Галина КИРПА
ПРОЗА

ГЕРАНЬ У ЗОЛОТОМУ ГОРЩИКУ
Оповідання

Чого, спитаєте, у золотому? Хіба квіти садять у золотих горщиках? Чи, може, то тільки герань?
Ніхто не вгадає, чого моя герань у золотому горщику. Не вгадає, бо горщик — звичайнісінький собі, глиняний. Я ще на ньому й дівчинку намалювала, трохи схожу на Пеппі Довгапанчоху. Вона дивиться у мій бік ледь примруженими очима й ніби питає: "Ну то як, Славо, день до вечора доскочив, а тепер куди беркиць?" І я відповідаю їй теж самими очима: "Не доскочив — перескочив і в траву бубухнув ниць!"
Коли я по цих словах усміхаюся, мені здається, що усміхається і намальована дівчинка...
А, може, не здається? Може, вона таки справді усміхається? Бо чого б їй супитися під такою квітючою геранню?! Тато ще як першу квіточку загледів, то й сказав:
— Це, Славо, не абиякий горщик, а золотий!
Відтоді й повелося — золотий, золотий. Не знаю, навіть, чи хтось вигадав би краще, ніж тато.
А то віднесла я герань до школи. Нехай собі стоїть на вікні у нашому класі до самих класних зборів. Бо збори — то свято. Ми завжди чекаємо їх з нетерпінням.
Старостою у нас Соня Цимбалюк, моя товаришка. Ми й сидимо за однією партою, і дома — я в неї, а вона в мене — буваємо. Одне слово, товаришуємо.
Дуже якось пишалася Соня тим своїм старостуванням. Не просто пишалася, а так звикла, що зробилася трохи гоноровита, аж мені часом ставало за неї прикро. Дехто й посміювався з неї, але ж у вічі не скажеш — що ви! — найкраща учениця у класі! Отож, казати не казали, а цього разу не обрали збори Соню на старосту. Мені самій дивно — обрали мене.
Сиджу я за партою і своїм ліктиком Сонин ліктик чую. Штовх мене Соня раз і вдруге — штовх. Я — ані руш. Тільки наче в напівсні чую слова нашої вчительки:
— Вітаємо тебе, Ярославо...
Трохи перегодом, уже після уроків, коли в класі не було ні душі, я ніяк не могла прийти до тями і не відчувала ніякої радості. Що ж це виходить — мене обрали на старосту і заразом я втратила свою найкращу товаришку? Оцю товаришку, що так само, як і я, вклякла за партою і своїм ліктиком торкається мого. Тоді оговтується і відсмикує ліктика геть. Я повертаю до неї голову і наші очі зустрічаються.
— Ти знала, що тебе виберуть, — каже Соня зміненим голосом. Він аж коловся, той голос, наче їжачок. — Усі ви наче змовились. Але як ти могла?! Після мене?.. Я ж проти тебе вчуся краще, набагато краще. Я ж кругла відмінниця, а в тебе аж три четвірки.
— Будь ти собі відмінниця, хіба я в тебе оцінки краду? — спробувала я боронитися, та марно.
Що ж, коли марно, то збиратиму портфель.
А Соня й не думала вмовкати і правила далі:
— Коли ти нездужала, згадай, як ти часто нездужала, я скільки разів тобі додому уроки носила? Скільки? Уже забулась?
Я зводжу очі: чи вона це всерйоз?!
— Оце така з тебе дяка, оце така! — перейшла Соня на крик. Очі її забігали по кімнаті, як непосидющі мишки. Вона схопила з парти ручку й, ніби щось згадавши, скочила на ноги. — А як ручку ти мені поламала, то я з тебе не правила заміни?... Ні?
— Та я тобі десять ручок віддам, — зронила я, та тільки піддала жару її словам.
— Еге, треба мені твої десять! Ти знаєш, де тую ручку мама купувала? У Тракаї! А ти тільки до рук узяла — враз поламала. Хто тебе просив? — І ось-ось ногами затупає, як мій малий братик, коли нападуть вереді.
"І справді, хто мене просив? Нащо я її ручку зачепила? Ну, гарна, не бачила я такої зроду, то хіба неодмінно треба брати чужу ручку до рук? Та ще й ламати?" — навернулось мені на думку. Та Соня вже забула про ручку, метнулася до вікна й ну тицяти пальцем на лутку:
— Забирай свого горщика додому! Ніякий він не золотий, — звичайнісінький! Глиняний твій горщик та й більш нічого! І квітка твоя... така...така...
Більш я не чую жодного слова, бо мені ввижається, як Соня висмикує з горщика квітку, кидає об підлогу, й топче, топче... Аби хто її побачив зараз, так і сказав би: вогневиця не дівчина, та й годі.
Я швиденько хапаю горщика, притуляю до себе, зриваюся з місця і, не мовивши Соні "до побачення", прошмигую в двері. А навздогінці за мною камінцем вилітає нова образа:
— Думаєш, ти найкраща?
Яка там найкраща? Чого ти напалась на горщика мого, Соню? Чим він тобі завинив? Ну, вибрали мене старостою, то вмирати мені — чи що? Думки плутаються, заважають мені бігти, вони мов перепиняють мене, бо не встигають за мною, чи женуться одна з-поперед одної наввипередки.
Дома я становлю квітку на стіл і одразу кидаюсь до тата. Спершу сльози не дають мені говорити, і я тверджу одне:
— Тату, поїдь у Тракай... Будь ласочка, поїдь у Тракай!
А тато не може втямити:
— Чого ж мені їхати в Тракай, Славко?
— По ручку... На чотири кольори... Щоб я віддала Соні...
Помалу я заспокоюсь і, затинаючись на кожному слові, якось та переповідаю татові, що сталося.
— Добре мені діло за таким побиватися! Щоб ти хотіла знати, плачуть за дружбою, а, виходить, Соня Цимбалюк ніяка тобі не товаришка. Товариш завжди підтримає, завжди зрозуміє. Може, й Соня колись зрозуміє. І підтримає тебе. Якщо в її серденьку переможе добро, то, звичайно, підтримає... Ну-бо, старосто четвертого класу, покажись личком, чи минувся плач?.. Бо не візьму в Тракай.
— А ти їдеш у Тракай? — дивуюсь я.
— Разом поїдемо, влітку. Подивимось, як змагаються веслярі. Може, й самі повеслуємо, еге ж?
— Еге... А купимо ручку? — питаю я, затамувавши віддих.
— Аякже, на всі чотири кольори. Тільки горщик тут справді приший-пристьобай. Навіть якщо такий золотий, як у тебе, — тато підходить до столу й повертає горщика тим боком, де намальована дівчинка. — Ану, чи гарна моя мова, Пеппі Довгопанчохо?
Я теж усміхнулась. А знаєш, люба Пеппі, що Оксани Величко не було сьогодні в школі. Зараз побіжу до неї та віднесу їй уроки. Навіть, якщо наступного року її оберуть після мене старостою нашого класу.