Галина КИРПА
ПРОЗА

КАТРУСЯ З РОДУ ЧИМЧИКІВ 
Ліричні новели

 КАТРУСЯ

 Катрусі подарували ляльку. Біляву, в малиновій сукенці.
Лялька зводила рученята й казала: “Ма-ма”. А Катруся з того потішалася. Голубить, було, ляльку, тулить до себе й шепоче: “До-цю, рід-не-сень-ка, ще-бе-ту-шеч-ко мо-я…”
І ще всяк-усяк — лагіднесенько. Доця немов і собі тулиться до Катрусі й одно повторює: “Ма-ма, ма-ма”. Аж доки дівчинка засміється.
— Сьогодні, Доцю, я тобі покажу білий-пребілий світ, — мовила Катруся по обіді й винесла ляльку надвір.
Сіли на порозі. Сонечко пряжить. Вітерець на мальві бджілку гойдає, Дзумку. Трішки погойдав та й перестав. Тоді бджілка як задзуменить! Бач яка, не нагойдалася!
— Про неї пісенька є, — хвалиться Катруся Доці. — Ми з татом придумали:

 Дзумка дзуменить,
 як до мальви летить,
 а додому летить —
 то ще більше дзуменить:
 — Дзум-дзум-дзум…

 Катруся Дзумку знає. Дзумка їй недавнечко меду дала. Та краще хай не дає. Ну його, той мед! Щока розпухла, вогнем горить, білий світ не милий…
— Білий світ! Ото забувака! Це через ту Дзумку! А як обіцяла показати, то показуй, — мовила сама до себе. — Бабуся каже, що для кожної людини білий світ починається з рідного порога. Оце звідси. Для нас, Доцю, теж. І, щоб ти знала, усіх на нашому подвір’ї звуть Чимчиками.
Це ще торік ми з татом придумали, як чимчикували на Купавську Луку, Чебрецеву Галяву, до самих Мурашиних Гір. Повернулися додому — з чорничними носами, з чорничними ротами, з чорничними руками. Словом, чорнющі, як мурашки. Бачимо: не пізнають нас ні мама, ні дід, ні бабуся. Я тоді як загукаю: “Та чого б ми вам пізналися? Ми ж із роду Чимчиків, що обчимчикували білий-пребілий світ і просяться до хати: “Переночуйте нас! Переночуйте нас!”
Мама, і дід, і бабуся й собі загукали: “Прийміть і нас до свого Чимчиківського роду! Хоч ми й не чимчикували в таку далечінь, аж на ту Купавську Луку, Чебрецеву Галяву, до самих Мурашиних Гір, та можна ж чимчикувати й тут, по двору”.
Вони так просилися, так просилися, що ми з татом дали згоду: а чом би й ні? Нехай усі ми будемо Чимчиками. Гуртом веселіше!..
Ну ось, Доцю, ходімо до саду під яблуньку. Бач, на ній що не яблучко — то й поглядає повненьким бочком, ніби загадує: “Підставляй пелену!” А ми — дві пелени. Та й прикажемо по-доброму:

 Ану, яблунько, не скупися!
Які в тебе яблучка налилися —
 чи оті, що високо,
 чи оті, що низько?
 Чи оті, що далі,
 чи оті, що близько?

 О, й попадали! Тепер нумо на городець! Тут ми всього понасаджували: росте-росте, зеленіє, не зоглянешся — доспіє. Диви, як сонях вигнався! Може, хоче дістати до сонечка? Еге, височе-енько!
А цією стежкою помандруємо на став. Там повно лілій і карасиків. Посеред ставу на колоді дрімає Черепаха-Рудомаха, а з-під колоди водить за нею чорними очатами Рак-Буде-Знак. З берега на них позирають кіт Гуньчик та песик Мурза. Хай позирають, до колоди однак не доберуться. Та й навіщо їм до колоди?
О, а то хто? Чи не Славко? Питаєш, Доцю, який? А такий: або літаки малює на піску, або просто — лежить. Б’є байдики? Ні, на хмарках підіймається. Вибере собі найкрасивішу, найсніговішу — і летить. Легко, вільно.
— Егей, — гукнула Катруся — візьми нас!
Славко підводить голову й дивується:
— І ляльку?
— Це Доця, — каже Катруся.
Лялька зводить рученята й промовляє: “Ма-ма”.
— А хто ж тато? — питає Славко.
Катруся розгублюється:
— Нема…
— Так не буває!
— Чого?
— Бо не буває!
Катруся пригортає Доцю до себе і йде берегом. Наздоганяє її Славків голос:
— Хочеш, я буду татом?
Пхе, Катруся не хоче Славка татом. Який з нього тато? У піску лежить, літаки малює, з Гуньчиком та Мурзою півсвіту оббігає, а потім його на хмари тягне…
Що ж його придумати?
Катруся на хвильку зупинилась, а тоді обернулася на Славка. А може, нехай таки він? Ну то й що, що літає? Зате скільки всього набачиться й нарозказує: і про хмарки, і про небо, й про зірки, і про сонце, й про блискавки, і про грім, і про снігопади, й про веселки… Ого про що! Та й хіба це все?
Доця послухає-послухає та й попроситься на хмарку. Славко не втерпить, візьме її з собою. А з висоти білий світ ще гарніший, рідний поріг ще рідніший. Скільки оком поведеш — видно геть усе. Як на долоні.

СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИК

 Є в Катрусі ослінчик. Ладний! Такий, що вона з ним носиться не наноситься. І в хаті, й надворі. Бува, й за ворота винесе, сяде, качаток попасує:

 Тась-тась-тасяточка,
 чимчикулі-качаточка,
 скуб-скуб-скубаниці
 по зеленій травиці.

 Або до квітника підставить, щоб сидіти, красольку та чорнобривці нюхати, мальвою милуватися. Чи біля ґанку примоститься: ану, подивлюся, де наші Чимчики?
Дід — онде, в садку. Сіно ворушить, метеликів розбуркує, ще й нову мугикалку придумує.
Ге-ен за городами голубіє татова сорочка. Трохи голубіша за ставкову воду, де тато рибку ловить. Рака Буде-Знака обминає, а Черепасі-Рудомасі каже: «Пливи собі своєю дорогою». Черепаха-Рудомаха мовби не чує, висідає на колоду і не зводить з тата темних зажурених очей. Може, їй нікуди йти? Може, ще не вибрала своєї дороги? Або почула, може, про Чимчиків і до них закортіло хоч плач…
Бабуся — біля повітки кропиву кришить. Гуньчик та Мурза набігалися, то лежать навпроти й пасуть бабусю очима. Вони люблять, коли бабуся починає порання. Тоді й у їхні черепочки щось перепаде.
Посеред двору на табуретках — балія. Мама полоще білизну.
“І в мене ж є що”, — згадала Катруся й поставила на свій ослінчик тазика.
— Мамо, — гукнула, — дай мені мило. Виперу Доці сукенку.
— Пери, — каже мама. — На такому сонечку враз висохне.
А й справді — сонце аж смалить. Он у тазику Сонячний Зайчик плюскається. Йому добре. До самого дна допірне й вигулькне. А тоді знов — плюсь на дно.
— Ага, й тобі жарко? — питає його Катруся. — Ну купайся, купайся…
Зайчик, хитрун, почув-таки, а й знаку не подає. Тоді мовчечки — стриб, і вже на тину. Знов стриб-стриб — на стіні, у кватирку зазирнув, на дротяну шворку зіскочив і гайнув-майнув по наволочках, простирадлах, спідничках. Та так швидесенько, наче він пробує, чи є що сухе. І так метушиться, що Катруся ледве очима за ним устигає.
— Ну й меткий ти! Гляди не впади додолу, бо замурзаєшся.
Зайчик наче й хотів того: гайда в пісок, до Катрусиного відеречка. Довго там не залежався, шаснув до квітника. Так у траві мигтючим слідочком і прослався.
Катруся кинула прання й за тим слідочком:
— Не втечеш!
Зайчик — круть, обернувся й — хода. Знов на дроті чеберяє, якраз там, де мама білизну розвішує. Ось-ось ненароком і його прищепить. Отоді й спіймається Зайчик! Отоді Катруся підійде й погладить його — блискучого, теплого.
Може, він такий теплий, що аж гарячий? Може, того й не всидить на місці, що йому пече? Мама прищепить йому вушка, він і заплаче. Бо й жарко, й боляче…
Ой, жалко Зайчика, жалко аж хтозна-як!
— Мамо, — стала просити Катруся, — не прищіпай Сонячного Зайчика! У нього такі тоненькі, такі прозорі вушка. Бачиш? Хай поблукає! Може, йому так легше сохнути? Оно — по стіні побрався… на кватирку сів… Гойда-гойдаша…
Приступила Катруся до підвіконня, а Зайчик блискучими вушками тріп-тріп і — біжка. Аякже, навдьори. В кімнату. Припала Катруся до шибки. Так і є! Вистрибує по канапі, вушками розводить, витіванки показує. Ну й кумедько! Ну й блукалець! Посидь хоч крапельку, відпочинь! О, де ти знов? У хованки граєшся? Ось кватирку зачиню… Я зараз…
І Катруся — в хату.

 

 ЧЕРЕДНИЧКА

 Череду відпасує дід. Бабуся лаштує йому обід у поле.
— Бабусю, — просить Катруся. — Кладіть у торбинку не двоє яєчок — четверо.
Бабуся мовчки лаштує далі, тільки згодом озивається:
— Я ж не самі яєчка. І картоплину, й цибулину, і молочко, і яблучко. Бач?
— Все ’дно, бабусю, кладіть більше. Я теж із дідом.
— Чимчикувати?
— І череду пасти…
Вигнали, а воно ще й рано. Роси кругом — не обминеш! Пасовисько широченне, довжелезне. Одна зелена хвиля другу нагортає, — така трава.
— Ну, лічи корівок, Катрусю, — одразу загадує дід.
Катруся глянула, що багато тих корівок, і розгубилася:
— А як? Раз, два, три?
— Можна й так. А можна й отак: Лиска, Ласка, Мазунка, Красунька, Сойка, Забара, Мрійка, Латочка, Малинка, Квітка, Голубка, Вербичка… Цікаво?
— А цікаво!
Катруся спробувала перелічити: виходить! Таки славна лічилочка! Ні в кого такої немає, тільки в них із дідом.
— А тепер, Катрусю, дивись: за дубами горох. Для нас то і є горох, а для корівок, сама розумієш, то — шкода.
— А ми їх туди не пустимо? — питає Катруся.
— Авжеж не пустимо. Туди їм зась! Щоб не толочили. Тут паша гарна, нічого в шкоду лізти. Еге ж?
Дід з Катрусею присіли на травичку.
— Діду, і мені до гороху зась? — показує Катруся у той бік пальчиком.
— Гороху закортіло? — усміхнувся він. — Ні, тобі, Катрусю, не зась. Ти ж не потолочиш?
— Ні, дідусю, не потолочу. Я скраєчку.
— Ось ближче підпасемо, то й скуштуємо гороху, — пообіцяв дід.
Розіслав піджак, ліг навзнак проти сонечка. Катруся й собі поруч. Мовчать, дивляться, як хмарки перетворюються на смішненьких гусеняток. Славко досі котрусь би хмарку собі вибрав. А Катрусі важче — й на ту хочеться, й на ту, і на ту. Хоч бери й кричи у небо:

 Гуси-гуси-гусенята, 
візьміть мене на крилята…

 Дід рукою стеблинки перебирає, одну, другу. Розказує Катрусі про щирицю й спориш, конюшину й свиріпу, про буркун та осот. Тепер Катруся знає, що від буркуну в корівок прибуває молочко, а осот — колючий, як сто їжачків разом. Непокоїться дівчинка:
— Від осоту ж у корівок язички свербітимуть?
— Трішки посверблять. А щиричка залікує, перестануть, — втішає її дід.
— Діду, нірка, — раптом Катруся підхоплюється з піджака. — Подивіться, нірка! Хто в ній живе?
Дід підводиться теж і каже:
— А хто ж? Мишка.
— Мишка?! — зраділа Катруся. — Та я ж із весни її шукаю! — І руками у своїх кишеньках — лап-лап, шук-шук. Виймає, показує дідові. — Зуб! Мама казала мишці віддати.
Катруся присіла навпочіпки до нірки, заторохтіла:

 Мишко, Мишко!
 На тобі кістяний, 
а дай мені золотий!
 Мишко, Мишко!
 На тобі кістяний,
 а дай мені золотий!

 — А чи вона почула? — питає дід.
— Почула, — каже Катруся. — Так схопила, наче вона не мишка, а лев. Тепер мені морока: сиди й чекай, доки золотого винесе.
Дід похитав головою:
— Чого б вона тобі його виносила? Хіба через маму не передасть? Нехай мама роздивиться, щоб рівненький був. І таки золотий.
— А й справді, нехай роздивиться. Бо я ж і не знаю, який то золотий.
Катруся зітхнула, тоді — глядь: Мазунка вже коло дубів.
— Діду, завернути Мазунку? Я швиденько.
— А зумієш?
— Зумію, діду, зумію…
Катруся майнула до дубів. Ніби пливла. Та й усе пливло — і травичка, й вітерець, і метелики, й далекі гусенята на виднокрузі. “Добіжу до дубів і скажу, — думала дівчинка по дорозі. — Не толочи, Мазунко, гороху. Що це ти? І не дивися, що я зайшла в горох. Мені можна. Трішки гороху нащипати — на пробу. І дід не куштував, і баба. Я не толочу. Я маленька… Ой, а маленька! Забалакалася… З тобою забалакалася, Мазунко! Уже кишеньки повні. Зелених пахучих стручечків… Ось і я побувала в шкоді. Ото як розкажу татові…”
Катруся засміялася. Ще звідси угледіла, як дід лічить корівок. “Поможу”, — шепнула сама собі й заходилася:
— Лиска, Ласка, Мазунка, Красунька, Сойка, Забара, Мрійка, Латочка, Малинка, Квітка, Голубка, Вербичка…

 

НІЧ І ЛЕВ

 Мабуть, Катруся заснула ще до того, як Лев прийшов.
“Пити… Пити… Пити…” — просив він за шибкою.
“Ось взуюся, вберуся, збігаю на кухню по воду й напою Лева”, — подумала Катруся й за мить вернулася з повним кухликом до кімнати.
Аби тільки вікно відчинити! Сіп-сіп, — піддалося. Простягнула за вікно руку, а кухлик якось вирвався та — об землю і на черепочки розбився. “Ото ще ґава!” — подумала дівчинка, та нараз почула:
— Дякую, Катрусю…
Лев уже поставив на підвіконня передні лапи.
Катруся не здивувалася, що він такий жовтенний, аж золотий. (Це, певно, від місяця й зірочок.) Її не здивували й світло-голубі Левові очі. (Мабуть, він щодня дивиться в чисте небо.) І м’якенький пушок біля ніздрів не здивував, (Це, певно, тому, що Лев нюхає лісові квіти.)
Її здивувало інше, і вона, затинаючись, спитала:
— А… з-звідки т-ти з-знаєш, щ-що я К-катруся?
Лев усміхнувся:
— А чого б то мені й не знати? Хіба я не з Чимчиків?
Катруся вперше бачила такого здоровуцького Чимчика, але ж хтозна, які ще бувають?!
— Я часто до вас приходжу. Вночі. Тоді, як Сонко роздає сни.
— Чимчикам? — спитала Катруся.
— І Чимчикам, і всім на білому світі. Я стаю Сонкові в пригоді, бо знаю, кому який сон личить.
— І мені знаєш?
— А чого ж? Тобі личать кольорові сни завдовжки з казку. А ще — біла квітка в руці і полив’яний кухлик…
— Але ж кухлик розбився! — згадала Катруся.
— Нічого, люба дівчинко… Нічого… Ти добра. А це головніше за всі кухлики, що є на світі.
— Ти — мов тато. Так гарно кажеш, — Катруся погладила Лева по голові. — А тато в лікарні. Захворів…
— Ти хочеш до тата? — здогадався Лев.
— Дуже… предуже… — мовила дівчинка. — Хоча… ніч… Нехай тато спить. Нехай одужує. Кажуть, що сон хворобу вигонить…
— Он як, — мовив Лев. — Тоді нехай тато спить. Нехай одужує. А я спробую переказати тобі улюблену казку моєї мами Золотини. Ти слухаєш?
Катруся слухала. Ще б пак!
— Це казка про Любчу. Знаєш, хто вона? Любча — найменша донька Літа. Народилася вона тоді, як Літо вигадало для вуст — сунички, для очей — волошки, для брівок — шовкову травичку, для ніг — стежечки, для рук — струмочки, для кіс — дощики, для голосу — дзумок-бджілочок. А Метелика Барвокрилика Любча сама вигадала. Спочатку вигадала, а тоді знайшла. Ходила Любча боса — як пташка, сонячна — як нагідка. І не в хаті собі росла вона — на Купавській Луці, на Чебрецевій Галяві, поблизу Мурашиних Гір: нектаром напувалася, полуничками годувалася, а молочко приносили їй блакитні ластівки.
Лев примовк.
— А далі? — прошепотіла Катруся.
— А далі? Я так само спитав своєї мами: “А далі?” І вона відповіла: “Заплющ оченята, Левику. Що далі — побачиш сам. Казку можна додивитися вві сні…”
Помовчали хвильку, тоді Катруся знов прошепотіла:
— Мабуть, Левику, це якась пресумнюща казка, коли твоя мама її не доказала.
— Може, й так, — згодився Лев. — Та чого нам журитися? Побачимо самі та й розсумнимо казку.
— А як? — нетерпеливилось Катрусі.
— Почимчикуємо на Купавську Луку, на Чебрецеву Галяву, до самих Мурашиних Гір, знайдемо доньку літа Любчу…
— Зараз? — зраділа дівчинка.
— Не будемо квапитись, — поважно сказав Лев. — Уранці.
— Ой як гарно! — засяяла Катруся. — Уранці!
— І то буде середина казки, — усміхнувся Лев. — Заплющ оченята, дівчинко…
Очі заплющили обоє — і Лев, і Катруся. Сонко пороздавав сни. Саме ті, що й личать Чимчикам — завдовжки з казку.
Снилася їм серединка. Те, що найкраще в казці.

 

 КВІТКА ДЛЯ ТАТА

 І що воно за ночі? Сниться ясне сонечко, а протреш очі, прочумаєшся — за вікном сіро, незатишно. Ані цятини світла. По шибках дощує — мжич-мжич… мжич-мжич…
Правда, мальва зазирнула до вікна веселеньким очком. Їй що? Треба пити дощинки, щоб було чим годувати Дзумку. І усміхатися треба, щоб якось виманити Катрусю надвір. Мовляв, не бійся, дівчинко, виходь!
Хіба Катруся боїться? Плащика — на себе, чобітки взула і — до тата, в лікарню. Це ж через дорогу.
Бігла й проказувала:
— Славний-преславний Доще Дощиську! Пропустіть мене до тата, а тоді що хочте!
— Мжич-мжич, — відповідав дощ. — Мжич-мжич…
Хай мжичкує. Він сьогодні на такий лад заведений. Катрусі ніколи його слухати. Її чекають.
Тато одразу так їй і сказав:
— Я вже й зачекався!
Катруся присіла край ліжка й заторохкотіла:
— Ми несли тобі квітку, тату. Я й Доця. Коли ми зустріли Лева, я залишила Доцю біля нього й пішла. Скоро я озирнулася: він дивився мені вслід. Лев помахав мені лапою, ніби велів: “Біжи!” І я побігла… Я швидко бігла. Мене б ніхто не наздогнав, навіть Сонячний Зайчик. Та скільки я не озиралася, Лев стояв і стояв.
— Знаю, Катрусю, — зронив тато.
— Хіба ти бачив? — здивувалася Катруся.
— Може, й бачив, — усміхнувся тато. — Грива у Лева жовта? Аж золота?
— Золота…
— А очі світло-блакитні, кольору чистого неба?
— Світло-блакитні…
— А пушок м’якенький, буцімто Лев винюхав усі лісові квіти?
— М’якенький…
— То це він. Золотин.
— Він, тату, він! Золотин! — зраділа Катруся. — Він і до тебе ходить?
— Ходить. Уночі.
Тато усміхався! Тато так гарно-прегарно усміхався! Тато радів, як мала дитина!
— Вдень йому нічого ходити, — впевнено мовила Катруся. — Проти сонця його грива може зайнятися. А як дощ… — Катруся не стрималася, засміялася. — Тату, ти можеш уявити його гриву в дощ?
— Так само, як і ти, — знов усміхнувся тато, ніби сьогодні в нього був день усміхання. — Левові годиться ходити місячної ночі.
— Ой, тату, він так і робить! Він подарував мені квітку. Я принесла б тобі її одразу, але вдосвіта… Вдосвіта вперіщив оцей, — Катруся показала рукою надвір і перекривила: — Мжич-мжич… Дощ Дощисько.
Її рука завмерла проти вікна… Катруся замружилась… розмружилась… замружилась… розмружилась… О! На тобі! Квітка! Т а с а м а! Стоїть у скляночці й вибілює свої пелюсточки. А на одній пелюстці — метелик, крильцями поводить.
“Барвокрилик”, — згадала Катруся його ім’я.
Кого-кого, а Барвокрилика тато не знав. Зате добре знав улюблену казку Левової мами Золотини. Ту казку, яку кожен може додивитися вві сні. Казку, в якої найкраще — то серединка…
У кімнаті мовби розвиднілося — чи то від квітки, чи то від Катрусі.
— А тепер чимчикуй додому, — сказав тато. — А то в нас, як у тій небилиці:

 І ти тут,
 і я тут,
 а хто ж буде дома?
 Хто соломку
 порубає так,
 неначе дрова?

Катруся здогадалася: татові саме заманулося додивитися свою казку. Самому. При світлі білої квітки.

ДОЩ ДОЩИСЬКО

 Це вже ні на що не схоже! Дощ Дощисько мов з відра — день у день, ніч у ніч. Вицокує лункими підківками по даху, вицимбалює попідвіконню. Концерт та й годі!
А стихне натрохи Дощ Дощисько, озветься Сад Яблуненко: шу-шу-шум… шу-шу-шум… шу-шу-шум… Чи він вовків лякає, чи грає в шума?
“Невже вовки злякаються, — думає Катруся. — Хтозна, чи їм і до саду закортить. Бо що вони тут знають? Падалішнє яблучко? Сливку? Еге… Попробують та й скривляться, бо хіба ж то вовчий обід?!
Ні, вовки сюди не понадяться. Тато казав, що вони ходять лісом і шукають діда Оха. Отого зеленого-презеленого, що з казки. А нащо їм Ох, вони й самі, певно, не знають. Просто треба ж колись і з ним познайомитися. Вовки страшенно люблять знайомитися. Правда ж? А восени це робити найкраще”.
Подумала так Катруся й сама собі здивувалася: а чого це найкраще? Скільки було в неї знайомств улітку? Та безліч! Вона вже звикла до них, і хочеться чогось нового. Нове завжди цікаве.
Он і хмари нові. Зовсім не ті, що влітку. Нізащо у них не впізнаєш тих смішненьких гусенят, що попаски пливли небом. Виросли — от-такенські!
Ну й як же ти попросишся до них на крилята, коли вони мокрі, мов хлющ?! Попросишся — а ще й не візьмуть. Мовляв, хіба діти літають у вирій? Що їм, дітям, там робити? Без Купавських Лук, без Чебрецевих Галяв та без Мурашиних Гір? Та навіть якщо там сила-силенна левів, а не один-однісінький на усіх Чимчиків — то й тоді нічого дітям робити у вирію.
Замість вирію діти ходять до школи. Катруся цю зиму ще перебуде вдома, а на ту й вона піде. І почнеться пора книжок, зошитів та кольорових олівців.
У Катрусі буде багато-розбагато книжок. Бо їй треба навчитися всього-превсього й наздоганяти Чимчиків. Шкода, що Славко її трішки випередив. Цікаво, як він там? Мабуть, не літає? Бо на хмари зараз ніякої надії нема, вони в один бік вернуть — до вирію.
А долетить до вирію бабине літо? Чи Дощ Дощисько не пустить? Ну який!
Посварилася Катруся пальчиком за вікно. О, знов розходився: цоки-цоки-цок — по дахах, цвьохи-цвьохи-цвьох — по шибках.
Що ж — літо десь подалося за Мурашині Гори. А може, й далі. Не повернеш. Та й навіщо ж повертати?! Буде ще одне, а потім ще одне, ще… Багато літечок буде…
А осінь — теж гарно. То нічого, що Дощ Дощисько розгулює. Без нього й осінь не осінь. Зате ось про нього є книжечка. З малюнками. Ану, Доцю, глянь, чи схожий Мальований Дощ на того, за вікном?!
А схожий! Обидві заусміхалися.

 

 БУРУНДУКІЄЦЬ

 Лялька Доця була прибрана як з голочки — в усьому новенькому.
“Треба й собі прибратися”, — подумала Катруся та й тільки.
Щось зашаруділо у кутку під ослінчиком, на якому стояла ялинка. Хто це там такий з довгим розкішним хвостом? І чого це йому заманулося підмітати?
— Білочко! — покликала Катруся.
— Хвостатий Щось трішки погаявся, а тоді показався весь.
— Я приніс горішків. Змітаю до купи, бо розкотилися… Я не білочка…
Катруся вже була біля ослінчика.
— Ну звичайно! — щасливо вигукнула вона. — Хіба ж Бурундучок може бути білочкою? Бурундучок — білочкою? Ти таке чула, Доцю? — Катруся озирнулася на ляльку. — Отож!
— Я замету скрізь… Я насмітив… — вів далі Бурундучок. — Я ненавмисне… Я…
— Я та я! — лагідно дорікнула Катруся. — Придумав! Я ще зранку все попідмітала й поприбирала. Тобі немає ніякої-ніякісінької роботи! Ти — з дороги! Ти — мій гість. Відпочивай! Де твої речі?
— Я так, — відповів Бурундучок. — Я без речей.
— Як же ти доніс аж стільки горіхів? — здивувалась Катруся.
— А за щічками, — похвалився Бурундучок.
— О, я так не зумію, — мовила Катруся. — У мене за щічками хіба двоє горішків поміститься. А ти молодець — оно скільки!
— Бурундукійці всі такі, — ще раз похвалився Бурундучок. — Тепер, дівчинко, у тебе є чим зустрічати Новий рік.
— Коли ще той Новий рік?! — мовила Катруся.
Бурундучок на якусь мить замислився, а тоді знов обізвався:
— Та завтра ж. Хіба це не скоро? Одне мені цікаво: чи ялинку втішить, коли ми подаруємо їй горіхи? — спитав і занепокоївся: — На ній так багато прикрас, що горішків вона й не помітить.
— Ні, Бурундучку, ні. Помітить, — заперечила Катруся. — Горішки для ялинки — то спогади про ліс. І про ліщину. І про ту галявку, де вони росли вкупці — ялинка й ліщинка. А долі нападало стільки ялинчиних шишечок і ліщинених горішків, що й ступити ніде...
— Тоді помітить, — усміхнувся Бурундучок, і вони з Катрусею проворно заходилися підвішувати горішки.
У прозорих папірцях, на яскравих ниточках горішки похитувалися туди-сюди, сюди-туди, наче просилися додолу.
— Ти гарно сказала: “Горішки для ялинки — то спогади про ліс”, — згадав Бурундучок.
Катруся усміхнулася й собі:
— Це не я. Так мій тато каже. Як відходять новорічні свята, ми ховаємо іграшки, згортаємо дощик, знімаємо з ялинки яблучка й цукерки. Навіть біленькому ангелику знаходимо якесь інше місце, а горішків ще до-о-овго не чіпаємо.
— І цих теж до-о-овго не чіпатимете? — спитав Бурундучок.
— Ще до-о-овше, — пообіцяла Катруся. — Цього разу це будуть спогади про тебе.
У кімнаті запала тишенна тиша. Аж було чути, як синій дощик перешіптується з рожевим поміж зеленими ялинчиними вітами.
Катруся запросила Бурундучка на канапу, посадовила біля Доці, сколошкала його темносмугу шубку, а тоді стала голубити.
— Не заколисуй мене тільки, — попросив Бурундучок. — Я маю ночувати вдома. Я ж не попередив мами. Якби ж знаття, що в тебе так гарно…
— Якби ж, — згодилася Катруся. — Я теж наперед нічого не знаю. Хтозна, може, завтра я втраплю до тебе в Бурундукію.
Бурундучок скочив з канапи й заквапився до дверей.
— Тоді я побіг. А що як ти й справді втрапиш до нас? Ми ж не встигнемо розчистити Головний Бурундукійський Шлях!
І він чкурнув за двері, зник. Наче й не було…
Де ж він на білому світі? А де ж? Біжить собі по снігу, хутко біжить, розкішно, раз у раз провалюється по самі вуха. Виборсується з кучугури і біжить знов. Замети глибокі, вітри холодні, сніжинки колючі. А Головний Бурундукійський Шлях мріє вдалині…
Либонь, на лижвах краще. І швидше. А як брати Доцю, то на санчатах. Посадити в санчата Доцю, а поруч біля неї покласти торбинку зеренця, коробочку цукру і — гайда. Прямісінько в Бурундукію!
Назустріч вийде Бурундучкова мама й усміхнеться, як усі мами на світі, коли їх вітають з Новим роком. Та ще коли їм привозять на гостинець не абищось, а торбинку зеренця й коробочку цукру.
Ой, згадала! Хоч би не забути барвистого дощику для їхньої ялинки!

 

ГОЙДА, ГОЙДА-ДА

Коли вітер зриває з кленів сухенькі крилатки, які перезимували свою першу зиму, вони починають кругосвітню подорож — тріпочуть крильцями, пурхають між дерев, бавляться одне з одним, висріблюються проти сонця й витівають що хоч. Тоді й на землі крилато, і в небі.
Крилатки оті всяк по-своєму називає. Тато зве їх кленовими рибками, мама — вітровими сережками. Катруся каже на них — вертольотики. Вона б казала й по-маминому й по-татовому, та дуже хочеться політати. Славко — на літаку, а Катруся — на вертольотику. Якби лиш попасти на одного такого вертольотика! А їх оно скільки — не двоє, не семеро, а цілісінький хор. Вихитуються над головою та ще й наспівують:

 Гойда — ой!
Гойда — ах!
 Ти — як птах,
 і я — мов птах!
 Ми побачимо здаля,
 чи хороша в нас земля,
 де є гори, де вода!
 Гойда, гойда-да!

— Оце так гойдалка! — дивується Катруся. — На ній і голова не закрутиться.
Дівчинка бігає від одного вертольотика до другого, а кожен виводить їй оту грайливу пісеньку.
— Поки ми не наліталися, будь з нами, дівчинко! — гукають згори вертольотики.
Катруся ніяк не може встежити, коли ж, коли ж вони налітаються і де будуть спатки?
— У землі, дівчинко, у землі, де перинка м’якіша, де водиця добріша!
Вертольотиків усе меншає й меншає.
“Мабуть, познаходили собі й перинку м’якішу, і водицю добрішу”, — міркує Катруся.
Виспляться гарненько і, гляди, вилізуть зі своїх перинок манюніми кленочками. Вилізуть, а ніхто не літає. Ні Славко, ні Катруся. Одно чхають і сміються, сміються і чхають. Бо на порі — Веселе Свято Тополиного Пуху.
Зажуряться манюні кленочки: хоч би швидше стати великими, як клен-тато і як клен-мама! Хоч би швидше зацвісти гарнюніми лялечками-китицями і зараз же одцвістися! Хоч би швидше почати своє свято — Літання.
Літати! Пурхати! Кружеляти! Одне слово, вертольотити. І, звичайно ж, співати!
Катруся чує, як по ніжних стовбурцях на різні лади й голоси тече їхня улюблена пісенька:

 Гойда — ой!
Гойда — ах!
 Ти — як птах,
 і я — мов птах!
 Ми побачимо здаля,
 чи хороша в нас земля,
 де є гори, де вода!
 Гойда, гойда-да!