Галина КИРПА
ПЕРЕКЛАДИ

Володимир Короткевич
ВЕСНА ВОСЕНИ

Малий Янко занедужав. Лежить геть розпашілий, нічого не бачить і не чує. Навіть Оленки не пізнає. І не знає вона, чого в хаті лікарі. Чого мама плаче, коли думає, що ніхто її не бачить?
А Янкові здається: шумить темне море попід хмарами. Від берега відпливають чорні кораблі й завозять безвісти всі його іграшки. Он повезли солдатиків. Ну хай солдатиків. А навіщо ведмедика забирають? Завтра день народження, а Янко з ним навіть не погрався.
Останнім повезли мордатого цуцика. Той скімлить — страшно в морі.
— Може, чогось хочеш, синку? — запитала мама.
— Сонечка, — відповів Янко. Навіть очей не розплющив.
Яке там сонечко! Осінь. Ллють сірі дощі. На кленах нерозумне листя. Нерозумне, бо давно йому треба впасти. Нікому нема діла до Оленки. Взяла вона плащик і вийшла з хати в сад. Сонечка шукати, братика рятувати.
На подвір’ї вітер брижить калюжі. Всі пташки, вся комашня, вся звірина поховалася. Хто дає дрижака, хто десь спить.
— Сонечку-Сонечку, вийди, — попросила Оленка. — Тебе братик кличе.
— Сплю, — мовило Сонечко з-за хмар. — Мене щоранку пташки будять. А тепер їх нема. Хто на південь полетів, хто в дуплі заховався. До весни я вже нікого не зігрію.
— Пташки, звірята, комашки, збудіть Сонечко!
— Спимо. Холодно, — сказали жабки з річкового дна, гриби — з-під землі, білки — з дупел.
— Збудіть Сонечко, — попросила Оленка. — Братик хоче Сонечка.
— І я хочу, — сказав з хмизу Їжак. — Та чим я зараджу?
— Братиків цуцик плаче, — вела далі дівчинка.
— І я плачу, — сказав мокрий Горобець на гілці. — Мені холодно. А тут ще он і Чорний Кіт до мене підкрадається.
— Нема голосу, щоб будити Сонечко, — мовив Щиглик.
— Поможіть братику, — заплакала Оленка. — Він вас ніколи не кривдив.
— Не кри-вдив... — зневажливо мовив Чорний Кіт. — Він мене якось за хвоста тягав.
— А хто мене за хвіст скубнув? — обурився Горобець. — Не ти?.. Подумаєш, яка біда — колись його хлопець за хвіст потягнув!
— Він, мабуть, більше не буде, — сказав Їжак.
— А й справді, ніколи він нас не кривдив, — докинув Щиглик.
— Він і мені взимку сало за вікно вішав, — цинькнула Синичка-салатова грудка.
— А нам насіннячко сипав, — відгукнулися щиглики. Воно ж де один щиглик, там і десять.
— Не марнуймо часу, — мовив Заєць. — Хоч би як нам було холодно, а треба помогти людині.
Упав на землю один сонячний промінь Це Сонечко зацікавилося: що там за весняний концерт?
І почалося. Вилізли з мулу й випливли з води веселі жабенята. Несміливо закумкали. Сонечко і на них подивилося.
— Сонечку-Сонечку, — попросила Оленка, — глянь на братика у віконечко!
Сонечку що, воно й туди зирнуло. Заблищали шибки.
Опеньки вилізли з пенька — подивитися. Равлик висунув з хатки рогату голівку. А Сонечко вже в калюжі заблищало. І останні чапля та бусол, перед тим як до Африки летіти, ловили на дні калюжі червоне Сонечко.
І все живе подалося до хати. Їжак ніс на голках золоте кленове листя. Снігурі несли в дзьобах гронця прозорої червоної калини. Гриби на галявці стали кругом. Чорний Кіт заходився танцювати на задніх лапах. Він був на це великий мастак.
А з гущавини дивився за всім цим Олень. На рогах у нього сиділи пташки й так само дивилися.
Червонілося Сонечко. І поспішали з подарунками до Янка гості. Хто приніс морквинку? Заєць. Хто веселі бульбашки? Рибки. Принесла білочка купку горішків. А Рак приніс клешню... Ось так.
І стали вони разом із Сонечком дивитися у вікно.
— Живий-живий! — гукнув радісно Горобець.
І тоді Оленка їм вклонилася. Заплакала. На радощах.
Сказали зайці: “Ми вас бігати навчимо”. Риби: “Плавати навчимо”. Бобри: “Пірнати навчимо”. Гриби: “Рости навчимо”... Ось так.
І всі гуртом разом із Сонечком сказали: “Розумними бути навчимо. І добрими до всіх”.
Зайшла Оленка до хати.
— Не грюкай дверима, — сказала мама. — Янко заснув. І Сонечко, бачиш, визирнуло. Тепер усе-усе буде добре.
Оленка сама знала, що все тепер буде добре. І нехай знов зайде Сонечко, знов замовкнуть пташки, обляжуть дощі, затріщать морози. Хай! До самої весни вона не дасть пропасти тим, хто допоміг братику. А братик Янко спав. І пливли до нього під Сонечком, верталися світлі кораблі. Везли іграшки назад. Везли веселого ведмедика, з яким він гратиметься на день народження. І знали всі, що в житті хлопчика буде ще сто днів народження. І радісно повискував мордатенький цуцик, якого спустили з корабля. Пустили до кімнати.
І Оленка знала, що нікому ніколи, навіть коли буде сивою бабусею, вона не розкаже, хто того осіннього дня на хвилинку повернув Весну і Сонечко.