ДОВГА ДОРОГА НАДВІР

 Дорога надвір є довга й коротка.
Катруся любить довгу.
Короткою дорогою не ходять, а їздять. На ліфті.
Довгою йдуть сходами донизу — з третього поверху на другий.
Катруся просить маму пустити її цією дорогою.
— Тільки не підглядай за мною, — каже Катруся мамі. — Нехай я сама. Виглядай мене у вікно.
Мама й стала біля вікна — виглядати Катрусю. Нема й нема. Де ж це Катруся, де?
А де ж! У дорозі! Ступила дві-три сходинки донизу й зустріла песика. Білого, мов сніг, з чорними і м’якими, як подушечки, вухами. Може, песика так і звати — Подушечка?
Песик чемно привітався: “Гав! Гав!”
Катруся відповіла: “Ав! Ав!”
Песикові сподобалася її відповідь, і він одразу ж передумав підійматися вгору, пішов слідом за Катрусею.
Ступили вони дві-три сходинки донизу й зустріли котика.
Попелястого й страх якого волохатого. Може, котика так і звати — Волохань?
Котик чемно привітався: “Няв-няв!” І Катруся відповіла: “Няв-няв!”. Ще й полоскотала його за вушком. Котикові сподобалася така славна дівчинка, й він одразу ж передумав підійматися вгору. Та й песик Подушечка йому сподобався.
Тож котик Волохань, не довго думавши, пішов слідом за Катрусею і Подушечкою.
А вже біля самого виходу з будинку вони всі зустріли Бабусю. І всі так чемно привіталися, що бабуся одразу ж передумала підійматися вгору й спитала:
— Може, й мене з собою візьмете?
І Катруся, Подушечка й Волохань взяли з собою надвір Бабусю!
А надворі Катруся підвела голівку догори й побачила у вікні маму. Катруся помахала їй рукою. І Подушечка й Волохань помахали. Правда, хвостиками. А Бабуся усміхнулася. Мабуть, зраділа, що їй буде з ким гуляти надворі.
— Мамо! — гукнула Катруся. — Якби ти знала, як гарно йти надвір довгою дорогою!