Галина КИРПА
ПРОЗА
ВИКЛИКАЮ НА ДУЕЛЬ
Оповідання
Виходить, що я втекла? Побоялася?..
Ні, ні, чого це побоялася? Просто я поспішала на сольфеджіо. Та й сказала я йому ясно:
— Викликаю вас на дуель!
Не сказала — викрикнула, і голос мій зірвався на тому неприємному слові "дуель".
Він кинув на сніг мокру зелену рукавицю.
— О так, мадам, тільки дуель! — і захихикав, аж сині китички на його червоній шапочці загойдалися. — Ваша Русалонька хіба що цього й варта!
Моя Русалонька! Ліпила я її з однією думкою: не подужаю, не зумію і, зрештою, не встигну — сніг розтане. І моя біла Русалонька, як і геть усі снігові скульптури нашого снігового містечка, стане просто сльозою. Ну, водою. Чи (як там у Андерсена?) — морською піною.
До морської піни не дійшло. І сніг не розтав. Натомість — наше снігове містечко оточили...
Ми ще не знали хто. Спершу посипались сніжки — великі й малі. За сніжками покотився регіт. Він теж разом зі сніжками поціляв і по нас, і по наших скульптурах. Перша отямилась Оля: упав додолу один її гномик.
— На нас напали вороги, — гукнула вона.
Ворогів ми не ждали. І не знали, як з ними поводитись.
— Чи ти знаєш? — спитала я Олю.
— Може, злякати їх?
Я через силу всміхнулась і похитала головою:
— Як?
— Ну, поки ще вони цілі, треба ж щось робити, розгублено мовила Оля і тицьнула пальцем на скульптури.
Гномів було семеро. Тобто шестеро. Сьомий лежав "смертельно поранений" — без голови. Він був найменший і найкращий, і очі мав найвеселіші — з червоної мороженої смородини.
— То не гном, — поправила Оля. — То гномка. Бачиш, у неї шапочка з двома китичками.
Ага, з двома. За китичками ж гномці правили дві гронки калини. І красиво, і принадливо. Особливо для омелюшок.
Серед гномівського гурту вирізнялась єдина скульптура — біла моя Русалонька. Здавалося, що ніяка сніжка не може її зачепити, пошкодити. А ранкове сонячне проміння й поготів не торкне — мороз не вляжеться. Але...
— Вороги не відступають, — каже Оля. — Невже їм не жалко?
Нараз поміж ними виріс В і н. Певно, їхній верховода. А хто ж?!
— Так, значить, бавимося, — чи то сказав, чи то спитав.
— Не бавимось, а будуємо містечко. Снігове, — мовила Оля.
— Відкриваєте пам’ятники гномам? — допитувався не задля цікавості, а так насмішкувато, що тільки собі й подобався.
— То ти впізнав, що це гноми? — зраділа Оля.
— Навіть оцю впізнав, — показав на мою Русалоньку. — Куди там! Піна... морська... — і зареготав.
Авжеж, реготав він по-верховодському. І ті, що жбурляли сніжки, теж підійшли ближче. На ворогів вони ніби й не скидалися, так собі — хлопці. Тільки що чужі, незнайомі, не з нашого класу. Тиняються, видно, по дворах. Може, їм і цікаво тинятися, хтозна. Але до нас вони притинялися таки вчасно.
— Пора на сольфеджіо, — каже Оля.
— Угу, — киваю я головою. — А...
— Ідіть собі, хлопці, не зачіпайте нашого містечка, — обертається Оля до того, верховоди.
— То ви ж його хоч назвіть. На пам’ять. Предкам, — відказує верховода.
"Ну й капосне ж", — думаю я і чогось мені робиться страх як образливо. І за себе, й за Олю, і за скульптури. І за те, що хтось може отак увірватись у твою вигадку й вивернути її навиворіт. І сміх тут оцей ні до чого, і балачка... Є містечко білих скульптур. Невеличке. Зимове. Наше й більш нічиє. Правда, безіменне, однак містечко. Бігти нам треба на сольфеджіо, а ми стоїмо перед якимись хлопцями і переливаємо з пустого в порожнє. Та йшли б вони собі, куди ішлося, — своєю дорогою, а ми...
Я сама собі здивувалась, і Оля здивувалася (ще б пак!), як у мене вирвалося оте дивне, несподіване й несучасне:
— Викликаю вас на дуель!
А тоді він ото й захихикав — насмішкувато, нахабно. І того сміху вже не можна було витримати.
Мить була як вічність. Оля кричала:
— Що ти робиш?!
А я й собі кричала:
— Хіба не бачиш? Валяю Русалоньку! Ось так! Ось так!
Його ж наче й не було. Він стояв, як оті Олині гноми — мовчком.
— Ну от і все. Пора на сольфеджіо, Олю, — сказала я крижаним голосом. — Я не хочу, щоб в і н розвалював мою Русалоньку. Щоб в і н із неї знущався...
І я побігла. Оля мене догнала вже біля школи.
— Може, ти й маєш рацію, — мовила вона. — Треба було й гномів розваляти.
— Дорогою назад — розваляємо, — відказала я їй. — А зараз думай про Сольфеджію Бемолівну.
Та кажуть: легко радати, важче робити. Так воно і в нас. І я, і Оля думали тільки про своє безіменне біле містечко. Про свою мрію. Вигадку. Про свою казку. Ми підганяли кожнісіньку хвилину: швидше, швидше, швидше! І нарешті хвилини послухалися. Сольфеджія Бемолівна відпустила нас на десять хвилин раніше. За цей час ми добігли до свого містечка і... стали мов укопані.
Оце так-так! Гномів — семеро!
— Диви, гномка ожила! — засміялась Оля.
Так, гномка ожила. На білій її голівці ясніла червона шапочка з синьою китичкою.
Ожила й Русалонька. Біла-пребіла. Як піна морська (чи як там у Андерсена?).
На снігу біля Русалоньки лежала мокра зелена рукавиця. Це чи забувся, подумала я, чи зумисне зоставив — на знак того, що виклик на дуель не скасовується?
