БУДИНОК СТАРИЙ, ЯК СВІТ

 Ось — наш старий будинок. У ньому давно ніхто не живе. Тепер він править нам сховком для дров, санчат, лижв та велосипедів. А ще він нагадує музей старовинних речей. При сволоку на міцному гаку висить вербова колиска. Колись вона вигойдала мені мою маму. В кутку стоїть прядка, на якій бабуся пряла замолоду пряжу. Тепер ту прядку вподобали павуки, й коли бабуся знов захоче за неї сісти, їй доведеться переселяти кудись цілу павучу родину. А павуки, щоб ви знали, ненавидять всілякі переселення. Оцей старий дім для них — просто рай. Вони тут знай безугаву снують тонюсіньке прядиво, що ми називаємо павутиною. Без того павуки аж ніяк не вміють жити — плетуть собі з павутини гамаки, перини та ковдри. Впораються з роботою та й залазять уночі в гамаки, підмощують під бік перини і вкриваються ковдрами з головою.
Ось загляньте до будинку вдосвіта — не побачите жодної павучої голови! Усі під ковдрами!
Уранці бабуся йде до старого будинку по дрова. Я — хвостиком за нею.
— Скільки йому років? — питаю я.
— О, він старий, як світ, — каже бабуся.
— Старший за вас?
— Удвічі.
— А чого ж ви його не валяєте?
Бабуся усміхається:
— А де ж тоді павучки вкриватимуться з головою? Твоя мама навряд чи пустить їх до нового дому.
А ні, не пустить. Це вже я напевно знаю. Та ще цілою родиною!
— Егей, сплюхи! Прокидайтесь! — гукаю я.
Але павуки не прокидаються. Вони нічого не чують. Мабуть, страшенно втомилися, поки обснували свій куток, і тепер у них тиха година. Ну й хай.
Бабуся бере оберемок дров, несе їх надвір, а я причиняю за нею двері. Але не зовсім — лишаю вузеньку шпарину. А що як комусь із павучків заманеться вибігти прогулятися? Нехай вибігають, нехай гуляють, нехай побачать знадвору будинок, де можна так затишно жити, спати досхочу й укриватися з головою.