Іван ЛЕВЧЕНКО
Мамин поцілунок

Рукавичка

Холодна в озері водичка.
І тільки чути скрик качачий.
А на берізці рукавичка
Висить, забута кимсь – дитяча.

Веди мене у казку, мила:
Де мишка, жабка ще й ведмедик…
Як ловко всі ви помістились,
Та ще й краєчок є для мене.

Пустіть-пустіть мене погріться!
А може, ще й качок покличем?
Гай-гай – нікого: на берізці
Висить забута рукавичка.

Хлоп'я згубило чи дівчатко,
Уже й берізка не згадає.
Могла б віддать її качаткам,
А що, як хтось з малят шукає?

Равлик

Не знаю, насправді, як житиму далі
І чим я зарадити зможу собі:
Я – равлик маленький. Турботи й печалі
Тягну на своєму щоденнім горбі.

Абиде спочити – до того далеко.
Дощить всю дорогу. А я ж – не плавець:
Я – равлик маленький. І скрізь небезпека:
Не дай бог наступлять, наїдуть – кінець!

Мій дім на мені. Я до затишку правлю:
Де сонце голубить шовкову траву.
Я – равлик маленький, малесенький равлик.
Прошу – обережніш: я теж тут живу!

Підкований лошак

Мріє брикливий лошак
Мати підківки стальні.
До коваля Тимоша
Біга, не чуючи ніг.
Каже Тиміш: "Постривай!
Що ж ти настирний такий?
Я б підкував, та зважай:
Цокіт почують вовки!"
"Дядьку! Підкуйте мене!
Вам сумніватись не слід:
Той, хто мене дожене,
Звіда підків і копит!"

Ховрашок

Ховрашок жив у норі.
І вилазив за поріг
Тільки, як скінчиться жито,
Щоб запаси поновити.

Бо відомо: ховрашки
Цуплять з поля колоски.
Пес Шарко – господар поля
Тим обурився: "Доволі

Годувати ховрахів!"
Не за тим же він потів,
Щоб врожай не зберегти.
Ховрашок в норі притих.

А Шарко сюди-туди –
Зі струмка приніс води.
Знав він, як зарадить горю:
Влив води відро у нору,

Хвильку-другу зачекав
І діждався Ховрашка.
Взяв за шкірку і у клітку.
От і вся вам оповідка.

В крадіїв завжди така
Доля, як у Ховрашка.

Хлоп'яче плем'я

Ми – ті, що напнули вітрила,
І мрії у нас небувалі.
Коли для польоту є крила,
Відкриті небачені далі.

Ми юні, як вітер невтримні.
Весь світ нам сьогодні належить.
Коли для польоту є крила,
Покличуть дороги безмежні.

Ми плем'я веселе хлоп'яче.
Від сонця ми сповнені сили.
І з нами в дорозі удача,
Бо в нас для польоту є крила!

Жайворе, спасибі!

Високо летять у небі жайворонки
з вирію – на врожай, а низько – навпаки.
Народна прикмета

Жайворе маленький,
Жайворе крилатий,
Не лети низенько
До моєї хати.

Маєш дужі крильця –
Вийся височенько.
Вродить нам пшениця,
Жайворе маленький!

Високо летіти –
Сонячна дорога.
Кажуть: помолитись
Птах летить до Бога.

Пташко, помолися,
Щоб нам хліба мати.
І вертайся з висі
До моєї хати!

Жайворе, спасибі:
Знявся височенько.
Будемо ми з хлібом,
Будемо, маленький!

Кіт на сонці

Тому й туманно, бо тепліш.
Тому й на серці веселіше.
І сонце свій ласкавий вірш
На шибці променями пише.

На підвіконня кіт усівсь
І лапкою вмиває личко.
Він віршик той із промінців,
Здається, вже напам'ять вивчив.

Відтак і чується "мур-мур" –
Це він так декламує віршик.
І сонце радісно йому
Продовження на шибці пише.

Про те, що вже зимі кінець!
Що справдивсь мій прогноз до йоти.
Ласкавий сонця промінець.
І я вдоволений, як котик.

Кубик-Рубик

Рудіший за сонце – ну зовсім рудий!
Та ще і лице – в ластовинні.
Над кубиком Рубика хлопець трудивсь –
Рудіший за сонце хлопчина.

Зелені докупи: не дивно – весна...
І жовті зійшлися. І сині.
І тільки руді – дивина –
Ніяк не давались хлопчині.

А поруч стояло біляве дівча.
Дивилось на хлопця і кубик.
Цікавість і подив у синіх очах.
А в хлопця – аж зціплені губи...

Дівча осміліло – впритул підійшло.
Щось мовило хлопцю – й зійшлося...
Поглянув – у синіх зіницях цвіло
Рудіше за сонце волосся.

Берізка

Вітри налетіли
І листям тріпочуть.
Берізонька біла
Щось мовити хоче.

Струнка і тендітна,
Висока й ошатна,
Шепоче щось вітру,
А спробуй вгадати?

Звисають додолу
Тонесенькі віти.
Така її доля –
Вітрам шепотіти.

Про лагідний травень –
Такий ясноокий.
Про сонце ласкаве
І небо високе.

Про те, як боліло
У мене серденько
Вітрам щепотіла
Берізка тоненька.

У шепоті в тому
Немовби вчувалось
Щось рідне й знайоме,
Що в серці зосталось.

Ластівки

Не з варяг у греки –
До Дніпра-ріки
З-за морів далеких
В гості – ластівки.

Звідки їм відомий
Нескінченний шлях,
Що вони додому
Траплять звіддаля?

В квітні чи у травні –
Як вже випада –
Прилітають справно
До свого гнізда.

От і знов усілись:
Ач, щебечуть як!
Здрастуй, пташко мила,
Ластівко моя!

Стрічі мить чудесна.
Їй вже літ та літ!
Ти приносиш весни
На своїм крилі.

І душа співає –
Радісно мені:
Ластівки літають
В синій вишині.

Породисте цуценя

На зупинці в південному місті,
І далеко не в піковий час,
Із приїжджих, казали, туристів,
Хтось залишив своє собача.

Цуценя – із французьких бульдогів.
Заметалось – не зна, що робить.
І немов підкосилися ноги:
Як лягло – непорушно лежить.

Зупинились дві жіночки поруч.
А одна доторкнулась маля.
З оченяток дивилося горе,
Невимовне й помітне здаля.

Цуценятко за мить одвернулось.
І завмерло, як досі було.
"Благородної масті!" – почулось.
"Чистокровне!" – на те додалось…

І жінки цуценя підібрали.
А поодаль дворняжка одна
Непотрібна нікому лежала,
Бо була без породи вона.

Пес на вокзалі

Красивий пес був. Виріс на пероні.
Де іграшками вкритий весь вокзал.
Тепер калічка він: уздовж вагонів
Щодня між іграшками проповза…

Лишилось із собаки пів собаки.
Із ніг – передні. Задніх вже нема.
Його із-під дризини витяг Яків,
Як пес на колії був задрімав…

З досади Яків виплюнув цигарку.
Схопив те тільце, миттю у таксі
Домчав його в міську ветеринарку.
А лікар пса по суті воскресив.

Так і живе собака на пероні,
Де іграшками вкритий весь вокзал.
Буває: харч хтось кине із вагона.
А до води на двох вже доповза…

Поглянеш – серце завмира від болю.
Повз поїзди – бігом собі, бігом…
Такий от пес. Й така собача доля.
У П'ятихатках бачив я його.

Кіт-інвалід

За п'ятак кошенятком купили:
Він останній у тітки лишивсь...
Як улюбленцю дітки зраділи,
Як же гралися з ним від душі.

Та от якось він ніжку поранив.
До лікарні везти довелось.
Врятували кота у лікарні.
Але лапку спасти не вдалось.

Призвичаївсь: на трьох тепер скаче.
Так і звуть його – Кіт-інвалід.
Закінчились розваги дитячі –
Залишився в лікарні той кіт:

Не прийшли ні дорослі, ні діти,
Щоб улюбленця взяти свого.
Це не складно – звірятко купити.
Складно – справді любити його.

Слухняний Миколка

Першокласника до школи
Виряджа матуся:
"Будь уважненьким, Миколко!
На уроках слухайсь!

А до колії підійдеш,
Почекай на потяг.
Коли він собі проїде,
І ти підеш потім.

Зрозумів?" – питає сина.
"Так!" – сказав Миколка.
І пішла собі дитина
На уроки в школу.

По обіді повернувся
Той малий до хати.
І з порога ще матусі
Став розповідати,

Як до залізничних колій
Він дійшов. А потім
Не зумів потрапить в школу,
Бо чекав на потяг.

А його нема і досі.
Хтозна, де він їздить?
Повернутись довелося,
Бо кортить вже їсти.

Нічний гість

Я під вечір нашій киці
Влив у блюдце молочка.
Не вдалось їй поживиться
Через гостя-їжачка.

Просипаюсь серед ночі:
Що за шерхіт за вікном?
Їжачок напивсь досхочу
І під кущики бігом.

Бідна кицька ледь не плаче.
Каже жалібно: "Няв-няв":
Як нагодувать одначе
Їй п'ятьох аж кошенят?

Я кицюню заспокоїв:
Знов приніс їй молочка.
Відтепер вже блюдець двоє:
Їй одне. І їжачкам.

Снігур на калині

Під снігом під білим
Червона калина.
На гілку засніжену
Сіла пташина.

Як ягідки грудка
Червона сама:
Снігур на калині
Між ягід дріма.

І тільки-но вітер
Торкне ягідок –
На пташку із вітки
Посипле сніжок.

Розбуджений птах
Клюне ягідку вмить.
І знову замре –
Чи вдає, ачи спить!

Між ягід калини –
Снігур задрімав.
Що сниться пташині,
Те знає зима.

Вона чула спів
Снігура у гаю –
Про зелен калину
У ріднім краю.

То, може, весняна
Чи літня пора?
Спитав би –
Не хочу будить снігура!

Годувальниця

Юнка-щебетуха
З хлібцем у руці.
У снігу по вуха
Тонуть горобці.

Кине юнка крихіт,
І вони до них.
Тільки, як на лихо,
Сипле й сипле сніг…

Раді – відшукали,
І "Цвірінь!" луна.
Так, немов настала
Горобцям весна.

Дяка, юнко мила:
Те "Цвірінь!" мені…
Біло-біло-біло:
Пада й пада сніг.

Кусень де й подівся –
З'їли горобці…
Найсміліший всівся
Юнці на руці.

Каже: "Мій маленький,
Трішки почекай,
Принесу хутенько
Цілий коровай!"

Він порхнув до зграї.
А дівчатко – в дім.
Всілись – виглядають:
Сніг – по вуха їм.

Втік зайчик

Доки ще не смеркло –
Сонце в небі синім,
Зайчиком з люстерка
Бавлю я пінгвінів.

Ну такі настирні:
От-от упіймають…
Скік та скік настінний
Зайчик утікає.

Цирк тобі та й тільки:
Ловлять – аж шаліють.
Випинають спинки,
Крутять-вертять шиї.

Вечір. В небі синім
Місяць – срібний м'ячик.
Журяться пінгвіни:
Втік на небо зайчик.

Чим їх втішить – смеркло.
Ніч. І сон прилинув.
Я сховав люстерко:
Хай посплять пінгвіни.

Мамин поцілунок

До мами в метро пригорнулось дитя.
Матуся цілує маленького сина.
У світлім вікні краєвиди мигтять:
То, сину, твоя Україна!

Підростай горобчику,
Мій маленький хлопчику!
У тепла і ласці маминій зростай!
Де б не був ти, сину,
Про свою родину,
Про матусю-неньку, сину, пам'ятай!
Де б не був ти, сину,
Не барись, дитино,
До матусі-неньки, сину, повертай!

Куди все дівається, хто його зна?
То кличе робота, то клопоти різні…
Сумуючий погляд сивіє з вікна.
І дощ бубонить свою пісню…

А діти світами пливуть і летять.
А в рідній домівці чекають їх мами.
… Цілує матуся маленьке дитя.
Й воно, як горобчик, до неї – вустами.

Підростай горобчику,
Мій маленький хлопчику!
У тепла і ласці маминій зростай!
Де б не був ти, сину,
Про свою родину,
Про матусю-неньку, сину, пам'ятай!
Де б не був ти, сину,
В рідну Україну,
До матусі-неньки, сину, повертай!

Ассоль

А що там – за морем, де далі в тумані,
А що там – за морем, де обрій завис:
Вітрильник із Греєм чи тоне "Титанік",
Замрія пливе, ачи привід для сліз?

Вдивляюся в далі – безмежні й таємні,
Вдивляюся в далі – щаслива Ассоль:
Допоки надія є серці у мене,
Стихіє, спинися, прошу, не знедоль!

Допоки ще серце не відає рани,
Допоки не вицвіли очі від сліз,
Хай випливе Грей із густого туману,
Щоб більш одним щастям було на землі.

Приплине!

Вони такі реальні, зримі:
Як луки – вигини вітрил.
І сонце з ними, й серце з ними,
Й супутні мрійливі вітри.

Махну їм з берега рукою:
Щаслива путь! Що б не роки,
То б попросив: візьміть з собою,
Візьміть з собою, моряки!

Туди, де сонце сонне сіло,
Бо як мені без сонця тут?
Все далі й далі йде вітрильник.
Приплине – хай лиш підросту!

На те вони і є – причали,
Щоб повертались кораблі.
Пливе вітрильник – далі й далі.
І хлопчик дивиться услід.

Золотий вечір

Деревам вечір шепотів,
Що наймиліше сонце влітку.
В його оздобі золотій
Пливли із лебедем лебідка:

Купались в золоті ріки.
І ними сонце милувалось,
Допоки десь за виднокіл
На ніч коротку не сховалось.

У небі місяць засвітивсь,
Неначе дині спіла скибка.
І щось про вечір золотий
Співала лебедю лебідка.

Кавунці

Дозріває мій баштан –
Аж чотири кавуни.
За ніч кожен підроста:
Вже як м'ячики вони.

А один з них – хитрий лис –
У картоплі на стеблі
Огудиною завис,
Не торкаючись землі.

Чепурненький – на братів
Поглядає зверху вниз.
І мовчать невдахи ті –
Ніби винні в чім вони.

А самі – аж вгрузли в ґрунт.
І замурзані такі.
Обережно їх беру,
Обмиваю їм боки.

Той, що висне на стеблі,
Заздро дивиться на них.
На городі у теплі
Дозрівають кавуни.

Ніч іще, й стеблина та
З хитруном торкне землі.
І помириться баштан –
Кавунці мої малі.

От би так воно в житті:
Як би високо не ліз,
А ніколи на братів
Не дивився зверху вниз.

Вдача – то примхливий птах:
Не назавжди він в руці.
… Дозріває мій баштан –
Всі чотири кавунці.

Сам склепав

Був би хлопець той багатим,
То й купив би, що хотів
Чи в Європі, чи у Штатах…
В бідній Африці він жив.

І ніякого піару!
Той хлопчина був поет.
Змайстрував собі гітару.
І склепав велосипед.

Мчать колеса дерев'яні.
Там, де цепка, з шкур паски.
Із брусків – кермо і рама.
І багажник – із брусків.

Їде хлопець. Щось мугиче
Чи підшукує слова…
Словом, настрій поетичний,
Чом би хлопцю й не співать?!.

І ніякого піару!
Той хлопчина був поет.
Змайстрував собі гітару.
І склепав велосипед.

Знав би я, про що ті співи,
То й на рідну б переклав…
Дерев'яне в хлопця диво:
Мав от мрію – і склепав!

На городі

Гарбузи у жовтих капелюшках
Посеред городу стали вряд.
Чепуриться молода петрушка.
Настовбурчив чубчика буряк.

Та червоний – надуває щоки:
– Капелюшки! Чи й не дивина!..
А петрушка: – Ну й смішний, нівроку!
Й зирка на гарбузики вона.

Не витримую і їм – на вушко:
Треба визначатися, однак!..
Ані руху! Стали в капелюшках.
Поруч щоки надува буряк.

Та хоч лусни – зовсім не зважають.
А спекотно – в мене піт з чола.
На городі серпень походжає.
З капелюшка мед збира бджола.

Обірвалась перезріла грушка:
Налетів зненацька вітерець.
Гарбузи у жовтих капелюшках.
І кортить петрушці під вінець.

Ходить щедрий серпень на городі.
Із пергою бджілонька снує.
І кажу я бурякові: годі!
Червоніє й знову – за своє!

Мелодія щастя

Ні кораблика, ні міражів –
Заспокоїлось море під ранок.
На дротах повсідались стрижі,
Ніби ноти на нотному стані:

Ті он двоє – мі-мі, ті – соль-соль…
От мелодії втнути б цієї!
На причалі красуня Ассоль
Виглядає вітрильника Грея.

За хвилину знялися стрижі,
І мелодія дивна пропала…
Ні кораблика, ні міражів.
Лиш красуня Ассоль на причалі.

Синя-синя хлюпочеться даль.
Надриваються чайки горласті.
А прислухайсь – шепоче вода:
Мі-мі, соль-соль – мелодію щастя.

Дочекайся, красуне Ассоль!
Вір: приплине твій Грей неодмінно.
Мі-мі, соль-соль та мі-мі, соль-соль:
Як вітрильник, мелодія плине.

Коні

"...всі ми трішки коні".
Володимир Маяковський

Красиво коні йшли до водопою:
Один за одним легко тупотіли.
Я милувався їхньою ходою,
Їх граціозним і вродливим тілом.

Якщо і справді: «... всі ми трішки коні»,
Які ж повинні бути ми красиві.
Дивлюся вслід – табун, як на долоні,
Так вільно йде, так радо і щасливо.

Гніді й булані, вороні і чалі…
Ледь-ледь землі торкаються копита.
А сонце промені в воді купало.
Пили їх коні – не могли напитись.

Через літа цей спогад йде за мною.
Як той табун на волі. Й душу тішить.
Красиво коні йшли до водопою.
Немов слова, що з серця йдуть у вірші.

Анумо, діти!

Заглянуло сонце у хату
Промінчиком теплим, ясним:
– А хто там не хоче вставати?
А хто додивляється сни?

Анумо, анумо на луки,
Сплітаймо віночки із квітів,
І дружно узявшись за руки,
Танцюймо і граймося, діти!

Із піснею пташка у небі.
І сонцю радіє земля.
Неначе магнітом до себе
Притягує літо малят.

Чекатиме вересня школа.
І вас почекають книжки.
Усміхнене сонце довкола –
Радіймо життю, малюки!

Вінки надягаймо і – в коло!
Дай Боже квітучих вам літ
І долі – щасливої долі,
Дай Боже, на рідній землі!

Анумо, анумо на луки,
Сплітаймо віночки із квітів,
І дружно узявшись за руки,
Танцюймо і граймося, діти!

Потворний кіт

Такої потвори не знав іще світ,
Яким був бездомний, скалічений кіт:
Хтось вичавив око, хтось вирвав хвоста,
І зламана ніжка була у кота.

Вже майже і шерсті на нім не було.
І кожен зганяв на котові тім зло:
То лапку дверима затиснуть йому,
То викинуть злісно з під'їзду в пітьму.

Хто пляшку, хто камінь у нього жбурляв,
Водою зі шланга кота поливав,
А він все терпів, доки вимістять гнів.
Кульгав і до кривдника знов муркотів.

А діток побачивши, лащився кіт,
Дорослі ж йому стусаном у одвіт.
І дітям веліли обходить кота:
Не дай Бог, лишайний той кіт без хвоста…

Отак він і жив, бо не відав того,
За що так ненавидять люди його.
І лихо прийшло – несподівано так:
Спустив на кота хтось домашніх собак.

А ті налетіли на нього гуртом,
Вчинили розправу над бідним котом:
Загризли зубами, злетів догори
Як просьба про поміч приречений крик.

І жінка одна, де взялася в ту мить,
Зуміла кота від собак тих відбить.
Несла до під'їзду, а він вже вмирав,
Уперше зазнавши краплину добра.

І, може, тому й своє око відкрив,
На жінку поглянувши – замуркотів,
Лизнув її руку і ґудзик лизнув.
А потім так тихо навіки заснув.

І бачила жінка, як з ока сповза,
Із ока його золотого – сльоза.
Присіла та жінка на сходах у дім
З померлим котом – неймовірним таким.

Потвори такої не бачив ще світ.
Уміти б любить, як умів отой кіт.
Не зовнішність важить – душа золота.
Поплачте зі мною, як жаль вам кота.

Півонії

Спалахи червоні
Скрізь, куди не йду –
На кущах півоній
У моїм саду.

На зелених ніжках
Пнуться в небеса…
Ніжна, ніжна, ніжна,
Пломінка краса.

Із-за хмарки сонце
Промінцем до них:
"Що це, що це, що це?" –
Чути з вишини.

Навіть джміль, не знати
Прилетів звідкіль:
Всівся волохатий
На пелюстку джміль.

"Диво, диво, диво!" –
Весело дзижчить.
І такий щасливий
Полетів за мить.

Вітерець спросоння
Лагідно подув:
Пелюстки півоній
Пестить у саду.

Прочанка

У церкві дзвонять – людно так:
Благословилася неділя.
На вході, певно, сирота –
Дівчатко зупинилось.

Несміло ручку простяга
І щось шепоче: дзвін – не чути.
Хтось дасть – шматочок пирога,
Хто гривню – добрі люди.

Перехрестилося і знов
Стоїть, про себе щось шепоче.
Святково вдягнений, пройшов
Зі свічкою повз хлопчик.

А потім повернувсь і їй
Свою запалену дав свічку.
Ласкавий вогник золотий
Осяяв страдне личко.

"Спаси Господь!" – чи хто сказав,
Чи то мені почулось…
І несподівана сльоза
На очі навернулась.

А дзвін не мовкне й людно так.
Дівча біля ікони –
Цілує Господа Христа.
І низько б'є поклони.

Дарунок

Хочеш – подарую небо,
Де клубочать хмари білі?
Слів би тільки відшукати,
Щоб про диво повісти.
Уяви: летять на тебе
Кучугури-заметілі.
А у них замаскуватись
Літачок якийсь устиг.

Був хвилину і немає –
Щез у білих кучугурах.
Не шукай його даремно –
Ані звуку, ні слідів.
У блакитнім небокраї
Мов із мармуру скультури.
Тут би пензлика з мольбертом,
Бо безсилі фарби слів.

Ні, напевне, скрипку треба.
Та уголос заспівати.
Лине музика чарівна,
Мов струни торкнув смичок.
Я тобі дарую небо.
Ще б от ноти записати,
Щоб не щезло диво дивне,
Як у хмарах літачок.

Рай

Що не кажи – прекрасний світ!
Задумав Бог його для раю.
Ніде ж бо іншого немає,
Допоки ми живі.

А що вже потім там і де,
Нам ще належить з'ясувати.
Я не про те – іду стрічати
Новий – у сонці – день.

Ці неймовірні голоси
Всього, що встигло народитись,
Життя уславляють, і літо,
І торжество краси.

Відкривши очі після сну,
Ба – навіть в армії солдати
Кохану згадують і матір,
Життя, а не війну.

Це потім свій намружать лоб,
Мундири вдягнуть генерали,
І миру як і не бувало
Там, де життя цвіло.

Настане пекло в тім раю,
Де теж здавалось – світ прекрасний,
Чиєсь життя за мить погасне
І матір вб'ють чиюсь.

А прийде вечір – стихне бій.
Засне і бідний, і багатий.
І будуть снитись батько й мати
Йому, мені й тобі.

Одвічне коло – круговерть.
Прекрасний світ, та є в нім монстри,
Що здатні на наступний постріл,
Який нестиме смерть.

А рай, напевне, бути б міг,
Коли б на Авеля – не Каїн.
Та щоб хотіли люди раю
І миру між людьми.

Колись, я вірю, прийде час.
І глузд здоровий переможе.
А ні – восплач, великий Боже,
О нерозумних нас!

Рейдер

Маленька Мураха – на вигляд піщинка –
Знайшла раз на полі пшеничнім зернинку.
Чи вітер був вибив її з колоска,
Чи то загубилась, упавши з візка,
А може, ще й інша причина була.
Ну, словом, зернинку Мураха знайшла.
Тягла, натомилась – аж виступив піт.
І де не візьмися – з нори виліз Кріт:
"А що ти, Мурахо, у свій тягнеш хлів?
Ніяк не второпаю – зовсім осліп".
"Я, Кроте, на полі пшеничнім була.
І так пощастило: зернинку знайшла.
Оце спочиваю – важуча ж яка!
Порадую вдома свого Мурашка.
Хлібину спечу і тебе пригощу.
От тільки б додому поспіть до дощу…"
Мов блискавка вдарила миттю Крота –
Він скрикнув:
"Мурахо! Свята простота –
Ви ж гляньте: зернинку на полі знайшла…
А знаєш, що мій він – пшеничний той лан!
Віддай-но зернинку!"
Схопив її Кріт
І щез у своїй глибочезній норі.
Зітхнула Мураха – таки простота:
"Ото дивина – лан в сліпого Крота!.."
Не знала вона, хоч те знати б їй слід,
Що рейдером був, себто злодієм, Кріт.
… Цю байку з прицілом я вам розповів –
Не так для Мурах, як для владних Кротів.
Щоправда, вони не сліпі, як той Кріт,
Але загребущі – не бачив ще світ.
Як вирвуть що в тебе, чому – не питай:
Читай ще раз байку, свята простота!

Час літати

Ластівка летіла –
На гніздечко сіла.
Сіла на краєчку –
Кликала малечу:

"В небо час, малята,
Маємо літати,
Щоб у вас зміцніли
Крила, дітки милі.

Бо скінчиться літо –
Нам у даль летіти:
За високі гори,
За безмежне море.

Будем, ластів'ята,
Зиму зимувати
Там, де вічне літо:
На чужині, діти!

Не життя там – казка:
Все, що хоч, будь-ласка!
Та в краю чужому
Хочеться додому.

Заболить сердечко
За своїм гніздечком.
Любі ластів'ята,
Нумо – час літати!"

... Ластівки летіли –
Натрудили крила.
Та не мовкне щебіт
У високім небі.

Жде гніздечко в стрісі
Ластів'ят із висі.
Сонце й небо синє –
Липень в Україні.

Мліє літо

Мліє в сонці літо – золота пора.
Відцвіла вже липа, хоч і липень ще…
Бавиться у хвилях срібних дітвора.
Гонить вітер мимо хмари із дощем.

Та хоча б краплину на зомлілий клен:
Так тріпоче листя на семи вітрах…
У красунь засмаглих пляжем дефіле.
І до них байдужа тільки дітвора…

Та хіба ще, може, дикі голуби:
В них поміж собою йде любовна гра…
Набива з трампліна пузо та лоби
Відчайдушна, жвава, світла дітвора.

Між хмарками промінь з неба позира.
В далині веселка радісно цвіте.
Безтурботний липень, наче дітвора.
Мліє в сонці літо – літо золоте.

Юні провісники волі

Земля, де ходжу, де я вільно живу,
Яку називаю своєю землею,
Для них був останній рубіж наяву,
Вкраїна, що мала лишатись своєю.

Це – подих її молодий, як життя.
Це – залпи Четвертого універсалу.
Це – крок відчайдушних пожертв і звитяг.
Бо думка повстала. І серце повстало.

Кривавиться стяг і багнети навстріч.
А з горла нестримно як доказ останній –
Увись "Ще не вмерла…" І спалах облич:
Будь-що, а стіною для ворога станьмо!

І стали – на тім, на своїм рубежі,
Під Крутами, юні такі й одчайдушні:
Допоки живі ми, цієї межі
Загарбник не сміє порушить!

Летить "Ще не вмерла…" – під виляски куль.
В останньому хрипі – "і сла-ва… і во-ля!"
Стоїть Україна в терновім вінку –
Така на віку їй судилася доля:

Пройти через грози – смертельні жахи
І вижити в пеклі, і світу явити
Синів і дочок, що на вік дітлахи,
Але героїчні, нескорені діти.

Той січень у серці кривавить, болить.
Стрільці січовії, по духу це браття!
Усе, що було в них: життя віддали.
Питаю себе: зміг би я так віддати?

Щоб ворог відчув, що Вкраїна, де я:
Не бути йому тут, ніколи не бути.
Гартуй моє серце, ненависть моя,
Освячена Крутами, ти – мої Крути!

Анафема тим, хто прийшов із мечем!
Прощення не буде, не буде ніколи!
Я поруч стаю, долучивши плече.
І славлю героїв трагічної долі.

Так землю свою, як вони, боронить,
З любові лиш можна. З любові – до згину.
Тому – "Ще не вмерла…" Тому не скорить,
Освячена Крутами, є Україна.

Коли любиш Україну

Коли ти любиш Україну,
Живеш її життям, майбутнім,
Ти неодмінно мусиш бути
Передусім громадянином.

Коли ти любиш Україну,
В турботі кожну мить про неї,
Бо Україна над усе є:
Твоя навіки Батьківщина.

Коли ти любиш Україну,
Не можеш осторонь стояти,
Якщо страждає рідна мати
І сподівається на сина.

Коли ти любиш Україну
Любов'ю щирою, палкою,
Ти, слава мовивши героям,
Чинити, як вони, повинен.

Коли ти любиш Україну,
А вороги їй серце крають,
Ти смерті ворогам бажаєш
І аніщо тебе не спинить.

Коли ти любиш Україну,
Немає щастя більш для тебе,
Як мирне сонце в ріднім небі
Й твоя усміхнена родина.

Коли ти любиш Україну
І зичиш кращої їй долі,
Її не зрадиш ти ніколи,
Хай як не важко – до загину!

Коли ти любиш Україну,
Вона з тобою, де б не був ти.
І ти для неї не приблуда.
І ти для неї не чужинець.

Коли ти любиш Україну,
Тобі за щастя їй служити,
Бо іншої немає в світі,
Де син її ти і Людина.

Коли ти любиш Україну
І є її ти патріотом,
Неправді й злу ти чиниш спротив,
Задля добра лиш неодмінно!

Коли ти любиш Україну
І чуєш серцем поклик роду,
У найскрутнішу мить – з народом,
Тоді й стаєш громадянином.
Коли ти любиш Україну!

Талісман повстанця

Навік 19-річному Устиму Голоднюку з міста Збараж, що на Тернопільщині, –
герою Небесної Сотні Євромайдану

Був у хлопчини талісман:
Блакитну каску хлопець мав.
"Я ж – миротворець, – мовив тату. –
А талісман, щоб захищати!"
І вірив батько, вірив син,
Що захистить від кулі він.

Студент, майбутній агроном,
Свій головний в житті диплом
Тут здобував він – на Майдані.
Бо, як і тато, він – повстанець,
Він волонтер – підмога всім.
Блакитний талісман на нім.

Та інше випало в бою –
Склав хлопець голову свою:
В блакитну каску снайпер цілив –
Кров на бруківці червоніла:
Текла із двох смертельних ран –
Не врятував і талісман.

Бій відгримів – жорстокий бій,
А тато бігав – сам не свій,
Шукав скрізь сина, сина, сина,
Свого десь зниклого Устима.
Отам, де Український дім,
В пробитій касці спав Устим...

І тато ледь дійшов туди.
Ви, тату, сина не будіть!..
Нехай той сон йому досниться,
Що мирна звільнена столиця,
Що людний спротив переміг.
Жаль: талісман не допоміг.

Ще й досі в пам'яті той жах.
А в сина небо на плечах…
Устим Ваш, тату, добре знає:
"Рабів до раю не пускають!"
Так написав Ваш син Устим.
Рай – вільним тільки в небі тім!

Коли йде бій і все горить,
Смерть не зважа на кольори.
І відчайдухів не зупиниш,
Коли в прицілі – Україна.
Коли б не син… В часи ті злі!..
Поплачмо, тату! Бракне слів.

Грім і кульбабки

Квітневий грім прогуркотів:
Чого б то гримав – навіжений?
Неначе сонечка оті –
Кульбабки дивляться на мене:

Злякались – вперше чули грім.
Стоять здивовані, умиті
Дощем. Зігріті золотим
Промінням сонечка з блакиті.

Раніше їх не помічав.
Як за ніч виросли: круг мене
Кульбабки, схожі на курчат,
Пасуться у траві зеленій.

Не вистачає квочки їм:
То й прийняли мене за неї,
Як налякав квітневий грім
Їх навіженістю своєю.

Та вже замовк – озвавсь і щез.
І лиш пташини ллються співи.
Пасу кульбабки під дощем,
Що як курчата полохливі.

Був страх чи подив був – дарма.
Забувся грім той непривітний.
Пробився промінь із-за хмар,
І на півнеба вже блакиті.

Промчав літак, немов той грім.
Не бійтесь, мовлю – не ворожий…
Кивають личка золоті,
Що на курчат і сонце схожі.

З Дмитром

Щебетушки – три красуні.
І не сестри, а утрьох,
Як на спір, вдяглися в сукні –
У однакові – в горох…

Я стою із ними поруч
В переповненім метро.
Із облич, неначе зорі,
Сяють блискітки – за крок.

А позаду них – хлопчина.
Розберися, хто із трьох –
Ася, Соня і Аліна?
А от він Димон – Дмитро.

Вперемішку – сміх і галас:
Зипини отих сорок!
Але їм і горя мало
Із Димоном – із Дмитром.

Як влетіли, так і вийшли
Із вагона – на перон.
І чого отак їм смішно
В переповненім метро?

Та невже не зрозуміло?
Ех, серйозний ми народ!..
Літо. Подружки зустрілись.
І їм весело. З Дмитром.

Синові

Коли в далекому краю
Ти щастя стрінеш, любий сину,
Не забувай рідню свою,
Свою вишневу Україну.

Бо світ широкий, а вона
Під сонцем лиш одна-єдина:
До болю рідна сторона –
Блакитноока Україна.

Коли в далекому краю
Не стане сили жити, сину:
То душу зболену твою
До себе кличе Україна.

Бентежить рідна сторона,
Що зветься просто батьківщина.
Безмежний світ, а лиш одна
На світі, сину, Україна!

Там, у далекому краю,
Не залишайсь надовго, сину.
Бо змовкнуть співи у гаю,
Без тебе опаде калина.

І погляд матері сумний,
Коли ключі у небі плинуть…
Вертай додому, сину мій,
Бо що є світ – без України?!

Той світ широкий, а вона
Під сонцем лиш одна-єдина:
Навіки рідна сторона –
Твоя, мій сину, Україна.

За журавлями

Туманом жовтень висріблить шляхи.
Озветься в небі журними ключами.
Дорога вгору, а літа – на схил –
За журавлями вслід, за журавлями.

"Щаслива путь!" – журавликам скажу.
А сам ітиму слідом за літами,
Допоки шлях не верне за межу –
За журавлями вслід, за журавлями.

Пливе туман – осінній шлях сріблить,
Спадає лист і журно так кружляє.
Яка ж ти рідна, шепочу землі –
За журавлями вслід, за журавлями.

І хай густі клубочать тумани,
Хай опаду, як лист отой в нестямі,
У дітях-внуках я дійду весни –
За журавлями вслід, за журавлями.

Туман розтане, земле, і тебе
Зігріє сонце, що з небес прогляне.
Озвусь і я в "Курли!" отім з небес –
За журавлями вслід, за журавлями.