Галина КИРПА
ПРОЗА

СВІТ КРАСНИЙ, ЯК ПИСАНКА

Пам’ятаєте казочку про Курочку Рябу? Оту найпершу казку нашого життя? Її знає кожна бабуся, кожна мама й кожна дитина. А знаєте, чого того яєчка, що знесла Курочка Ряба, ніхто не розбив — ні дід, ні баба? Розбила мишка — хвостиком зачепила...
Чогось воно те яєчко в руках діда й баби не билося. Ми, малі, не знали чого, але нам то страшенно подобалося. Нам подобалась таємниця. Я досі пам’ятаю, яка вона. Вона — тепла.
Перед очима — зелене подвір’я, там походжає наша розкішна зозуляста курка й кудкудаче. Ми не зводимо з неї очей. Ось-ось вона гайне на сідало. Тепер сиди і жди, поки знесеться. І той час, поки курка несеться, нам здається вічністю. Та все ж і ця вічність закінчується. Ми підбігаємо до гнізда й бачимо чистеньке біленьке яєчко. Воно щойно з’явилось на світ. Воно тепле й загадкове. Воно — диво. Воно — казка. Воно — таємниця.
Ми не будемо його бити, чимдуж несемо до мами. І знов — не зводимо очей, тепер уже з маминих рук. Як вони над тим яєчком чаклують-вичакловують! Як вони його купають — то в зеленій водичці, то в синій, то в жовтій! Як вони по тому яєчку щось вимальовують! Як те яєчко після всіх купань-малювань гріється й сохне в затишному кошечку!
Заглянули ми до кошичка, а там... Леленьки! Зроду не впізнаєте, що всі ці яєчка знесла наша зозуляста. І двох однакових немає. Всі такі різні, що аж очі розбігаються: дивишся — не надивишся. Тепер вони звуться п и с а н к а м и. Мабуть, тому, що на них н а п и с а н о. Спитаєте, що? Казки? Історії? Міти? Так-так, написано, але не літерами, не словами, а знаками, цебто, символами. І мама знає ті знаки як свої п’ять пальців, — так само, як ото ми літери. Бувало, візьме писанку, простягне нам і скаже:
— Ану прочитай!
Вона могла б сказати й “ану подивись”, але зумисне каже “прочитай”. Це щоб ми не лише милувалися та розхвалювали ті писанки, але й училися розрізняти взори. Щоб не лише красу бачили, а й розуміли зміст. Бо ж кожна писанка має с в і й зміст. Кажуть, що до другої світової війни у київських музеях було назбирано понад сім тисяч різноманітних писанок. То був справжній скарб, але його геть увесь знищила війна.
Та ніщо не могло знищити пам’яті людської, і вона переконує нас в тому, що українська писанка незнищенна. Бо в ній живе магічна сила води, землі, вогню, небесних світил і космічного дерева життя. І коли на наших великодніх столах біля розкішних пасок, вербових гілочок і воскових свічок усміхаються писанки — яснішає світ! Візьмеш котрусь писанку до рук — і вона озивається веснянкою. А червоні, зелені, сині, жовті або золотисті крашанки — аж грають кольорами.
Сонце дивиться на нас згори і не може надивуватись. Воно чує радісні веснянки і само немовби підіграє на своїх золотих струнах. Бо це Великий День і для нас, і для нього. Та й цієї пори радощів і надії не забуваймо про тих, хто вже не бачить сонечка, не чує веснянок. Про тих, хто відійшов у інший, незнаний світ...
Я несу мамі на могилку писанку зі знаком спіралі — ще звуть той знак безкінечник або менандр. І означає він вічність людської душі. Бувало, я питала маму:
— А хто перший намалював писанку?
— Хтозна, — відповідала мама. — Може, князівна, може, королівна, а може, й проста дівчина. Така, як мудра Маруся, дідова дочка чи кривенька качечка...
Хоч би хто вона була, думаю тепер, а та дівчина встерегла мишку й не дала їй розбити яєчко. Бо знала, що світ красний, як писанка. А на Великдень — красніший у стократ.