Галина КИРПА
ПЕРЕКЛАДИ

З ДАНСЬКОЇ

ХОЧЕМО КОТІВ ЛОВИТИ
Народний віршик

Он — старезний дім.
Сто мишей живе у нім.
Всі кричать несамовито:
“Гей, гайда котів ловити!”

ЛЯЛЯ ТРІЛЕ
Народний віршик
Ляля Тріле із полиці
Впала просто на стілець.
І ніхто у всій країні
Не поможе цій дитині.

Невідомий автор
СЬОГОДНІ СМІЮСЯ

Сьогодні сміюся, а завтра журюсь,
А там цілий день неспокійна чомусь.
То сонце палюче, то дощ раз у раз,
Лиш Бог не міняється звіку для нас.

ПЕР І ПОЛЬ
Данська народна казка

Жили собі колись два хлопці. Були вони як нерозлийвода й сторожували на пагорбі овець.
Одного хлопця звали Пер, а другого Пол. Обоє вони світили голою душею, й годі було уявити, щоб хтось із них коли-небудь до чогось доробився.
— Може, котрийсь із нас і розбагатіє, — сказав якось Пол.
— Та вже ж, — згодився Пер.
— Але краще було б розбагатіти замолоду, — вів далі Пол.
— Е ні, — заперечив Пер. — Краще б розбагатіти в старості.
— Навіщо мені те багатство в старості? — спитав Пол. — Коли людина перетворюється на старого дивака, їй уже нічого не треба.
— А я, поки молодий, цим не перейматимуся, — сказав Пер. — Замолоду ми стільки всього маємо, що гроші й не потрібні.
Отак вони розбалакували десь із добру годину, і кожен із них лишився при своїй думці. Коли їм не було більше про що говорити, пагорб раптом розсунувся, і з нього вийшов якийсь чоловічок.
— Я чув вашу балачку, — сказав чоловічок. — Нехай же буде так, як ви бажаєте. Пол розбагатіє замолоду, а Пер — у старості.
Сказав те чоловічок та й знов зник у глибині пагорба.
Коли ж хлопці виросли, то те, про що той чоловічок казав, збулося.
Пол ще навіть у колодочки не вбився, як почав загрібати гроші лопатою. Він то щось купував, то щось продавав, і прибутки його зростали дедалі більше й більше. Згодом він придбав собі гарну садибу, цілу стайню баских коней і так багацько корів та свиней, як ніхто інший у тім краї. Його дружина їздила в кареті, а його дочки пишалися на балах. Сам же Пол грав у шинку в карти й завжди вигравав, а тоді вдаряв себе по кишені, де дзвеніли талери, й, гасаючи по всіх усюдах, пиячив і вихвалявся багатством.
Пер тим часом став ковалем.
Його кузня стояла якраз край шляху, де щодня їздив Пол.
Мав Пер дружину й сімох вічно голодних дітей. З ранку до вечора він ходив замурзаний, як марюка. За роботою ніколи світу Божого не бачив, а заробітку його ледве вистачало на сяке-таки прожиття.
Якось, коли Пол зупинився біля кузні підкувати коня, Пер попросив у нього п’ятдесят талерів.
— І як тобі таке спало на думку, — відповів Пол. — Я сам заробив свої гроші, і ти старайся заробити собі сам.
— Як позичиш мені грошей, то не пошкодуєш, — сказав Пер.
— Я можу стати тобі в пригоді, коли ти постарієш і зубожієш.
— Чого б це я зубожів? — здивувався Пол. — У мене грошви — мов тої полови. Всі мої скрині набиті талерами, і так воно триватиме довіку. Якщо не сіятиму грішми на всі боки, то зведу на садибі ще один будинок.
— Невже ти забувся чоловічка з пагорба? — спитав Пер.
— Господи Боже, ти ще не викинув із голови тієї небилиці? — здивувався Пол. — Ось повір мені — гроші дістаються тямущим. Я тямущий до всього, а ти ні на що не вдався. Тому я багатий, а ти вбогий. Бувай, Пере!
І Пол подався своєю дорогою, а Пер стояв і дивився йому вслід.
Збігли літа, й вони обоє почали старіти. Пол жив своїм заведеним трибом, проте таланило йому набагато менше, як досі. Він програв у карти купу грошей, і всюди, де щось купував та продавав, його шили в дурні. Коні в нього подохли, корови перестали доїтися і телитися, а свині десь підхопили чуму.
Правда, Пол мав скрині, набиті талерами, але й ті все більше порожніли і легко було уявити, як вони порожнітимуть, порожнітимуть, аж поки врешті-решт його обсядуть злидні.
Пер тим часом гарував у своїй кузні до сьомого поту. Аж ось одного дня він побачив на шляху золоту карету з форейтором, якою їхав король зі своєю свитою. І хтозна чи то на щастя, чи на лихо, один із восьми коней загубив золоту підкову якраз навпроти кузні, тож Перові довелося її прибивати.
Та, звісно, щоб упоратися з тим як належить, Пер витратив немало часу. Король стояв поруч, вів із ним балачку й, здається, неабияк уподобав собі того коваля.
— Ось що я, Пере, тобі скажу, — мовив король. — Якщо кінь не загубить твоєї підкови до самого замку, то довіку будеш моїм придворним ковалем. Ану сідай краще до кучера на передок. І як загубить кінь твою підкову, замкну тебе у в’язниці Ріберо. А як не загубить — вікуватимеш у моєму замкові.
“Що ж, дуже непогано”, — подумав Пер і вже готовий був ризикнути. Одначе йому не хотілося кидати напризволяще дружини й сімох дітей.
— Якщо підкова не відпаде, ми по них пошлемо, — пообіцяв король. — Та якщо відпаде, ти опинишся у в’язниці Ріберо, і тоді буде жаль твоєї дружини й дітей, бо їх спіткає лиха година. А тепер залазь на передок. Я більше не маю ані хвилини часу тут стояти. Мені пора додому — правити королівством.
Пер, замурзаний, як марюка, заліз на передок, і карета рушила з місця.
Підкова не відпала, і Пер зробився придворним ковалем. До нього приїхали дружина й діти.
Відтоді він купався як сир у маслі.
А невдовзі він уже нічого не кував, бо в кузні все робилося без нього. Слава про нього розійшлася далеко по світах. Пер збудував собі просторий будинок, набрав чимало підмайстрів і розвів цілу стайню коней. Його дружина вбиралася в шовки, а дітям велося як у Бога за пазухою. Щонеділі він, одягаючи красиву чорну одіж, навіть відбував у церкві службу.
І от одного дня шляхом ішов Пол. Ішов-ішов та й зупинився якраз навпроти нової Перової кузні. Вигляд у нього був страх який жебрацький, чуб і борода закудлані, а великий ніс червоний, мов буряк.
— Здоров був, Пере, — привітався Пол. — Може, ти мене й не впізнаєш?
— Чого ж, упізнаю, — відповів Пер. — Коли ми бачились востаннє, ти їздив каретою.
— Еге ж, а тепер у мене все зійшло нанівець, — вів далі Пол. — А тобі, видно, живеться на повну губу. Чи не дав би ти мені п’яти ригсдалерів?
— І не подумаю, — відповів Пер. — Я стільки набідувався, поки набув свого добра. Було б і тобі не пускати на вітер того, що мав.
— Хіба ти не пам’ятаєш чоловічка з пагорба? — спитав Пол.
— Господи Боже, і ти оце прийшов, щоб нагадати мені про ту небилицю? — здивувався Пер. — Хіба тебе життя не навчило, що гроші дістаються тямущим?! Я робив те, до чого мав тяму, і ось тепер став королівським придворним ковалем. А ти весь цей час пив-гуляв і грав у карти. Бувай, Поле!
Пер зачинив двері, а Пол з червоним, як буряк, носом лишився собі стояти на шляху.

Т а л е р — старовинна данська монета вартістю близько двох крон.
Ф о р е й т о р — верхівець, що сидить на передньому коні.
Р и к с д а л е р — старовинна данська монета, що була в обігу до 1875 року.

Ганс Кристіан АНДЕРСЕН
ЩАСЛИВА СІМЕЙКА
К а з к а

Найбільший зелений листок у нашій країні, звісно, в лопуха. Коли його приміряти спереду, то з нього виходить справжнісінький фартух, а коли покласти на голову, то в негоду він править за парасольку. Ото такий здоровуцький! Лопух ніколи не росте сам, о ні, де з’являється один кущ, там їх виростає безліч. Отака то дивовижа. І всю ту дивовижу поїдають равлики. В давнину знатні вельможі веліли подавати на обід великих білих равликів до м’ясної страви фрикасе — наминали та ще й прицмокували:
— Ну й смакота!
Вельможі й справді неабияк уподобали равликів, а що ті равлики живилися лопуховим листям, то по всій країні стали сіяти лопух.
А в одному занедбаному замку так давно не їли равликів, що вони й зовсім зникли. Проте лопух не перевівся, він ріс як із води — на всіх стежках і грядках, і несила було з ним упоратися. Вже того лопуха вигнався цілий ліс. Зроду ніхто й не подумав би, що колись там був сад, якби не виднілися де-не-де то яблуня, то слива. І в тій глушині жило собі двійко останніх старезних равликів.
Равлики й самі не відали, скільки їм років, лиш добре пам’ятали, що було їх таких страшенно багато, що родом вони з чужих земель і що цей ліс насаджено для них усіх. І хоч равлики ніколи зі свого саду не витикалися, та знали про те, що десь на світі є м а є т о к . Там їх варять аж до чорноти, а потім викладають на срібну тацю. Що стається з ними далі, равлики не знали. До того ж навіть не здогадувались, як то бути звареним і лежати на срібній таці. Либонь, надзвичайно гарно й благородно! Равлики розпитувалися про те і в хруща, і в жаби, і в дощового черв’яка, та ніхто їм нічого не розказав, бо нікого з них не варили й не викладали на срібній таці.
Старезні білі равлики були певні, що вони найзнаменитіші в світі, що ліс росте задля них, а маєток існує на те, щоб їх можна було зварити й викласти на срібній таці.
Равлики жили дуже самотньо, але щасливо. А що своїх дітей не мали, то взяли всиновили звичайне равленя й виховували його, як своє. Однак равленя не росло, бо було воно звичайного роду. Та батькам, а надто мамі равлисі, здавалося, що равленя таки побільшало, й вона сказала чоловікові:
— Якщо ти так цього не помічаєш, то помацай у його мушлі.
Тато равлик помацав равленя в мушлі й погодився, що воно підросло.
Одного дня вперіщила злива.
— Огого, як торохтить по лопуху! Бам-бум-бім! — вигукнув тато равлик.
— Ну й краплі! — підхопила мама равлиха. — Як швидко вони збігають по стеблу! Ось побачиш, скоро тут стане мокро. Добре, що в нас такі доладні хатки. І в нашого малого! Нікуди правди діти — для нас створено куди більше умов, ніж для кого іншого. Оттепер можна сказати, що ми — володарі світу! Від самого дня народження в нас є свої оселі! Для нас посіяно цілий ліс лопухів! Цікаво, чи далеко він тягнеться і що за ним?
— А нічого! — відповів тато равлик. — Кращого місця за нашу домівку немає! Та кращого я й не хочу!
— Йой, як мені кортить попасти до маєтку, щоб мене зварили й поклали на срібній таці! — мовила мама равлиха. — У цьому поталанило всім нашим предкам, і, повір мені, то було щось незвичайне!
— Може, від маєтку лишилась руїна, — сказав тато равлик. — Або він так заріс щавлем, що люди не можуть із нього вийти. Нам нікуди поспішати, а ти завжди летиш як на пожежу, а малий і собі летить. Лише за три дні він виповз на верхівку стебла. Коли я здіймаю очі догори, то в мене паморочиться в голові!
— Не свари його, — попросила мама равлиха. — Він повзе дуже обачно. То ж не дитина, а просто втіха; для кого нам на схилку літ і жити, як не для нього?! От чи подумав ти про те, де знайти йому дружину? А що як у далекому лопушиному лісі є ще хтось із нашого роду?
— Мабуть, там водяться чорні равлики, — відповів тато равлик. — У них немає хаток, то така простота! Зате скільки пихи! Ану ж попросимо мурашок, вони сновигають туди-сюди без діла, то й напитають для нашого малого дружину.
— Атож, — озвалася одна з мурашок, — я знаю неперевершену красуню. Та хтозна, чи вона піде за вашого сина, бо вона королева!
— Дарма, — відповіли старі равлики, — вона має хату?
— Вона має палац! — відповіла мурашка. — Дивовижний мурашиний палац на сімсот ходів!
— Дякуємо, — сказала мама равлиха, — наш син не полізе в мурашник. Якщо ви не знаєте нікого підходящішого, то ми попросимо допомоги в білих комарів. Вони літають по всіх усюдах і за погоди, й за негоди і прочісують лопушиний ліс наскрізь.
— У нас є для нього наречена! — вигукнули комарі. — За сто людських кроків ізвідси на кущі агрусу живе у хатці панночка равличка. Вона там сама-самісінька і вже на виданні. Всього за сто людських кроків ізвідси!
— Ну й добре, тоді нехай іде до нас! — мовили старі. — Наш син має ліс лопухів, а вона — лише один кущ агрусу!
І комарі полетіли по панночку равличку. Вона прийшла за вісім днів. Старим полегшало на душі, як побачили, що панночка була гарного роду.
Потім справили весілля. На ньому щосили присвічували шестеро світлячків. Однак усе пройшло дуже тихо, бо старі равлики не любили бенкетувати й веселитися. Мама равлиха виголосила прекрасну промову, а тато равлик від неймовірного хвилювання не міг мовити ні слова. Тоді старі равлики дали молодятам у посаг цілий ліс лопухів і сказали те, що казали завжди:
— У світі немає нічого кращого над цей ліс. Коли ж ви житимете в чесноті, триматиметеся звичаю й народжуватимете равленят, то одного дня вам і вашим дітям закортить попасти в маєток. Там вас зварять до чорноти й викладуть на срібну тацю.
Після цих слів старі равлики поховалися в свої хатки й більше не виходили. Вони поснули. Молодята запанували в лісі й завели величезне потомство. Але їх так ніколи й не зварили і жодного разу не поклали на срібну тацю. Тож вони вирішили, що маєток перетворився в цілковиту руїну, а всі на світі люди вимерли. Оскільки ніхто їм ані словом не заперечив, то, либонь, вони мали рацію.
А дощ періщив по лопушиному листі, наче вибивав у барабан, аби повеселити равликів. А сонце сяяло, щоб на втіху равликам зеленів лопушиний ліс. Равлики були дуже щасливі, й ціла їхня сімейка купалася в щасті. Ще б пак!

КАПОСНИЙ ХЛОПЧИК

Був колись старий поет — такий собі добрий старий поет. Одного вечора сидів він удома, а надворі ревла-гула негода. За вікном періщив дощ, одначе старому поетові було тепло й затишно біля каміна, де палахкотів огонь та пеклися яблука.
— Не дай Боже, щоб така негода застала когось у дорозі: промокне, бідака, до рубця! — мовив старий поет, бо мав дуже чуйне серце.
— Агов, відчиніть мені! Я змерз і дуже змок! — почувся під дверима дитячий крик
Хтось там плакав і гупав у двері. Дощ лив як з відра, вітер несамовито бився у вікна.
— Бідняточко! — мовив старий поет і пішов одчиняти двері.
На ґанку стояв хлопчик. Він був голий як долоня, а по довгому золотавому чубчику в нього збігала вода. Хлопчик хапав од холоду дрижаки. Якби його не впустили всередину, то, напевно, пропав би під лихою зливою.
— Бідняточко! — мовив старий поет і взяв його за руку. — Ходімо до мене, і я тебе зігрію! Вип’єш винця та з’їси яблучко! Який же ти гарненький!
Хлопчик і справді був гарненький. Очі в нього блищали, мов дві ясні зіроньки, а золотавий чубчик, попри те, що був мокрий, як хлюща, вився красивими кучериками. Хлопчик скидався на ангелика, тільки що був блідий і закоцюблий. В руках він тримав красивого лука, хоч той і був понівечений дощем, — фарба на тоненьких стрілах геть полущилась від води.
Старий поет усівся біля каміна, взяв хлопчика собі на коліна, викрутив йому чубчика, відігрів його руки в своїх і напоїв гарячим солодким вином. Тоді хлопчик збадьорився, на його щоках заграли рум’янці, він зіскочив додолу й закружляв у танку навколо старого поета.
— Ну й веселун же ти! — мовив старий поет. — Як тебе звати?
— Мене звати Амур! — відповів той. — Хіба ви мене не знаєте? Бачите мій лук? Не сумнівайтесь, я вмію стріляти! Гляньте, яка гарна погода і як ясно світить місяць!
— Але ж у тебе понівечений лук!
— Дурниці! — скрикнув хлопчик, схопив у руки лука та й ну його роздивлятися. — Він уже сухий-сухісінький, йому ніщо не зашкодило! Тятива натягнута, аж бринить! Зараз я її випробую!
І хлопчик натягнув лука, наставив стрілу, прицілився й улучив доброму старому поетові просто в серце.
— Ось бачиш, який справний мій лук! — сказав він, зареготав та й чкурнув надвір.
Ну й шалопут! Вистрілив у старого поета, який впустив його до теплого дому, приголубив та ще й пригостив солодким вином і смачненьким яблучком.
Добрий поет лежав долі й плакав, — він справді був уражений у самісіньке серце, а трохи згодом мовив:
— Фу! Який капосний хлопчик той Амур! Розкажу-но я про нього всім чемним діткам: нехай пильнуються й ніколи з ним не бавляться, а то він, чого доброго, їх образить!
Всі чемні дітки, дівчатка та хлопчики, яких попередив старий поет, стали остерігатися того капосного Амура, хоча він таки примудрявся обводити їх круг пальця, бо з нього був неабиякий шельма! Бувало, вертаються студенти з лекцій додому, а він чимчикує поруч з ними в чорному фраці й з книжкою під пахвою. Не знаючи, що він за один, вони беруть його попідруч, як свого, й тоді Амур протинає їхні груди стрілою. А ще він не зводить свого погляду з дівчаток, які після сповіді гуртуються у церкві. Атож, він завше ступає за людьми назирці! Він сидить в театрі на величезній люстрі й палає там ясним вогнем, а люди гадають, що то горить лампа, і лише згодом помічають дещо інше. Він гасає Королівським Садом і по міському Валу! О, якось вцілив він у серце твоїх батька й матері! Ану, спитай їх про це, нехай розкажуть. Авжеж, той Амур — капосний хлопчик, обминай його десятою дорогою! Він завжди переслідує людей. Уяви собі, одного разу він випустив стрілу в старезну бабусю, але то було хтозна-коли й давно минулося. Щоправда, бабуся нічого того не забула. Фу, лукавий Амур! Одначе тепер ти його впізнаєш! І знатимеш, який то капосний хлопчик!

ЛЕТЮЧА СКРИНЯ

Жив собі купець, і такий багатий, що срібними монетами міг вимостити цілу вулицю та ще й невеличкий завулок. Одначе нічого той купець не вимостив, оскільки тямив, як і де витрачати гроші: віддавав кому-небудь шилінга, а натомість отримував цілого таляра. Он який був той купець. Аж тут він помер.
Усі гроші, що мав купець, дісталися його синові, й той почав жити на широку руку: ходив щоночі на маскаради, робив із кредитних паперів повітряних зміїв і жбурляв у воду золоті монети, мов ті камінчики. Таким чином гроші легко могли вичерпатись і згодом таки вичерпались. Врешті-решт у нього лишилось якихось чотири шилінги, пара капців та старий халат. Усі його приятелі до нього збайдужіли, й ніхто не бажав ходити разом із ним вулицями. Коли це один, доброї душі чоловік, приніс йому якусь допотопну скриню й сказав:
— Збирай сюди манатки!
Ага, збирай то збирай, але ж купецький син не мав чого збирати, тож усівся в скриню сам.
Треба сказати, що то була незвичайна скриня: як тільки хто натискав на замок, вона вмент здіймалася в повітря. От купецький син натиснув і — шух! — скриня винесла його через димар надвір, і він став здійматися аж попід хмари та все далі й далі від дому. Дно скрині тріщало, й він до смерті боявся, що вона розлетиться на шматки, а йому доведеться стрибати бозна з якої висоти додолу! Господи, помилуй! Аж тут його донесло до турецької землі. Купецький син сховав скриню в лісі, пригрібши її сухим листям, та й подався в місто. Там йому не було чого соромитись, бо ж турки лише так, як він, і ходять — у халатах та капцях. Згодом йому стрілася якась нянька з немовлям на руках, і він її спитав:
— Агов, нянько-туркине! Що то в передмісті за великий палац із височенними вікнами?
— Там живе королівна! — відповіла нянька. — Їй напророчили великої біди, що спіткає її через нареченого, тож як хто до неї й приходить, то тільки в супроводі короля та королеви!
— Дякую! — мовив купецький син.
А тоді він вернувся в ліс, всівся в свою скриню, полетів на дах того палацу та й заліз до королівни у вікно.
Королівна саме спала на канапі. Вона була така вродлива, що купецький син не стримався й поцілував її. Королівна прокинулась і страшенно перелякалася, але він назвався турецьким Богом, що прилетів до неї повітрям, і їй таке пояснення неабияк сподобалося.
Вони сіли поруч, як двійко голубків, і купецький син заходився розповідати їй усілякі казки, спершу про очі: мовляв, її очі схожі на прекрасні темні озерця, у яких замість русалоньок плавають думки; тоді про чоло: воно, мовляв, схоже на снігову гору з розкішними залами та картинами. А ще він розповів про лелек, які приносять людям гарненьких діточок.
О, які дивовижні в нього виходили казки! Закінчивши розповідати, купецький син запропонував королівні руку й серце, і вона вмить погодилася!
— Одначе ви повинні прийти ще й у суботу, — сказала вона. — До мене зайдуть на чай король і королева. Вони дуже пишатимуться з того, що доля послала мені турецького Бога, але виберіть для них найкращу казку, бо мої батьки понад усе на світі люблять казки: мати — повчальні й вишукані, а батько — веселенькі, щоб можна було посміятися!
— Гаразд, я даруватиму вам на весілля самі казки! — відповів він.
На тому вони й попрощалися. Щоправда, королівна подарувала йому шаблю, оздоблену золотими монетами, й ті монети йому дуже знадобилися.
Полетівши з палацу, купецький син купив собі новий халат і сів собі в лісі вигадувати казку, щоб упоратися з нею до суботи, а завдання то було не з легких.
Врешті-решт до суботи казка була готова.
Король, королева й ціла придворна свита чекали в палаці королівни, коли подадуть чай. Купецького сина прийняли як рідного!
— Може, розкажете нам казку? — спитала королева. — От якби якусь із повчальним змістом!
— І трішечку смішну! — докинув король.
— Ну, звісно! — відповів купецький син та й ну розповідати, а все товариство мусило його гарненько слухати.
— Була собі купка сірників, і дуже вже ті сірники хизувалися своїм високим походженням. Мовляв, їхнє родовідне дерево, цебто, гінка сосна, з якої був зроблений кожен сірничок, була чи не найбільшим та найстарішим деревом у лісі. На ту пору сірники лежали між кресалом та обшмульганим чавунцем і розповідали йому про свої молоді літа.
— Так от, колись ми були зеленим гіллям! — казали вони. — Еге ж, ми й справді були зелені! Щоранку й щовечора нам подавали діамантовий чай, цебто росу, а за ясної години ми цілий день ніжилися на сонечку й слухали пташині казки. Ми розуміли, до якого заможного роду належимо: листяні дерева вдягалися лише влітку, а ми мали змогу не скидати зеленого вбрання ні влітку, ні взимку. Аж тут прийшли дроворуби й запровадили такі зміни, що зруйнували геть усю нашу родиноньку. Стовбур, що був на її чолі, зайняв місце ґрот-щогли на величезному кораблі, який за бажання міг би обпливти навколо світу. Решта гілляк розбрелися по всіх усюдах, а нас зобов’язали освітлювати народним масам життя. Ось чому такі вихідці з благородного роду, як ми, опинилися на цій кухні!
— Ну, а в мене все було інакше! — сказав чавунець, поруч із яким лежали сірники. — Відколи я появився на світ, мене тільки те й роблять, що чистять до блиску і варять у мені страву! Я дбаю, так би мовити, про хліб насущний і, власне кажучи, в цьому домі найголовніший. Єдина моя радість — стояти по обіді в теплі та в чистоті на полиці й провадити розважливу балачку з приятелями. І якщо не брати до уваги відра, що часом тут об’являється, то всі ми любимо домувати. Новини нам приносить лише продуктовий кошик, правда, він завжди розповідає щось дуже невтішне і про уряд, і про народ. Ба, недавно від тих новин старий горщик звалився з переляку додолу й розбився на друзки! Ото така, скажу вам, розважливість!
— Щось ти забагато балакаєш! — сказало кресало й так кресонуло по кременю, що й іскри посипалися. — Може, влаштуємо собі веселий вечір?
— А чого ж? Та й поговоримо про те, хто з нас найголовніший, — згодилися сірники.
— А я не люблю говорити про себе, — сказала глиняна макітра. — Просто потеревенимо вечір та й усе! Я почну розповідати й розповім таке, що кожен із вас пережив. Моя казка дуже легко запам’ятовується, вона така славна. Називається “На узбережжі Балтійського моря, під кронами данських буків!”
— Прекрасний початок! — мовили тарілки. — Ця казка нам неодмінно сподобається!
— Так от, там, в одній тихій родині я і провела свої молоді літа. Меблі в тому домі були відполіровані, підлога вимита, кожен чотирнадцятий день там вішали свіжі гардини!
— Як же ви цікаво розповідаєте! — скрикнула мітелка. — Відразу відчувається, що розповідає пані! Від вашої розповіді віє неймовірною чистотою!
— Авжеж, віє! — вигукнуло відро й так на радощах підстрибнуло, що вода, хлюпнувши через край, мовила “плюсь”.
А глиняна макітра розповідала далі, й кінець оповідки був так само гарний, як і початок.
Тарілки в захваті задеренчали, а мітелка вихопила зі сміттєвого відра бадилинку зеленої петрушки й заквітчала нею макітру, бо знала, що розгнівить тим усе товариство. А ще вона подумала:”Сьогодні я уквітчаю її, а завтра вона уквітчає мене!”
— Нумо, танцювати! — сказала кочерга й подалася в танок.
І, Боже ти мій Господи, як вона задирала єдину свою ногу! Побачивши те, потріпана оббивка на стільці, що стояв у кутку, з дива просто тріснула.
— А коли мене уквітчають? — спитала кочерга, і її тут же уквітчали.
“Ну й шантрапа!“ — подумали сірники.
Потім мав співати самовар. Одначе він сказав, що саме застудився й співає лише тоді, як кипить. Правду мовити, самовар той просто чванився, бо завжди співав тільки тоді, як стояв на панському столі.
На підвіконні лежало старе перо, яким зазвичай писала служниця, — перо як перо, нічого особливого, хіба що надто глибоко вмочене в чорнильницю, але саме через те воно тепер і приндилося.
— Самовар не хоче співати? — перепитало воно. — Ну й не треба! За вікном висить клітка, в якій сидить соловейко, нехай він співає, хоч насправді ніде того й не вчився, але цього вечора ми не говоритимемо про погане!
— Мені видається непристойним слухати бозна-яку пташку, — сказав кухонний співак чайник, що доводився самоварові зведеним братом. — Хіба це патріотично? Нехай нас розсудить продуктовий кошик!
— О, який я сердитий! — скрикнув продуктовий кошик. — Такий сердитий, що годі й уявити! Хіба годиться так проводити вечір? Чи не ліпше було б навести в домі лад? Тоді кожне зайняло б своє місце, а я верховодив би всіма розвагами. І все склалося б інакше!
— Гаразд, нумо, галасувати! — закричали всі хором.
Тієї миті відчинилися двері й зайшла служниця. Всі принишкли, ніхто не подавав ані звуку. Проте не знайшлося б там жодного горщика, який би не був певен своєї вийнятковості, і який би не знав, на що він здатен.
“Авжеж, якби я тільки захотів, — думав кожен, — то вечір вдався б на славу!”
Служниця взяла сірники, розпалила ними вогонь. Господи пресвятий, як він потріскував і палахкотів!
“Тепер усі бачать, що ми найголовніші, — подумали сірники. — Скільки в нас блиску! Скільки світла!”
І з тими думками вони згоріли.
— Прекрасна казка! — сказала королева. — Я мовби була в кухні з тими сірниками. Атож, тепер ми віддамо тобі нашу доньку!
— Звичайно! — докинув король. — Ми віддамо її тобі в понеділок!
Тепер король та королева зверталися до купецького сина на “ти”, оскільки він мав стати членом їхньої родини.
Напередодні визначеного дня весілля ввечері в цілому місті сяяла ілюмінація. В юрбу жбурляли булочки та кренделі. Вуличні хлопчиська, стоячи навдибки, кричали “слава!” й свистіли крізь пальці. То було просто неймовірно.
“Мабуть, і мені треба щось учворити!” — подумав купецький син та й накупив ракет, хлопавок і всіляких феєрверків, поклав усе те до своєї скрині й здійнявся в повітря.
Трісь-лусь! Що там діялося! Як усе іскрилося!
Турки підстрибували так, що аж капці летіли поверх їхніх голів. Такого видовиська вони зроду не бачили. Тепер усі нарешті збагнули, що з королівною одружується сам турецький Бог.
Повернувшись у своїй скрині до лісу, купецький син подумав: “Ану ж сходжу я у місто та послухаю, що там про все це балакають!” Не дивуйтеся, що йому того захотілося.
Леле, скільки ж то вигадок він наслухався! Кожен, кого він питав, бачив усе по-своєму, та всі, як один, твердили, що видовище було дивовижне.
— Я на власні очі бачив турецького Бога, — казав один чоловік, — очі в нього сяяли, мов зірки, а борода, немов була вкрита морською піною!
— Він літав у вогненному плащі, — казав другий. — А зі складок того плаща визирали гарненькі янголята!
О, яких тільки див не наслухався купецький син! А наступного дня мало відбутися його весілля.
Потім він знов подався до лісу, збираючися сісти в свою скриню. Але де це вона поділася? Скриня мов крізь землю провалилася. В неї влучила іскорка від феєрверку, то вона зайнялася й згоріла дощенту. Купецький син більше не міг літати, не мав на чому дістатися до своєї нареченої.
Королівна ж цілий день стояла на даху і чекала. Чекає, напевно, й досі, а купецький син мандрує світами й розповідає казки, хоч вони й не такі веселі, як та, в якій оповідалося про сірники.

БУЗИНОВА МАТУСЯ

Був собі хлопчик, і якось він застудився. Тинявся десь надворі й промочив ноги, — годі було збагнути, де він примудрився їх промочити, оскільки стояла посуха. Мати його роздягнула, вклала в ліжко й загадала принести чайник і запарити йому бузини, щоб він добряче зігрівся! Аж тут на порозі показався той веселий дідусь, що мешкав на горішньому поверсі в їхньому будинку. Жив він сам як палець, бо не мав ані дружини, ні дітей, хоч душі не чув у дітях і залюбки розповідав їм силу-силенну казок та всіляких бувальщин, які любо було слухати.
— Ану, випий чаю! — сказала мати. — А тоді, може, й послухаєш казку.
— Еге ж, якби тільки вигадати нову! — мовив дідусь і сумирно похитав головою, а тоді спитав: — І де ж це малий промочив ноги?
— Та знайшов же де! — відповіла мати. — Хіба можна те збагнути!
— Розкажете казку? — спитав хлопчик.
— Авжеж, та спершу мені доконче треба знати, яка завглибшки стічна канава в тому завулку, кудою ти ходиш до школи?
— Якраз до середини халяви, — відповів хлопчик. — І то в найглибшій ковбані!
— Ну от, через те в нас і мокрі ноги, — сказав дідусь. — Тепер мені годилося б розповісти тобі якусь казку, та я нічого нового не знаю!
— То придумайте на ходу, — попросив хлопчик. — Матуся каже, що все, на що ви глянете, обертається в казку, а все, до чого ви доторкаєтеся, стає бувальщиною!
— Воно то так, але ті казки та бувальщини нікудишні! От справжні, так ті з’являються самі, — стукають мені по лобу й кажуть: “Я тут!”
— Може, скоро якась постукає? — спитав хлопчик, а мати засміялася, насипала в горнятко цвіту бузини й залила його окропом.
— Розкажіть! Розкажіть!
— Та якби ж вона сама з’явилася, а то ж вони, ті казки, такі пихаті, що з’являються лиш тоді, як їм самим прикортить!.. — і раптом дідусь вигукнув: — Стривай! Он вона! Дивися, тепер вона в чайнику!
Хлопчик глянув на чайник і побачив, як у нього на очах почала підійматися покришка і зсередини виткнувся свіженький біленький бузиновий цвіт, а за ним показалося й бадилисте лапате гілля. Воно лізло навіть із носика самовара, розросталося на всі боки й більшало розмірами. Врешті-решт у кімнаті постав розкішної краси бузиновий кущ заввишки з дерево. Той кущ дістав до ліжка й розсунув фіранки. Леле, як він квітував і пахнув! А посеред куща сиділа якась привітна бабуня, вбрана в чудернацьку сукню темно-зеленого кольору листя бузини, ще й так обліплену рясним білим цвітом, що відразу важко було й збагнути, чи то сукня, чи справжнє бузинове гілля.
— Як звати ту жінку? — спитав хлопчик.
— О, римляни та греки називали її Дріада, — відповів дідусь. — Але те ім’я не для нас. У Нюбодері для неї знайшлося куди краще ім’я, — її прозвали Бузиновою Матусею. І ось тепер вона тут, тож не лови ґав, дивися на той розкішний бузиновий кущ, мовчи та слухай!
Такий самий завбільшки квітучий кущ ріс і в Нюбодері, він тулився в закутку одного незаможного подвір’ячка. По обіді, коли найкраще пригрівало сонце, під той кущ виходили посидіти двоє старих людей — старенький матрос та його старенька дружина. Вони вже мали онуків та правнуків і днями збиралися відсвяткувати своє золоте весілля, хоч гаразд не пригадували його дати. Бузинова Матуся тим часом сиділа в кущі бузини з таким самим задоволеним виглядом, як і ця, що тут. “А я знаю, коли у вас золоте весілля!” — мовила вона, проте старенькі її не почули, оскільки сиділи та гомоніли про колишнє.
— А пам’ятаєш, як ми були дітьми? Як бігали та бавилися на цьому подвір’ячку, де зараз сидимо? Як ми втикали в землю патички й садили сад?
— Авжеж, — відповіла старенька. — Ще й як пам’ятаю! Ми ті патички поливали, й один із них виявився бузиною, він пустив у землю корінь і розрісся так, що з нього вимахав цілий кущисько, й тепер нам на старості літ є де посидіти.
— Еге ж, — згодився дідусь. — А он у тому кутку стояла балія з водою, де плавав мій кораблик. Я сам його вирізав і пустив плавати! А невдовзі мене покликало справжнє море!
— Так, але перед тим ми ходили до школи й дечого там навчилися! — сказала бабуся. — А потім відбули конфірмацію, і обоє були зворушені до сліз. Але вже по обіді рука в руку ми вибралися на Круту Вежу й милувалися з неї Копенгаґеном і морським плесом. А тоді пішли до Фредеріксберґа, де в своєму прекрасному човні каталися затокою король і королева.
— І я таки подався в справжнє плавання, і мене багацько років не було вдома.
— О, я виплакала за тобою очі! — сказала бабуся. — Мені думалося, що ти помер і лежиш десь глибоко на морському дні! Скільки ночей я схоплювалася з ліжка й дивилася, чи крутиться флюгер. Ба, флюгер крутився, але ти не повертався! Я добре пам’ятаю, як одного дня, коли періщила злива, біля будинку, де я служила в наймах, проходив сміттяр. Я кинулась було винести трохи сміття та й зупинилася в дверях...Ну ж і сльота була тоді надворі! І саме тієї миті нагодився листоноша й подав мені листа. То був лист од тебе! О, як же довго він мандрував! Я схопила його та й ну читати. Я сміялась і плакала. Раділа, мов дитя! Ти повідомляв мені, що перебуваєш у теплих краях, де ростуть кавові боби! Очевидно, то був благодатний край. Ти написав дуже багато, і я все те немов бачила перед собою. Лило мов із відра, а я стояла зі сміттям у руках. Коли це хтось обійняв мене за стан...
— Ага, і ти йому відважила такого ляпаса, що аж загриміло!
— Я ж не знала, хто то був! Ти з’явився слід у слід за своїм листом! А який з тебе був красень! Правда, твоя краса й досі не змарніла. З кишені в тебе виглядав великий шовковий носовик жовтого кольору, а на голові блищав капелюх! Мальований красень та й годі! Господи, як же тоді розгулялася негода! Що коїлося надворі!
— Потім ми побралися! — сказав дідусь. — Пам’ятаєш? І в нас знайшовся хлопчик, а згодом — Марія, Нільс, Петер і Ганс Кристіан!
— Так, а як вони всі повиростали й стали порядними людьми! І як їх усі люблять!
— А тепер уже їхні діти мають онуків! — сказав старенький матрос. — А які сильні наші правнуки!.. Мені здається, що ми справляли весілля десь у цю пору року!..
— Еге ж, якраз сьогодні ваше золоте весілля! — мовила Бузинова Матуся та й просунула поміж ними свою голову.
Однак старенькі подумали, що то голова їхньої сусідки. Вони дивилися одне на одного й трималися за руки. Трохи перегодом до них прийшли діти та онуки, які добре знали, що сьогодні день золотого весілля бабусі та дідуся й вітали стареньких іще вранці, хоч вони про те відразу й забулися. І це тоді, як до найменших дрібничок пам’ятали всі хтозна-колишні події! Всюди витали бузинові пахощі, а сонце, сідаючи за обрій, так освітлювало стареньким обличчя, що в обох на щоках заграли рум’янці. Найменший онук витанцьовував навкруг них і щасливо вигукував, що сьогодні ввечері в них відбудеться свято і їх пригостять печеною картоплею! А Бузинова Матуся кивала з куща головою й разом з усіма кричала: “Слава!”
— Та яка ж це казка? — здивувався той хлопчик, що слухав.
— О, скоро зрозумієш! — відповів дідусь-оповідач. — Ану, спитай у Бузинової Матусі!
— Це не казка! — відповіла Бузинова Матуся. — Але зараз буде й вона! Найдивовижніші казки виростають із реальності. Інакше мій розкішний кущ ніколи не вигнався б із самовару!
І вона підхопила хлопчика з ліжка й пригорнула до своїх грудей. Бузинове гілля, вкрите рясним цвітом, зімкнулося навкруг них колом, і вони ніби опинилися в густій альтанці, яка понесла їх крізь повітря. Їх охопило неймовірно приємне відчуття. Бузинова Матуся обернулася на гарненьку дівчинку, правда, на ній була така сама зелена сукенка, обліплена біленьким цвітом, як і на Бузиновій Матусі. На грудях у дівчинки біліла справжня бузинова квіточка, а золотаві кучері прикрашав лапатий віночок із бузинового цвіту. Очі в дівчинки були напрочуд великі й дуже блакитні. О, на неї любо було глянути! Дівчинка й хлопчик поцілувалися, й стали майже одного віку — в них прокинулися однакові бажання.
Побравшись за руки, діти вийшли з альтанки й опинилися в прекрасному квітучому саду біля отчого дому. На зеленому моріжку стояв прихилений до стовпця батьків ціпок. Для дітей він був мов живий. Як тільки вони його осідлали, блискучий набалдашник перетворився на голову величного коня; той кінь заіржав і, замаявши довгою, чорною гривою, щодуху помчав на чотирьох сильних, струнких ногах. То був дужий, випещений кінь. Галопом вони проскакали навколо моріжка. Гей-гоп!
— Гайда кудись далеко-предалеко! — сказав хлопчик. — Аж до панської садиби, де ми були торік!
І діти знов і знов мчали навколо моріжка, а дівчинка (а то ж, як ви знаєте, була Бузинова Матуся) весь час вигукувала:
— А зараз ми вже виїхали за місто! Бачиш селянські хати зі здоровенними печами? Вони немов повипиналися зі стін на дорогу, як велетенські яйця. Над ними розкинувся гіллястий бузиновий кущ. А ондечки подвір’ям ходить півень і вигрібає курям якусь поживку. Глянь, як він чваниться!.. А ось і церква! Вона стоїть на високому пагорбі між могутніми дубами, в одного з яких вивернуте коріння!.. А осьдечки кузня, де горить вогонь, і напівголі дядьки гатять молотами так, що аж іскри розлітаються! Ану ж гайда до розкішної панської садиби!
І все, що називала дівчинка, стрибаючи на ціпкові, те мимо них і пропливало. Хлопчик усе те бачив, хоч вони всього-на всього кружляли навколо моріжка. Потім, захопившися грою, вони завернули в якусь алейку й почали креслити на землі садочок. Дівчинка вийняла зі своїх кучериків бузинову квіточку, посадила її в землю, і вона проросла саме так, як проростали патички в тих стареньких з Нюбодера, коли вони були дітьми, про що вже тут оповідалося. Побравшись за руки, хлопчик і дівчинка так само, як і ті старенькі, бувши дітьми, подалися гуляти. Щоправда, не на Круглу Вежу й не до Фредеріксберґського саду. Ні, дівчинка обійняла хлопчика за стан, і вони полинули облітати Данію. На їхніх очах на зміну весні надходило літо, на зміну осені надходила зима, й тисячі краєвидів закарбовувалося в дитячих серцях, а дівчинка весь час йому співала:
— Ти цього довіку не забудеш!
І скільки вони летіли, стільки й пашіла бузина — солодко й духмяно! Звичайно, хлопчика зворушували й пахощі троянд та буків, що вже порозпускалися, але бузиною, здавалося, пахтів цілий світ, оскільки її цвіт був приколотий в дівчинки на грудях, а в польоті хлопчик ні-ні та й притулявся до неї головою.
— Яка дивовижна весна! — сказала дівчинка, коли вони опинилися в листатому буковому лісі.
Під їхніми ногами зеленіла пахуща маренка, а з трави і тут, і там виглядали красиві блідо-рожеві анемони.
— От якби в усіх букових лісах Данії була така запахуща весна! — мовив хлопчик.
— Тут гарно і влітку! — сказала дівчинка.
Далі вони полетіли проз стародавню панську садибу, що лишилася ще з рицарських часів. Її червоні стіни й зубчасті фронтони відбивалися в озерах, де плавали, зазираючи в древні прохолодні алеї, лебеді. На полях, мов хвилі на морі, гойдалися жита, в ярах червоніли й жовтіли квіти, тини та загорожі були обплетені диким хмелем та березкою. Увечері на небі зійшов місяць уповні, а на луках духмяно запахло сіно... Хіба можна було таке забути!
— А як гарно тут восени! — сказала дівчинка.
І зненацька небо над ними вдвічі повищало й потемніло. Ліси заграли барвистими кольорами — червоними, жовтими й зеленими. Мисливські собаки позривалися зі швор, а дикі птахи залементували й цілими табунами полинули над курганами, де за ожиною навіть не видно було прадавнього каміння. На темно-синьому морі біліли вітрила, а на току сиділи бабусі, дівчата й діти, перебирали хміль і кидали його в здоровуцький чан. Молодь співала пісні, а бабусі розповідали казки про гномів та тролів. Хіба могло бути щось краще!
— А як тут гарно взимку! — сказала дівчинка.
І ось дерева припорошила паморозь, — вони стояли тепер мов білі корали; сніг рипів під ногами й здавалося, ніби діти ходили по ньому в нових чоботях. З неба одна за одною сипалися падучі зірки. В міських будинках спалахували ялинки, там роздавалися подарунки й було повно розваг. У сільських хатах грали на скрипках і кидалися, як того велів звичай, пончиками, й навіть найубогіші діти вигукували:
— Як усе-таки гарно взимку!
Еге ж, що гарно, то гарно! І дівчинка заходилася показувати хлопчикові довкілля: всюди пахла бузина й майоріли червоні данські прапори з білим хрестом, — саме під таким прапором плавав старий матрос із Нюбодера... Хлопчик виріс і подався в широкий світ, в далекі теплі краї, де росте кава. На прощання дівчинка дала йому на згадку бузинову квітку зі своїх грудей. Хлопець поклав ту квітку в книгу псалмів і, перебуваючи на чужині, завжди розгортав її на тій сторінці, де лежала пам’ятна квітка. І чим більше він дивився на неї, тим свіжішою вона ставала, — від неї мовби віяло пахощами данських лісів. А між пелюстками бузинового цвіту хлопець, як наяву, бачив дівчинку, що не зводила з нього ясно-блакитного погляду й шепотіла: “Як гарно тут навесні, влітку, восени і взимку!” І перед ним знов і знов оживали сотні бачених краєвидів.
І так минуло бозна-скільки літ. Хлопець постарів, і ось уже сидів зі своєю старенькою дружиною під кущем бузини. Вони трималися за руки достоту так, як прадідусь та прабабуся з Нюбодера, й достоту так, як ті, гомоніли про колишні дні та про своє золоте весілля. Блакитноока дівчинка в бузиновому віночку на косах сиділа в кущі, кивала головою й казала:
— Сьогодні у вас золоте весілля!
І вона висмикнула зі свого вінка дві квіточки, поцілувала їх, і ті спершу заблищали як срібло, а тоді як золото. Потім дівчинка поклала їх стареньким на голови, й кожна квітка перетворилася на корону, й старенькі сиділи тепер під духмяним кущем, мов король та королева. Дідусь розповідав своїй старенькій дружині бувальщину про Бузинову Матусю достоту так, як розповідали йому колись у дитинстві, й обом їм здавалося, що в тій бувальщині було дуже багато такого, як і в їхній історії, і саме те їй найдужче подобалося.
— Ось так! — мовила дівчинка, сидячи в кущі. — Дехто називає мене Бузиновою Матусею, дехто Дріадою, а насправді мене звати Спогаданка. Я сиджу собі в кущі й дивлюся, як він розростається. В мене добра пам’ять, і я вмію розповідати! Ану покажи мені, чи є ще в тебе моя квітка?
І дідусь розгорнув книгу псальмів, де лежала бузинова квітка, — вона була настільки свіжа, ніби її щойно туди поклали. Спогаданка кивнула головою, а старенькі в золотих коронах на головах сиділи мовчки, освітлені багряним призахідним сонцем. Вони заплющили очі й ... й... І тут казка закінчилася!
Хлопчик лежав у ліжку, йому було невтямки, чи він бачив сон, чи слухав чиюсь розповідь. Самовар стояв на столі, але бузина з нього не росла. Старенький казкар попростував до порогу, а тоді вийшов за двері.
— Що то за краса! — мовив хлопчик. — Матусю, я побував у теплих краях!
— А чом би й ні! — відповіла мати. — Коли випивають дві повні чашки бузинового чаю, то неодмінно потрапляють у теплі краї! — і вона вкутала сина ковдрою до самої голови, щоб до нього, бува, не вернулася застуда. — Поки ми з дідусем сперечалися, бувальщина то, чи казка, ти гарненько поспав.
— А де Бузинова Матуся? — спитав хлопчик.
— У чайнику! — відповіла мати. — А де ж їй іще бути?

Лісбет ТОРП
ЛІТО

Птахи на крилах літо відкрили —
Квіти у травах, мов жар, пломенять.
Пастися вийшли корови і кури,
Яблуні — наче красуні стоять.

Радо мандруєм, лісом прошкуєм,
Й не ворухнеться небесна блакить.
Сонечко пестить галявки зелені,
В замок до себе мурашка спішить.

Ми накупались, вволю награлись,
Гарно човнами по морю пливти.
Грілися довго на сонці палючім,
Потім ще довше збирали бурштин.

Літо пролине, холод прилине:
Хмари старезні та голі поля.
Пахощі дивні і звуки чарівні
Теплими згадками нас веселять.

ОСІНЬ

Клени стоять у розкішнім вбранні,
Чорно лиш на бузині.
Вихор барвистий в танці кружля,
З листям у жмурки гуля.

Вітер із дядька стягнув капелюх,
Грає в квача одчайдух.
Вихор затіяв із ним грану —
Дядько навтьоки чкурнув.

Вигулькне сонце — й на стріхи жбурне
Ніжне проміння ясне.
Блисне бруківка в день дощовий.
Песик сьогодні смішний.

Дощ і тумани, і вітер гуде,
Сукні святкові в дерев.
Хочеться довго містом блукать,
Сині калюжки минать.

ЙДИ СЮДИ!

Йди сюди!
Стільки он квітів у полі —
підбіл, незабудки,
волошки і ромен.

Йди сюди!
Стільки он квітів у лісі —
білі анемони,
фіалки і герань.

Йди сюди!
Квітне он берег над морем —
айстри і безсмертник,
ялинові шишки.

ВРАНІШНІ СПОМИНИ

Ранок літечка — ясний,
Хмари — як лебідки.
Крапа дощик нерясний, —
Дощик мов нізвідки.

Ранок осені встає
У дощі й тумані.
Поле голе все, як є,
А ліси багряні.

Ранок зимній — з морозцем,
Ніби пух, біліє,
На землі лежить тихцем,
Сонечко не гріє.

Ранок весноньки — як світ,
Співами багатий.
День стає мов маків цвіт —
Буде що згадати.