Галина КИРПА
ПРОЗА

МАМА БІЛИХ МЕТЕЛИКІВ

Жовта в зелену смужку огрядна пані Гусениця страшенно боялася осені, а найбільше — дощів. Бо знала: осінь сама не ходить, дощі вбираються в сірі тумани, а ті сірі тумани завжди приводять Зиму. Зима ж, не гаючись, велить:
— Годі! Відтепер нехай сиплеться Сніг!
А Сніг не любить ніякої барви, хіба тільки білу, й сипатиме її доти, доки від пані Гусениці не лишиться ні жовтої цяти, ні зеленої смужки. Доведеться їй хтозна-куди ховатися у своїм біло-білім вбранні.
На зимове убрання переходить навіть бешкетник і гульвіса Вітер. То йому заманеться політати долом — при самій землі, по голих бруківках, то закортить погасати трішки вище — поміж стовбурами дерев, у кущах і кущиках. Ой як же кортить йому пошарудіти! Та ба! Чим? Ніде ані листочка! Хоч прикидайся котом-мисливцем! І хтозна чи вдасться? Хоче сказати “мур-мур”, а виходить “шур-шур”, хоче сказати “няв-няв”, а виходить... Я просто не можу вимовити, що в нього виходить.
Та що це я все про вітер? Зима — то не лише вітер. То й вікно з химерними узорами, які нагадують витинанки. Ось подивися, що на твоїй шибці. Чудово! Сніжиники й метелики? Дерева й хмари? Олені та їжачки? А на моїй шибці — дивовижні квіти. Аж хочеться їх понюхати. Примружую очі — й квіти починають пахнути. Знаєте, ніби ото матіоли або чорнобривці. Напахнуться досхочу й розпливаються тонким білим мереживом по всьому вікні. Мені те мереживо часом нагадує бабине літо, сонячні дні та роботящих павучків.
І знаєте, що я помітила? Сніг любить усе біле, а найдужче — білих метеликів, названих на його честь Сніжинками. А ще він дуже пишається, що мама білих метеликів не огрядна пані Гусениця, а її Величність Зима!