Галина КИРПА
ПЕРЕКЛАДИ

ЗІ ШВЕДСЬКОЇ

ІМСЕ-ВІМСЕ
Народний віршик

Імсе-Вімсе ловко
бігав по гілках.
А як ляпнув дощик —
злизало павука.

Вигулькнуло сонце —
висохли гілки.
Знову Імсе-Вімсе
біга залюбки.

ДОВГИЙ ТИЖДЕНЬ
Народний віршик

Понеділок — вільний день,
у вівторок — дзень та брень,
в середу никать люблю,
в четвер витрішки ловлю,
в п’ятницю гульма гуляю,
у суботу позіхаю,
а неділя прилетить —
знов лягаю відпочить.

ГНОМ ПРИПАВ ДО ВІКНА
Народний віршик

У хатині в себе гном
до вікна припав смерком:

через ліс зайчатко мчить,
в двері стукотить.

— Гноме, гноме, чи ти є?
Ой, ловець мене уб’є!

— Швидко в хатку забігай,
лапку мені дай!

ЗУГАРНИЙ КРАВЧИК
Шведська народна казка

Якось один невеличкий панок прийшов до кравця з клаптем крамнини щось пошити.
— Доброго здоров’я, зугарний кравчику, — мовив він і вклонився.
— Добридень, — відповів кравець.
Він, звичайно, сидів на столі, як то й водиться у кравців.
— Чи можу я з цієї крамнини пошити пальто? — спитав панок.
— Авжеж, — відповів кравець.
— Коли воно буде готове?
— У суботу.
— Гаразд, зугарний кравчику. Красненько дякую, зугарний кравчику. Бувайте здорові, зугарний кравчику.
І панок пішов собі.
І от збіг тиждень, і надійшла субота, і панок знов навідався до кравця.
— Доброго здоров’я, зугарний кравчику, чи готове моє пальто?
— Ой, ні.
— Не готове? Чого ж це?
— Та не вийшло.
— Невже не вийшло? А що ж тоді вийде?
— Добрі штани.
— Нехай добрі штани. Коли ж вони будуть готові?
— У суботу.
— Гаразд, зугарний кравчику. Красненько дякую, зугарний кравчику. Бувайте здорові, зугарний кравчику.
І панок пішов собі.
І от збіг тиждень, і надійшла субота, і панок знов навідався до кравця.
— Доброго здоров’я, зугарний кравчику, чи готові вже мої штани?
— Ой, ні.
— Не готові? Чого ж це?
— Та не вийшли.
— Невже не вийшли? А що ж тоді вийде?
— Жилет.
— Нехай жилет. Коли він буде готовий?
— У суботу.
— Гаразд, зугарний кравчику. Красненько дякую, зугарний кравчику. Бувайте здорові, зугарний кравчику.
І панок пішов собі.
І от збіг тиждень, і надійшла субота, і панок знов навідався до кравця.
— Доброго здоров’я, зугарний кравчику. Чи готовий уже мій жилет?
— Ой, ні.
— Не готовий? Чого ж це?
— Та не вийшов.
— Невже? А що ж тоді вийде?
— Пара рукавичок.
— Нехай пара рукавичок! Коли вони будуть готові?
— У суботу.
— Гаразд, зугарний кравчику. Красненько дякую, зугарний кравчику. Бувайте здорові, зугарний кравчику.
І панок пішов собі.
І от збіг тиждень, і надійшла субота, і панок знов навідався до кравця.
— Доброго здоров’я, зугарний кравчику, чи готові вже мої рукавички?
— Ой, ні.
— Не готові? Чого ж це?
— Та не вийшли.
— Невже? А що ж тоді вийде?
— О б л и з е н ь.
— Нехай о б л и з е н ь ! Гаразд, зугарний кравчику, красненько дякую, зугарний кравчику. Бувайте здорові, зугарний кравчику!
Панок облизався та й пішов собі... і більш не повертався.

Аксель Валленґрен
КАЗКА ПРО ДОВГОНОСУ ПОМПЕРІПОСУ

Колись давно-предавно жила на світі старезна-престарезна відьма на ім’я Помперіпоса. Хоч і не дуже гарне то було ім’я, та куди краще за неї саму. Спробую її вам описати. Та відьма мала двоє червоних оченят і здоровенного рота, з якого стриміло тільки три зуба. На її руках було повно бородавок, а на спині випинався великий горб. Проте найпотворніший у неї був ніс — завдовжки з цілий лікоть. Уявляєте, скільки то тютюну марнувалось на нюхання! Щоразу — фунт!
Але Помперіпоса тим не переймалась, бо була надзвичайно багата. Жила вона сама-самісінька в невеличкій лісовій хатині, зведеній з ковбас, шинки та чималих шматків цукерків, виготовлених із патоки й мигдалю. Ото така багатійка була Помперіпоса!
Однак люди боялись до неї заходити, навіть тролі туди не потикались, бо Помперіпоса мала страшенно лихий норов. Як хто до неї навідувався, вона вмить зачакловувала його чи на казан, чи на стіл, чи на грифель, чи ще на щось. З неї була вкрай небезпечна відьма. Найдужче вона журилась тим, що з кожним чаклуванням її ніс довшав і довшав. То було немов кара!
В тім краї, де жила Помперіпоса, правив король, що мав малого сина принца Піпі й малу доньку принцесу Фіфі. Одного чудового дня діти прогулювались парком із напрочуд вихованим гофмаршалом. Той гофмаршал на все, що йому мовилося, відповідав просто: “А!” або “Ха!”
— Я хочу сходити в ліс! — сказав принц Піпі.
— А! — зронив гофмаршал і подався слідом.
Аж ось вони добулися до якогось болота, й гофмаршал промочив ноги, бо був узутий в шовкові черевики.
— Ха! — мовив він та й крутнувся вертатись назад, щоб перевзутися в ботфорти. Правда, перш ніж піти, приклав до носа палець і сказав: — Ба! — То означало: — Принце Піпі й принцесо Фіфі, чекайте тут, поки я сходжу перевзутись у високі ботфорти й повернуся сюди!
Але королівські діти його не зрозуміли й пішли далі в ліс.
Це був саме той ліс, де жила Помперіпоса. Птахи відразу ж заходились цвірінькати:
— Не ходіть туди!
Однак принц Піпі не збагнув пташиної застороги й мовив своїй сестрі:
— Пошукаймо десь пригод! Удома така нудьга. Здається, в мене є шість ере*. А в тебе, сестро?
— Лише одне, — відповіла Фіфі. — Зате я вмію пекти яблука.
— Тоді ти готуватимеш їсти. Будеш мені за економку, — сказав Піпі.
Вони пустились темним лісом у мандри, шукаючи пригод, та й дійшли до Помперіпосиної хатини, що вся була з ковбас, шинки й цукерків, виготовлених із патоки й мигдалю.
— Нумо вечеряти! — вигукнув зголоднілий принц Піпі та й відбатував від хатини великий кусень ковбаси.
Аж тут із вікна визирнула довгоноса Помперіпоса, побачила дітей і мовила:
— Заходьте до хати! Я ваша добра хрещена. Почастую вас млинцями з варенням!
Принц Піпі й крихітка Фіфі повірили їй і, хоч як їм було боязко, а в хату зайшли.
— Гм! — буркнула Помперіпоса, поїдаючи дітей очима. — Ну й давно я не ласувала смаженим гусачком...
І відьма, почаклувавши в повітрі, тієї ж миті обернула принца Піпі та принцесу Фіфі на двійко білих гусенят, що перелякано розглядали одне одного.
— Гофмаршале! — у відчаї поривався викрикнути Піпі, але в нього виходило тільки “ґа-ґа-ґа!” Він не міг більше говорити, лише ґелґотів.
— Ой! — скрикнула відьма, вхопившися за носа. Щойно вона зачаклувала Піпі та Фіфі на гусей, як він у неї одразу ж подовшав ще на лікоть.
— Так їй і треба! — залементували лісові птахи.
— Начувайтесь! — зарепетувала Помперіпоса, погрожуючи їм кулаком. — Ось я нашлю на вас свого чаклунського кота!
— На поміч! На поміч! — заспівали птахи й шугнули по лелеку — просити, щоб прилетів до них та щось їм порадив.
Лелека був наймудріший з-поміж усіх птахів, недарма він щозими літав до Єгипту вивчати ієрогліфи на пірамідах.
— Ану, мої гусятонька, скупайтесь! — мовила Помперіпоса й, хвиськаючи довгою лозиною, погнала Піпі й Фіфі до озера. — Це вам неабияк піде на користь. А яка смачна з вас буде печеня!
— Ґа-ґа-ґа! — пожалілись Піпі й Фіфі, та однак мусили заходити в холодну воду.
— Ґаґакаєте? — спитала Помперіпоса. — Може, вам заманулось млинців із варенням? — глузувала вона з них.
Зачакловані гуси заходились їсти чорних жабенят і скубти мокру травицю, а то вам не млинці з варенням!
Помперіпоса, стоячи на березі, сперлась на свого носа, що вже витягнувся завдовжки з її ногу. Та ось вона почула позад себе якийсь шурхіт у лісі й озирнулась. Перед нею стояв гофмаршал, що ходив додому перевзуватися в ботфорти. Тепер він занепокоєно шукав пропащих королівських дітей.
— Ха! — гофмаршал глянув на відьму. — Па! — він вихопив довгого меча та й замахнувся на її носа.
Але Помперіпоса мерщій обернула його на старого крука, що злякано застрибав сюди-туди при березі й закрукав:
— Кру! Кру!
— Отож-то, куркайте й ґелґотіть! — задоволено засміялась Помперіпоса. — Ніщо не звільнить вас від чарів доти, доки ви не почуєте найжахливішого в світі крику. Аж тоді все, що я зачаклувала, знов стане таким, як і було, а я обернусь на камінь. Проте це станеться аж через кілька мільйонів років, — і Помперіпоса внюхнула в себе два фунти тютюну.
— Ось буде тобі! — загаласували лісові пташата, повернувшись до лісу з мудрим лелекою.
— Як ви мене дратуєте! У мене ніс перегрівся! — засичала Помперіпоса й засунула носа в озеро, щоб охолодити його.
Та, видно, не треба їй було такого робити! Бо в озері плавав зродовуцький рак-неборак, що три дні не обідав. І той рак щосили вчепився своїми велетенськими клешнями Помперіпосі в носа. І Помперіпоса закричала не своїм голосом, посинівши на лиці, мов слива. Та рак усе одно не попускав клешні. Тоді відьма заволала ще жахливіше, так, що її почули навіть у далекій Африці.
— Таж це найжахливіший крик у світі! — сказав лелека. І то була правда, бо жоден птах не вміє брехати.
Хлись-блись! Тієї ж миті спали чари з Піпі й Фіфі — білі гусенята перекинулись на принцесу й принца. А той старий крук, що пострибував сюди-туди при березі, вмить став гофмаршалом у орденах і перуці, з мечем і в ботфортах.
— Га! А! Добре! — мовив гофмаршал, схопивши обох — і принца Піпі й принцесу Фіфі — за руки, й щодуху дременув з ними через ліс до палацу, де чекав на них король, тримаючи в лівій руці різку, а в правій велике яблуко. Він дуже розгнівався, що вони так забарилися.
— А! — мовив гофмаршал.
І король відразу ж зрозумів, що той мав на думці: дітей, мовляв, зачаклувала Помперіпоса й годі було щось удіяти. Король розчулився й засунув різку гофмаршалові за жабо, мов якусь незвичайну високу нагороду, а Піпі й Фіфі дав по половині великого яблука.
Помперіпоса тут же зробилась здоровенним каменем. Як підете до того озера, то й самі її побачите, хіба що тепер камінь повністю заріс мохом і кущами й скидається на невеличку гору. Але раз у рік, того самого дня, коли Помперіпоса закам’яніла, вона робиться такою, як колись. І тоді рак-неборак щипає її за носа, а вона знов так жахливо верещить, що горами розкочується луна. Питаєте, якого саме дня то буває? О, це знаю тільки я, але вам, діти, не скажу, бо навіщо казати? Чого доброго, ви ще чкурнете дивитися, й тоді ваші носики виростуть такі завдовжки, як у Помперіпоси. А хіба вам такого хочеться?

* Е р е — дрібна шведська монета.

Анна Валенберґ
КОРОЛЬ ПУТТІЛУТ
Казка

Цілий замок був стривожений. Люди металися сходами, перегукувалися, заламували руки. Ад’ютанти помчали кудись верхи й повернулися на змилених конях у товаристві знатних вельмож.
Несподівано занедужав король. Хоч його й обступили кружка десятеро лікарів, приписуючи всілякі ліки, ніщо не допомагало. Вже всі думали, що він помре від болю, який здушував йому горло.
Та ось король пригадав, що колись давно таку саму недугу йому вилікувала тутешня цілителька. Тієї ж миті послали генерала привести її до замку.
Проте, коли генерал підійшов до хатини цілительки й постукав у двері, ніхто йому не відчинив. Він стукнув ще раз-другий і врешті-решт усередині почулась легка скрадлива хода дитини. Чиясь рука дотягнулась до клямки й відчинила двері. На порозі постав ясноокий завзятий хлопчик.
— Хто ви такі? — спитав він, з недовірою глянувши на генерала.
Хлопчик знав, що не можна будь-кому відчиняти двері.
–Я генерал, — відповів генерал, — і прийшов по цілительку. Їй треба йти до замку лікувати недужого короля.
— Тоді ви помилилися, бо тут живуть лише бабуся і Путтілут, — сказав хлопчик.
— Хто такий Путтілут?
— Путтілут це Путтілут, — і хлопчик обома руками вдарив себе в груди.
— Ну, тоді бабуся то і є цілителька, — сказав генерал.
Він здогадався: хлопчик ніколи не чув, щоб бабусю називали цілителькою, яка з давніх-давен лікувала людей своїми чудодійними мазями, що допомагали від усіх недуг.
— Ні, — заперечив Путтілут, — ви нічогісінько не тямите. Бабуся це бабуся.
— А дай-но мені зайти, чи я її впізнаю, — попросив генерал.
І попри те, що Путтілут підставив йому ногу, аби завадити зайти, генерал прошмигнув до хатини. Перше, що він там побачив, то це цілительку. Вона спала в ліжку, а долі біля його ніжок валялася купа гранітових камінців та ялинових шишок.
— Не заходьте до мого хліва, — закричав Путтілут.
Однак генерал, не зважаючи ні на хлопчика, ні на його хлів, приступив до цілительки.
— Матусю Кайсо, — мовив він, бо знав, що так до неї зверталися чемні люди. — Вставайте! Ходімте зі мною до недужого короля.
Бабуся навіть не ворухнулась. Вона нічого не чула.
— Матусю Кайсо, — покликав він ще раз.
Аж тут до нього, стиснувши кулаки, підскочив Путтілут.
— Цитьте! Бабуся прийшла з роботи й веліла Путтілутові її не будити. Тож і ви не будіть.
Однак Путтілутові слова справили на генерала куди менше враження, як дзижчання мухи над головою. Генерал нахилився до цілительки й потермосив її. Вона мусить прокинутися й поквапитися до короля, бо йдеться про життя чи смерть.
Та матуся Кайса спала непробудним сном, і генерал подумав:”Тут щось негаразд. Видно, бабця сама на Божій дорозі”. І він чимдуж кинувся в двері й помчав до замку.
А королю тим часом значно погіршало. Коли ж він дізнався, що й матуся Кайса смертельно хвора й не прийде до нього, його пойняв розпач. Але король таки зібрався з духом і спитав:
— А вона ще дихає?
— Та дихає, — відповів генерал, бо прикладався вухом до бабусиних грудей і чув, як вона дихала і як билося її серце.
Аж тут король підвівся і сказав:
— Якщо вона не може прийти до мене, то я сам піду до неї.
І тоді генерал, головний церемоніймейстер і придворні посадили короля на ноші й помаленьку понесли до хатини цілительки. Як тільки вони туди дійшли, у дверях показалась селянка. Генерал спитав, чи матуся Кайса ще жива.
— Щойно я дала їй трохи каші й молока, — відповіла селянка. — Більш нічого вона не їсть. Я її сонну й годувала. Видно, Бог не дає їй ні життя, ні смерті. І так тягнеться кілька тижнів.
— Зараз ми її неодмінно збудимо, — мовив головний церемоніймейстер, поважно випнувши живіт, наче йому належав цілий світ. — Коли вона дізнається, що сюди прийшов ясновельможний король, то в неї вистачить глузду прокинутися.
І гурт увалився до хатини, де на підлозі біля ліжка будував собі хлів Путтілут. Хлопчик трохи сторопів, побачивши стількох вельмож. У нього тенькнуло в грудях, бо він упізнав генерала й злякався, що той знов тормоситиме бабусю так, як минулого разу. А що як панство задумало бабусі щось лихого? І Путтілут кинувся на захист — розкинув руки та й став поперед ліжка.
— Якщо збудите бабусю, будуть вам непереливки, — стиснувши кулачки, вигукнув він.
Та ніхто на нього не зважив. Головний церемоніймейстер підійшов до ліжка, відіпхнувши малого своїм животярою, і поклав свою руку бабусі на груди.
— Вставайте, матусю Кайсо, — намогливим голосом проказав він. — Ваша величність король виявив нечувану ласку, завітавши до вашої убогої халупи.
Проте матуся Кайса навіть не ворухнулась. Що їй до нечуваної ласки короля?! Головний церемоніймейстер розгубився. Він не йняв віри: як це так, щоб людина осмілилась спати в присутності короля?!
І тут до ліжка дочалапав сам король. Він був такий слабий, що ледве ворушив губами. І врешті-решт здобувся на кілька слів.
— Люба матусю Кайсо, — мовив король, — якось ви врятували мене від смерті. Врятуйте ще раз, і я віддам вам усе, що захочете: маєток і золото, славу і владу...
У хатині запанувала тиша. А матуся Кайса не прокидалась.
Нараз край ліжка виткнувся чийсь носик і хтось недовірливим поглядом уп’явся у вельмож. То був Путтілут, йому захотілось побачити, що вони заподіяли бабусі. А як побачив, що вельможі її не збудили, то так засяяв од утіхи, аж його щоки запашіли, мов наливні яблучка.
— Охо-хо, — зітхнув сердешний король, — ніхто в світі не може її збудити.
— Ні, Путтілут може, — сказав Путтілут. — Але не хоче, бо бабуся веліла йому її не будити.
Тоді наперед виступив один із придворних і сказав:
— Ваша величносте, не зважайте на хлопця. Він меле казна-що. Він не може збудити цілительки. А я маю те, що таки поверне її до життя.
Придворний вийняв якусь пляшчину й підніс її під носа головному церемоніймейстеру. Той нюхнув і підскочив до стелі, бо то була та пляшчина, яку завше носять із собою до церкви, щоб там бува не заснути.
Потім придворний схилився над бабусею та й ну тицяти ту пляшчину їй під ніс. Він не помічав, що Путтілут не зводив із нього пильного погляду. Хлопчик був певен, що бабусі загрожує небезпека і що її треба рятувати, тож укусив придворного за руку, й той випустив пляшчику. Вона впала додолу й розбилась на друзки. Те, що в ній було, вилилося, і вельможі заходилися чхати, — аж дивно, як то все витримувала стеля.
Однак бабуся лежала так само спокійно, як і досі. Отоді придворний розлютився. Схопив Путтілута й щосили швиргонув його через хатину. Хлопець упав навкарачки. Підлога була сучкувата й нетесана, тож Путтілут загнав собі в палець велику скіпку. І так йому заболіло, що, хоч і був він молодець, та не стримався і злегка застогнав.
— Йо-йо-йой, — сидячи на підлозі, схлипнув Путтілут.
І тоді бабуся заворочалася в ліжку.
— Путтілуте! Що з тобою, любий? — спитала, не розплющуючи очей.
— Путтілут загнав у палець скіпку, і йому тепер дуже болить, — відповів хлопчик.
— Бідолашечка Путтілут, ходи-но сюди, я подивлюся.
І на подив королю, придворним і генералам бабуся підвелась на ліжку, глянула в той куток, куди закинули Путтілута, й махнула йому рукою.
А що бабуся вже не спала, то головний церемоніємейстер вирішив скористатись нагодою.
— Е ні, матусю Кайсо, — мовив він і поклав свою руку на її, — спершу ви повинні допомогти королю.
Бабуся відкинула з себе його руку, ніби якусь заважку ряднину. Вона мовби не чула й не бачила головного церемоніймейстера.
— Путтілуте! — крикнула вона. — Та де ж це ти, бабусин пестунчику Путтілуте?
Путтілут прибіг, заліз на ліжко й простягнув бабусі свою руку, а та висмикнула з фіранки голку й заходилася виймати нею скіпку.
Тим часом могутній король держави, стоячи біля ліжка, змагався зі смертю. Його очі були мов неживі, груди важко здіймалися, обличчя посиніло. Вельможі та генерали ледве не плакали, бо їх доводила до відчаю думка, що король ось-ось віддасть Богові душу.
Бабуся стерла кров із Путтілотової ранки на пальці й мовила:
— Ну ось, зараз мазнемо й ранка відразу ж загоїться.
Бабуся засунула руку під подушку, вийняла звідти слоїчка, відкрила його, взяла трішки мазі, помазала нею Путтілотову ранку та й ну втирати.
Один генерал не міг спокійно встояти на місці й хотів відняти того слоїчка. Та його перепинив сам король.
— Стривай, — прошепотів король ослабленим голосом, — нехай спершу стане на ноги Путтілут. Тут він король. Я почекаю короля Путтілута.
Путтілут глянув на короля. Тепер, коли його ранка перестала боліти, він міг думати й про інше. Його пройняв жаль до сердешного чоловіка.
— Бабусю, напевно і в того дідуся десь застряла скіпка, бо він такий засмучений, — сказав хлопчик і тицьнув пальцем на короля. — Може, помажете його трохи маззю?
Бабуся повернула голову в той бік, куди показував Путтілут, подивилась на короля й мовила:
— А чого ж, помажу.
І тільки бабуся помазала королеве горло маззю, йому вмить полегшало. Минулися спазми. Король задихав глибоко й вільно. А матуся Кайса прилягла на подушку, запхнула під неї слоїчка та й знов заснула.
Король нагнувся, обняв хлопчика й сказав:
— Любий Путтілуте, ти врятував мені життя. Якщо підеш зі мною, я зроблю тебе багатим і могутнім володарем.
— А чи є у вас хлів? — спитав Путтілут.
— Є, такий завбільшки, як замок.
— А чи багацько у вас корів?
— Багацько, аж цілий полк.
Путтілут замислився.
— А чи є у вас бабуся?
— Ні, — відповів король, — бабусі в мене немає.
— Тоді я нікуди не піду, бо тут я маю все найкраще, — сказав Путтілут.
Він сів долі й знов заходився будувати хлів, який зруйнували придворні. А король зі своїм почтом пішли собі геть.
Путтілут лишився у бабусі. Там була його держава. Там він був король.

Гуґо Гамільтон
ЛАССЕ І МАССЕ

— Ну й світ! Як без меж! —
вигукує Лассе.
— Великий, авжеж, —
підтакує Массе.

— А ми — як горох, —
забідкався Лассе.
— Зате ж ми удвох! —
сказав йому Массе.

 

Інґрід Шестранд
АНН-КРИСТІН І Я

Коли ми з Анн-Кристін вертаємося зі школи,
я проводжу Анн-Кристін додому,
тоді Анн-Кристін проводить додому мене,
і я знов проводжу її,
а вона мене.
І так доти, доки замерзаємо
й на півдорозі розходимось
по своїх домівках.

Знаєте, що я роблю, зайшовши до хати?
— Телефоную Анн-Кристін!

ВИХОР НЕСЕ СОНЦЕ

Вихор несе сонце Барабанить
вітер Танцює
дерево
Нехай наші вірші стрибають радо
у сяйві днів Нехай всідаються
в літню траву як суниці Мов
на гілці грона горобини Ніби
карапузики-гриби у кошик
Вихор несе сонце
Барабанить вітер
Танцює

Ґуннель Лінде
ТАТО, ЩО НЕ ПРИЇХАВ ПОТЯГОМ

Був собі хлопчик, що звався Алоїс. Та ні, не Алоїс, а якось інакше. Але нехай уже буде так. А прізвище його було Ундердаль. Отож, Алоїс Ундердаль.
Алоїс не мав тата. Зате в нього був пес. Через нього хлопець не відчував себе самотнім, поки мама ходила на роботу. Йому було з ким гратися, поки приятелі обідали по своїх домівках. Було на кого класти ноги й грітися, сидячи в кімнаті за уроками.
Пса звали Снуф. Завбільшки він був не те щоб малий і не те щоб великий і не тягав Алоїса куди заманеться. Хлопець завжди виходив надвір зі Снуфом. Пес мав потребу, а Алоїс бажання, бо йому захотілося знайти свого тата.
Певна річ, кожна людина мала колись тата. Спершу він був і в Алоїса. Інакше хлопець не з’явився б на світ. Але ще до Алоїсового народження, за татом тільки смуга лягла. Тож хлопець не знав, який тато з себе.
— Невже він до нас ніколи не вернеться? — не раз питав Алоїс.
— Мабуть, ніколи, — відповідала мама.
Однак Алоїс вірив, що тато повернеться. Він брав із собою Снуфа, спускався до вокзалу й не зводив очей з потягів, що зі стогоном підкочувалися до платформи. Хлопець пильно придивлявся до всіх приїжджих. А що як між ними тато?! Тоді Алоїс, чого доброго, несподівано приведе його додому, бо мама про це навіть гадки не мала.
Алоїс щодня ходив на вокзал. Шкода тільки, що він не знав, який тато з себе. Мама десь загубила одну-єдину татову фотокарточку. “Все одно я його знайду”, — подумки мовив Алоїс.
Ось прибув потяг, з якого вийшло безліч тат і кілька тіток. Алоїс придивлявся до кожного тата. Він нагледів одного з кучерявою рудою бородою, що бралася щоками вгору й, заплутавшися в чубі, звисала над чолом, наче крім неї дядько більше нічого й не мав. Цей тато страшенно скидався на Снуфа, хіба що вбраний був у куртку бузкового кольору та штани. Алоїсові здалося, що він може бути його татом через те, що схожий на Снуфа. Тож хлопець потягнув Снуфа слідом за бороданем. Але той зайшов до сусіднього з Алоїсовим будинку. Е ні, це не тато. “Коли б він мешкав близько, то, мабуть, коли-не-коли, а провідував би нас”, — подумав Алоїс.
Хлопець крутнувся і знов подався до вокзалу. Пішов він через міст, де завжди стояв дядько з таким самим собакою, як Снуф, правда, чорної масті. І сьогодні дядько з чорним собакою був на мосту. Коли Алоїс та Снуф їх минали, чорний пес мимохідь понюшив Снуфа.
Ледве Алоїс збіг сходами до вокзалу, як прибув ще один потяг. І цього разу приїхало багато тат. Найвищий тато ніс у руці чорного портфеля з жовтим замком. Вид у нього був надто розкішний, але навряд чи він сам про те знав. Алоїс підійшов ближче, а Снуф кинувся навплиг просто на розкішного чоловіка. Йому кортіло підстрибнути вище, щоб понюхати, чи то справді Алоїсів тато.
— Забери пса! Він вимаже мені штани, — гримнув чоловік з портфелем.
І Алоїс зі Снуфом дали дядькові спокій. Сумнів розвіявся — то був не його тато.
Тепер Алоїс мав іти додому обідати. На мосту Снуф зупинився й привітався з чорним псом. А дядько спитав:
— Ти, мабуть, когось зустрічав?
— Так, але він не приїхав, — відповів Алоїс.
— Жаль, — мовив дядько.
Наступного дня Алоїс пішов до вокзалу, засунувши в кишеню бутерброд. Цього разу він збирався побути там трохи довше. А що як тато приїде пізнішим потягом?!
— Ти мов рання пташка, — сказав дядько на мосту.
— Так, сьогодні він неодмінно приїде, — мовив Алоїс.
— Хто? — поцікавився дядько.
— Тато, — відповів Алоїс.
Ген-ген між деревеми загойдався перший потяг. Алоїс швиденько збіг сходами й приготувався до зустрічі. З потяга зійшло, може, з десятеро тат. Алоїс зі Снуфом бігали та обдивлялися їх з усіх боків, але жоден не скидався на його тата. Хлопець не встиг ні до кого забалакати, як усі вони покинули вокзал.
Інший потяг доставив чотирьох тат і одного кондуктора. “Це начебто не тато”, — подумав Алоїс, бо не уявляв кондукторів татами. Проте до тата, який йому неабияк сподобався, Алоїс підійшов. Він стояв біля автомата з бутербродами й тряс його. На одній татовій руці з-під закасаного рукава куртки було видно татуювання лілового крокодила з серцем у пащі. На другій руці в нього була витатуйована конвалія.
— Хай їм грець, цим бутербродам! — гримнув дядько. — Тут потрібен добрячий ремонт!
І дядько так загамселив по автомату, що той загикав і затремтів.
— Ви часом не мій тато? — спитав Алоїс.
— Що?! Не в’язни до мене, — сказав тато з крокодилом і конвалїєю на руках.
— Тоді вибачте, — мовив Алоїс.
Дядько на мосту спитав:
— І сьогодні тато не приїхав?
— Ні-і, — протягнув Алоїс.
— А який він із себе? Може, я його бачив? — допитувався дядько.
— Хтозна, — відповів Алоїс. — Навіть не уявляю! — Та й повів Снуфа додому.
Кілька днів Алоїс відпочивав, бо зовсім збився з ніг. За тиждень чи два він знов зібрався шукати. Либонь, цього тижня пощастить?
— Сьогодні я його таки знайду! — сказав Алоїс господареві чорного пса, коли вони здибалися на мосту.
— Я за тебе вболіватиму, — мовив дядько.
Алоїс спустився через вокзальну будівлю, зайшов у одні двері, вийшов у другі, щоб переконатися, чи не заховався тут якийсь тато. У чекальні на чималому віконечку він побачив табличку:”Бюро знахідок”.
— У вас є знайдені тати? — про всяк випадок спитав Алоїс.
Та ба, знайдених тат там не було.
Тоді Алоїс став біля самої колії, щоб, коли потяг прийде, швидесенько роздивитися геть усіх тат.
— Не стій так близько! — гукнув дядько з мосту. — Ще звалишся під колеса!
Алоїс трохи відступив. Потяг мчав на повен хід.
Згодом Алоїс помітив тата, що сидів просто біля вікна: він мав веснянкувате чоло і кепку на голові. Тато махнув Алоїсові рукою і всміхнувся. Звичайно, Алоїс йому також махнув. Авжеж, то тато! Але потяг рушив далі, а веснянкуватий Алоїсів тато не зійшов. Він поїхав!
Алоїс так зажурився, що відразу ж пішов додому. Навіть не перемовився словом із дядьком на мосту. Вдома заліз під вовняну ковдру й затявся, що ніколи в світі не виткне звідти носа. Алоїс проспав обід. А посеред ночі йому приснився дивовижний сон.
Йому снилося, наче він стояв перед вокзальною табличкою “Бюро знахідок”, що висіла на дверях їхньої ванної. Двері були відчинені, й він побачив там чи то маму, чи то фею у блискучій сукні. Алоїс умить збагнув, що ця фея вміє перетворювати зелене в червоне і має владу над дійсністю. Спершу від неї лише лилося сяйво. Потім вона усміхнулась і мовила:”Вір у несподіване!” Алоїс здогадався, що це девіз якогось троля. Коли фея зникла, він прокинувся і відчув радість.
Другого дня дощ лив, як з відра, та все-таки Алоїс подався на вокзал. Дядько своїм звичаєм стояв на мосту, хоч, видно, ладився вже йти додому. Чорний пес намок, мой той хлющ. Алоїс розповів дядькові про веснянкуватого тата, що поїхав собі далі, і про свій дивний сон. Потім хлопець примостився під вокзальною стіною, де не так дощило. Прибуло й відбуло чотири потяги. Та Алоїс виглядав тільки веснянкуватого. Але його не було. Він і досі не повернувся.
— Достоту як мій тато, — сказав Алоїс дядькові. — Я вже ніскілечки не сумніваюся, що то був мій тато. Він же поїхав від нас ще до мого народження.
Алоїс знов стояв біля дядька на мосту й показував йому всіх чужих тат. Аж тепер дядько збагнув, що й до чого. Він охоче показав би Алоїсові хороших тат, але хлопцеві ні за ким не хотілося йти.
— Я зневірився, — мовив Алоїс. — У мене вже вісімнадцять тат, які ніколи не приїдуть.
— А навіщо тобі тато? — спитав дядько.
— Може, з ним було б трохи веселіше, — відповів Алоїс.
І тільки хлопець мовив це, як хтозна-відки випірнув потяг, війнувши темно-зеленим димом, і зупинився під мостом. Той зелений дим здійнявся догори, огоронувши їх усіх так, що Алоїс не бачив ні дядька, ні собаки. Перед очима кружеляв самий зелений вихор. Дим зібрався в грозову хмару з подвійним черевом, повним вибухівки. Хмара дедалі зеленішала й зеленішала. Зненацька вона поменшала й стала в дядька над головою. Чш-ш-ш! Хмара спустила просто на дядьків кашкет золоту блискавку, і дядько аж підстрибнув. Кашкет по краях засвітився. Алоїс уп’явся в нього очима. Нараз потяг свиснув і помчав геть. Дядько немов закам’янів.
— Що воно сталося? — спитав Алоїс.
— Я перетворився на тата, — відповів дядько.
— На чийого?
— На твого, — відповів дядько. — Звичайно, якщо ти хочеш, щоб я був твоїм татом. Треба ж тобі врешті-решт мати тата, що приїде потягом.
— Не знаю, — розгубився Алоїс. — Я в це так повірив.
А коли Алоїс придивився, то помітив, який з дядька напрочуд гарний тато: з карими очима та золотими краями на плащі, тато, що мав такого ж, як і сам, напрочуд гарного, хоч і чорного, пса.
— А ви вже маєте дітей? — поцікавився Алоїс.
— Аякже. У мене дві дівчинки, дорослий хлопець і дружина. Хіба це грає якусь роль?
— Для мене ніякої, — відповів Алоїс.
Тоді новий тато Алоїса Ундердаля сказав, що його звати Беовульф Ованше. Вони потисли один одному руки й домовилися зустрітися в суботу біля потяга номер два й трохи розважитися.
— Стій, як завжди, на платформі. А я вийду з потяга, — сказав новий Алоїсів тато.
Як тільки Алоїс це почув, його пронизала блискавка радості й дійняла аж до сліз. Мабуть, ця блискавка перестрибнула на нього з тата. Тепер в обох у них навіть на шнурках черевиків золотіли однакові крайки.
Алоїс поквапився додому, щоб похвалитися мамі знайденим татом. Дорогою він ще раз озирнувся:
— Мого пса звати Снуф! А вашого? — спитав Алоїс.
— А мого Сніф! — відповів Алоїсів тато й помахав рукою.

Сів Відерберґ
Я МАЛЮЮ

Я малюю березу.
Я малюю блакитну березу.
Моя береза
блакитна-блакитна.

Підходить учителька.
Хіба ж берези блакитні?
Мабуть, немає таких
беріз?

Клас регоче.

Я рву
березу
на блакитні клаптички.

ДІДУСЬ

Коли мій дідусь
не промовляє вустами,
то промовляє очима,
і я розумію майже усі слова,
яких він не каже.

ІНОЗЕМЦІ

Мій тато іноземець.
І мама іноземка.
Ось і ми з Ією
іноземці,
дарма що шведи.

Бо ж тепер ми в Данії.
Ха-ха!

Невже ти не знав того,
що будь-де за кордоном
шведи стають іноземцями?!

КАЛЛЕ

Калле
не звуть чорнявим Калле,
бо він білявий.
Та й білявим ніколи не звуть,
просто Калле.
Буває — Карлом Петерсоном,
а часом —
гей ти, У Зеленому Светрі!

СОНЦЕ — НІЯКИЙ НЕ ЗВІР

Сонце — ніякий не звір,
хоч залазить тебе погріти
під джинсову куртку,
лиже ноги твої засмаглі,
взуті в сандалі,
втирає сльози тобі,
гладить нишком твої веснянки,
бризкає сміхом із вікон сусіда
і грає в квача у соснових кронах.

А спробуй втримати його
й на швору взяти!
Дзуськи!
Сонце — не хатній звір,
щоб, як пес — у буді, як теля — в оборі,
чи, як пташка — у клітці, жити.

ВІКТОР

Вікторія підстриглась
у перукарні.
Тепер вона вже не Вікторія.
Тепер у неї чубчик,
як у хлопчика.
— Ти ба, — сміється тато
і гладить їй головку. — У нас
уже з’явився хлопчик.
І, мабуть, хлопче,
тебе звати Віктор?

Віктор-Вікторія регоче
і всідається до тата
на коліна:
як дівчинка, як хлопчик —
майже син.

А мене проймає думка,
що завжди,
скільки житиму,
я стригтимуся так,
щоб не міняти імені.