізнає.
– Ну що, люстерко? Що ти мені скажеш?
– Можу тобі підказати: ту неподалік Сашко вигулює свою Жучку. Ти можеш попросити пробачення за те, що так образила його тоді.
– Ще чого! – фиркнула Марічка.
А тоді подумала трохи і сказала:
– Знаю... Ти хочеш, щоб я пішла. Я повинна долати свою гордість.
Марічка-індик пішла на вулицю, де зазвичай гуляв Сашко.
Жучка весело стрибала по травичці, нюхаючи кущики, жуючи якусь травку. Сашко милувався нею, кидав патичок.
Марічка довго не наважувалася, а толі таки промовила:
– Пробач мені, Сашуню...
– Марічко? – здивовано озирнувся Сашко. – Це ти?
– Я, – відповіла дівчинка.
Хлопець думав, що Марічка десь ховається – йому й на думку не могло спасти, що той індик, якого він бачить, – Марічка.
– Марічко, ти можеш не ховатися. Втім, як хочеш... Ти знаєш, а я на тебе анітрішечки не ображаюся. Я давно вибачив. Хочеш – будемо друзями. Ти завжди можеш розраховувати на мене.
У Марічки ніби серце стислося. Вона якось по-новому все побачила.
Їй було приємно дивитися на Сашка, на Жучку, на їх зворушливу дружбу.
Марічка пішла, відчувши якусь полегкість.
Потім вона вирішила піти до школи – подивитися, як поживають її однокласники.
Ішов урок математики. Марічка непомітно зайшла в клас і сховалася. Учителька пояснила нову тему. А тоді стала опитувати учнів. Марічка бачила, як діти злякалися і в напруженні поопускали голови в книги.
Тоді вона вирішила допомогти. Бо знала наперед багато тем – вивчала на дозвіллі. І стала відповідати за однокласників. Учень встане. Учителька спитає, і поки вона дивиться в журнал, відповідає за однокласника, копіюючи його голос.
Віра Костянтинівна всіх хвалила. І Марічці вперше це було приємно. Вперше вона переживала за інших.
І відчула, як серце ніби розтануло.
Тоді вона попросила пробачення в новенької дівчинки. Інна також подумала, що Марічці соромно, і вона ховається. Але теж відповіла, що не сердиться.
Надворі Марічка побачила, як в якогось малюка впала в багнюку іграшка, а дитя стояло й плакало. Вона кинулася в калюжу і дістала іграшку. Дитина так і засяяла усмішкою і щастям.
„Ну, от... Я тепер навіть у багні валяюся!” – весело подумала Марічка.
Марічка-індик стояла оддалік, замилована дитячою усмішкою.
Підійшла мама хлопчика і спитала, що трапилося. А тоді стала хвалити такого хорошого індика. Марічці стало соромно, і вона втекла, аби не чути похвали.
Дівчинка-індик стояла захекана під якимсь деревом. Раптом підійшов якийсь хлопчисько.
– Ой! Індик! Ха-ха! А що це в тебе тут?.. А-а-а! Люстерко!!! Ха-ха-ха! Навіщо тобі люстерко? Ти ж індик!
Справді, люстерко дивним чином завжди опинялося поруч.
– Який брудний і огидний індик. Ну що – хочеш на себе глянути? Ой!!! Ха-ха-ха!!! Яке ж воно потворне!!! Ха-ха-ха!
І хлопчисько підсунув індикові під лице дзеркальце.
Коли Марічка глянула, то побачила в люстерку гарненьку дівчинку, охайненьку, осяйну і світлу.
У ту мить світло із люстерка полилося на індика, заливши все довкола і засліпивши хлопчиська.
Коли сяйво згасло, хлопчисько побачив перед собою гарненьку дівчинку. І від здивування не міг зрушити з місця.
Марічка не тямила себе від радості. Вона одразу побігла у батьківський дім і розповіла, що з нею трапилося.
Батьки, звісно, не повірили, але переміну в дівчинці побачили, і в серце закралося думка: а раптом донька каже правду?
Відтоді Марічка стала уважною до друзів, уникала похвали. Стала хвалити інших. А також потоваришувала із Сашком. І вони разом вигулювали своїх собачок – Жучку і Джека.
Гарний урок отримала Марічка... А люстерко десь поділося. Хтозна, може, потрапило до якоїсь іншої вередливої дитини? Наприклад, до того хлопчика, який глузував із Марічки, коли вона була індиком.

Епілогова веселка

Небо врешті перестало плакати. Усміхнулося сонячними зайчиками.
Розбуджені сонечком, вийшли на небо, узявшись за руки, веселкові сестри.
А земля стала мудрішою від дощу – бо всі краплинки багато мандрують і багато чого можуть розповісти.