Галина КИРПА
ПЕРЕКЛАДИ

З НОРВЕЗЬКОЇ

Ейнар Екланн
ХЛОПЧИК ВИЙШОВ НАДВІР

Одному хлопчикові заманулося перевідати другого хлопчика з іншого будинку. Щойно він вийшов надвір, як замжичило. Хлопчик був не з лякливих і не боявся мжички. Він не переймався тим, що, може, трохи змокне, бо мав бажання перевідати другого хлопчика. Йому було п’ять років, і він часто навідувався до нього й раніше. Хлопчик тішився, що як прийде і мовить “добридень”, то почує у відповідь: ”Прошу, заходь!”
Але дощ припустив рясний і сірий. Щоки в хлопчика намокли, а перед очима тільки й пропливали дощові пасма. І він так на них задивився, що заблукав.
Всюди був самий дощ. Куди йому простувати, коли все навколо таке однакове? Він навпомацки подався крізь дощ уперед, хоча не знав напевно, де те вперед, а де назад. Та то дарма, лише б не стояти на місці.
Дощ падав і на дорогу. Вона була мокра й гладенька. Нічого, крім води, хлопчик на ній не бачив.
Він простягнув руку й зловив долонею краплину. Йому хотілося розпитати в неї дорогу. Але краплина вкупі з іншими дременула з його долоні геть. Їй не хотілося бути краплиною й щось казати. Вона втекла достоту, як мала дитина.
Мабуть, нічого не знали й усі решта краплин. Однак вони все падали й падали, ніби виконували обіцянку бути слухняними й проворними, і тільки те й робили, що квапилися згори донизу.
Хлопчик і собі наддав би ходи, якби знав, куди звернути. У кожнім разі спускатися вділ не треба. Може, б перейти вулицю, перебратися на другий бік. Принаймні, не варто стовбичити тут, де він тепер стояв. Тут, крім нього, нікогісінько не було.
Хлопчик рушив з місця. Він не уявляв, куди йшов. Дощ скидався на густий ліс у сірі смуги. Хлопчик був у ньому сам як палець й нічогісінько не знав. Вода прибувала. Вона хлюпала під ногами. Дощ змочив його всього до рубчика.
Так хлопчик ішов цілу вічність, відчуваючи себе дощем — дуже мокрим і дуже сірим, аж поки дістався до будинку, де мешкав другий хлопчик. Він став біля дверей, до яких прагнув усім серцем, і коли вони відчинилися, сказав:
— Я заблукав!
Сухий хлопчик, що відчинив двері, засміявся. Він сяяв, як ясне сонечко. Дощ пересівся. Мокрий хлопчик і собі засміявся. Крізь сміх він ще раз мовив:
— Я заблукав!
Хлопчики — мокрий і сухий — водночас вибухнули сміхом. Їхній сміх увірвався досередини й заповнив цілий будинок, хоча обидва вони сміялися з різних причин.

Ейнар ЕКЛАНН
ДЕНЬ І НІЧ

Вдень я ходжу в окулярах,
бо тоді мені краще видно,
де вікна, а де м’ячі.

Та коли я сплю, то знімаю
окуляри й заплющую очі.
О, якби тобі видно було,
що я бачу вночі!

ТУМАННИЙ ВЕЧІР

Під будинком стоїть туман.
Ендре відчиняє двері.
— Може, зайдеш?
Ні.
Не заходить.
Все стоїть і чекає.
Не рушатиме з місця до темряви
і стоятиме аж до ранку.
Певно, хоче, щоб вийшов хто-небудь
та й побув біля нього?
Він здається таким самотнім
у цілому світі.
Ендре дмухнув на туман.
А той — хоч би що.

Фам ЕКМАН

КОТЯЧИЙ СТРАХ
Казочка

Жив собі кіт, що боявся собак. Великих і малих, гладких і худих. Їх було повно скрізь — у трамваї, в музеї та на всіх телевізійних каналах. Єдиною спокійною місциною, про яку не знав жоден собака, було морське узбережжя. Там кіт милувався морем і слухав мушлі.
Одного дня до горішнього поверху котової домівки долинули дивні звуки. Кіт перехилився у вікно, аби глянути вниз. І що ж він там такого побачив? Здоровенного собацюру!
Тепер кіт боявся ходити на морське узбережжя, а день і ніч не підводився з постелі. (Звісна річ, перед сном він зазирав під ліжко).
Якоїсь ночі котові приснилося, ніби він пастух і після довгого пастушого дня ліг спати посеред пустелі. Раптом прибіг здоровенний собака та й ну кусатися. Кіт так розгнівався, що затряс собаку чимсили, а тоді, вхопивши палицю, з якою пастушив, добряче його відлупцював! Ото щоб знав, капосний, як будити сплячого в пустелі кота!
Потім кіт повів собаку до своєї матусі й розказав, що сталося. Матуся насварила того й умить придумала, як його покарати: ось вони запряжуть собаку в двоколісну бричку та й нехай він возить усю котячу родину горами Телемарку. А потім нехай довіку сидить сидьма на самій маківці найвищої гори, коли решта тим часом милуватиметься з кав’ярні краєвидом...
Однак уранці нічого не змінилося, хіба що в кота скінчилась уся їжа. І тоді вечорами, як смеркалося, кіт зв’язував рушники, спускався по них із вікна надвір і добував собі якоїсь їжі. Ті вилазки були вкрай небезпечні, й одного разу скоїлося найгірше, що тільки могло скоїтися: кіт звалився до собаки просто на веранду! Такого жахіття ще світ не бачив!
Собака на той час сидів удома, та, загледівши непроханого гостя, вийшов на веранду й... подав котові лапу!
Відтоді кіт уже не боявся собак. Мало того, він навіть запросив свого сусіда на морське узбережжя, де собак не водилося, милуватися морем і слухати мушлі. А ще вони удвох трохи пройшлися дорогою, що вела в гори. Бо саме в тих місцях і минали найкращі години котового дозвілля.