Галина КИРПА
ПРОЗА

СПРОБУЙТЕ САМІ ЩОСЬ ШЕПОТІТИ...

Учора ми з татом півдня були на лузі. Походимо-походимо та й присядемо на траву. Не думайте, що через мене. То через тата — він утомлюється. Тоді йому треба трохи посидіти. А сидячи, він геть не вміє гуляти, а завжди щось мені розказує. Увечері я все те перекажу мамі. Вона такі розповіді страх як любить: хоч як довго розказую, слухає і жодного разу не позіхне!
Тато просить і мене посидіти, але мені зовсім не сидиться. Бо тоді нічого не видно за височезною травою, яка просто на очах перетворюється в непрохідний ліс.
Тато каже, що я дзиґа. Вдома я, може, й дзиґа, а тут... Та й хіба ми прийшли сюди справляти посиденьки? А що як проґавимо й не встигнемо?
Сказати вам, чого я боюся прогавити?
Атож, тут, на лузі, живе мій лелека. Той, що приніс мене татові й мамі. Уявляєте: таку велику дівчину і — доніс!
Тато його впізнав з першого погляду. Тато каже, що й лелека його впізнав. Але мені щось не віриться: невже він пам’ятає усіх батьків, яким приносив дітей?
Однак тато певен, що це таки наш лелека. Мовляв, він завжди, коли нас бачить, озивається: “Кле-кле!”
То так по-африканському. А по-нашому це означає: “Привіт!”
Я відповідаю йому чемно: “Привіт!”
Авжеж, лелека гордо задирає голову, бо знає обидві мови — і ту, африканську, й нашу. Ще б пак! Як би він жив у тій Африці півроку, коли б нічого по-їхньому не петрав? Та він би з сорому весь почорнів!
Ой, поки я з вами балакаю, на лузі з’являється наш лелека. Ти ба! Який поважний! Зібрався в Африку, то вже пан паном — зоддалік позирає, а щоб підійти ближче — то де там.
Нарешті й тато підводиться з трави й каже:
— Ну ось, втому як рукою зняло.
А мені здається, що не рукою, а травою.
Тато бере капелюха й махає ним нашому лелеці.
Та лелека мовчить. Тільки дивиться. Ото так він прощається — мовчки. Напевно, боїться, що сльози застрянуть йому в горлі й не дадуть мовити навіть “кле-кле!” Спробуйте самі щось сказати, коли вас душить плач!
Я беру свого білого капелюшка й собі махаю. Та чи лелеці видно мене за непрохідним лісом трави? Тато каже — літо догоряє, а цій траві хоч би що!
Я не можу відірвати очей від лелеки й знов йому махаю. Мій білий капелюшок тріпоче на вітрі, аж виривається з рук.
Вітер неабияк розходжується. То, може, лелека не полетить? Може, пережде? Чого ж летіти проти вітру?
Раптом лелека здіймається вгору — повільно, ніби починає танцювати вальс. Робить над нами коло, тоді друге, третє... І ще багато-пребагато кіл — не перелічити скільки. Ми бачимо найкращий лелечий вальс. Тато каже:
— Оце і є прощання. Бувай, лелю! До наступного літа!
Я шепчу за татом “бувай”, але навряд чи тато мене чує. А спробуйте самі щось шепотіти, коли лоскоче в горлі. Так лоскоче, що хочеться не сміятися, а...