Галина КИРПА
ПРОЗА

БІЛА ПАННОЧКА В ХОЛОДНОМУ ЛІСІ
К а з к а — м і р а ж

У тому лісі не живуть ні звірі, ні птахи, ні метелики, ні комахи, ні їжаки. Ніхто не живе. Бо той ліс холодний. І виють у ньому не вовки, а Дикі Вітри. Виють щоранку, щодня, щоночі й перестають вити хіба на якусь годину-другу — мабуть, щоб набратися сил. Сідають на дебелі гілляки старезних сосон, звішують довгі прозорі ноги й так відпочивають. Інакше не вміють. А поки триває той їхній відпочинок, у лісі стоїть така неймовірна тиша, що чути, як дихають сосни. Уявляєте, навіть чути, як у снах, що бачить зелена трава, шарудить руда ящірка, шукаючи своєї домівки. Але тільки в снах, бо ж насправді в тому лісі не водяться ніякі ящірки, не те щоб руді. А ті, що водяться у снах, так у снах і лишаються, бо можна знайти свою домівку лише там, де шукаєш.
Шкода, що не було кому слухати, як дихають сосни і як спить зелена трава. Дикі Вітри до такого ніколи не дослухаються. Бо що ви з них хочете? На те вони й Дикі Вітри! І коли на якусь годину-другу сідають відпочивати, то наче вмирають — нічогісінько не чують. Оттоді в лісі з’являлася Біла Панночка — у білих черевичках, в білій льолі та з білою стрічкою в косах. Вона вся була немов зіткана з туману й так само, як туман, розтавала, тільки Дикі Вітри знов зачинали виття. Коли б за годину-другу її хто-небудь побачив, вона не розтанула б. Та біда в тім, що не було кому її побачити, бо в тому лісі давно ніхто не жив (якщо, звісно, не зважати на руду ящірку, яка сниться зеленій траві).
Однак біда бідою, та не все й біда. Того дня, про який я розказую, у лісі саме з’явилась Біла Панночка.Вона ступала так легесенько, наче боялась на когось наступити. І не встереглась — таки наступила.
— Ой-йой! — почулося з трави.
Біла Панночка страшенно здивувалась, бо ж, окрім неї, нікому було зойкати.
— Ти наступила на мій сон! — почула Біла Панночка з-під своїх черевичків і присіла.
— Ой, вибач, що я така вайлувата. Я дуже не хотіла...
— Дуже... не дуже... хіба не однаково? Ти наступила на мій сон! — знов почулося з трави.
— Але ж твій сон невидимий! — заперечила була Біла Панночка, та з трави почулось обурення.
— Сама ти невидима! Як це може бути невидимим те, що бачиш? Ти що, думаєш, мені охота дивитися невидимі сни?
— Та... — почала було Біла Панночка й затнулась: ну звичайно ж, кому охота дивитися невидимі сни?!
— Ось тобі на! Глянь! Це видиме чи невидиме?
Біла Панночка обімліла — перед нею лежав чималий кінець хвоста рудої ящірки.
— Боже ти мій! — скрикнула Біла Панночка. — Невже я наступила на руду ящірку? І через мене вона втратила хвоста?
–Ти наступила на мій сон! Там завжди гуляла руда ящірка. Скільки я себе знаю, стільки й гуляла. І так ніжно шаруділа, що мені не хотілося прокидатись. До того ж, вона мала нарешті знайти свою домівку... А ти зашкодила!
І Зелена Трава (а ви вже здогадалися, що то була саме вона) спересердя затрясла буйною густою кудлою. А коли б уміла ходити, то просто пішла б геть.
— Авжеж, скоро б вона її, домівку, знайшла. І була б найщасливіша ящірка в світі. А тепер... ні домівки, ні хвоста!
Здавалось, що Зелена Трава ось-ось заплаче.
Хай би Біла Панночка й сказала їй щось на втіху, та навряд чи тої миті можна було здобутися хоч на слово. Тож Біла Панночка взяла хвоста рудої ящірки в руки, притулила до себе й заходилась його заколисувати.
— Люлі-люлі-лю, полиньмо в сон Зеленої Трави, знайдімо руду ящірку, нехай вона забере тебе назад. Люлі-лю...
Та, видно, руда ящірка не квапилась забирати свого хвоста. Те, що було поза сном, не мало для неї жодної вартості. Навіть Біла Панночка.
Уже Зелена Трава замовкла і впала в сон, а хвіст лежав і лежав у долонях Білої Панночки. Він був самотній, як осінній листок.
Уже й Дикі Вітри потягалися, спинались на ноги й готувалися вихолоджувати той ліс жахтючим виттям. Ще якийсь день та ніч — і він перетвориться на крижаний.
Біла Панночка подумала: “А що коли рудій ящірці не потрібен хвіст? І нікому більше не потрібен?”
Як би зраділа Біла Панночка, коли б довідалась, що рудій ящірці справді більше не потрібен хвіст! І нікому іншому не потрібен, бо такі хвости носять лише руді ящірки. А коли гублять, то не надто тим переймаються. Ось і в нашої ящірки виріс другий, ще кращий хвіст. Він шарудів ніжніше, ніж той, і так, що Зелена Трава спала як убита і прокинулась аж через день. Не тому, що вона стала сплюхою, а тому, що їй дуже хотілося, аби руда ящірка знайшла нарешті свою домівку. То було куди важливіше, ніж знайти хвоста.
А довкруги панувала така незвична для Зеленої Трави тиша, що порушувати її ніхто не зважився б. Навіть володарі холодного лісу Дикі Вітри. Знаєте чого? Бо Біла Панночка цього разу не розтанула, як туман. Більш того, вона приручила Диких Вітрів, і вони перестали наводити жах на той ліс.