Тетяна ГАРКУША
ЛIКИ ДЛЯ ВЕРОНIКИ
Про дружбу, грифона і любов

Ця історія трапилась, коли світ був ще зовсім іншим — без ґаджетів, мобілок, ноутів та інтернету…
Мене звати Вероніка. Я була ще зовсім маленькою, коли ми з батьками оселились у гарненькому містечку нашої країни — Сонячному. Це було звичайне містечко — таке, як і багато інших: вкрите зеленими кучерями дерев. Сонячне влітку з гелікоптера нагадувало величезну зелену шевелюру. Усі будинки були значно нижчі за дерева. Тому навіть якщо хтось і виходив на дах, то не міг побачити віддалених будинків: усе закривали крони дерев. Ми жили ніби в зеленому палаці з дерев.
Сонячні промені потрапляли в наше місто лише через окремі вікна, у вигляді сонячних зайчиків, бо дерева весь час гойдалися, ніби в такт тільки їм знайомої музики.
А ще я дуже любила кататися на велосипеді. Я мала чудового стального коня, який мчав мене з одного кінця містечка в інший, а часто ми з ним вилітали й за місто — у степ.
Якось я прокинулась рано. Чомусь не спалося. Я вдягла улюблену рожевеньку сукню, сіла на велосипед і поїхала гасати містом.
Людей на вулицях було мало: в суботу вони відпочивали після напруженого робочого тижня. Я так захопилась рухом, що їхала із заплющеними очима. Їхала, відчуваючи лише вітер, що дув мені в обличчя, намагаючись розлучити із стальним другом. I в одну чудову мить мене таки скинули з велосипеда. Але це був не вітер. Білявий хлопчак із синім сяйвом в очах. Він теж був скинутий з велосипеда, як виявилося, мною. Сидів на землі, приголомшений, а поруч лежав його перекинутий велик.
— У-ух! — проскимліла я.
— Ой-йой-йой… — пробурмотів він.
— Ти вибач мені.
— Ні, це ти вибач. Я мав би дивитися, куди їду.
— Ну що, давай знайомитись? Я Вероніка.
— Марко. — Хлопчак товариськи простягнув руку. Я відповіла.
— Слухай, а давай-но кататися разом? — запропонував білявий Марко.
— А в тебе все гаразд з великом? — занепокоїлась я.
Ми одночасно оглянули своїх залізних коників.
— Усе чудово! — вигукнув Марко і випустив сонячного зайчика своєї чудової усмішки. — Їдьмо?
— Їдьмо!
І ми завертіли педалями.
Проїхали майже все містечко. Дуже втомлені, але задоволені, ми попрощалися. Домовилися зустрітися наступного ранку.
Увечері в Сонячному був дощик. Спалахували блискавки, і небо тряслося, ніби лякаючись цих спалахів. Ми з татом вимкнули світло в кімнаті і сиділи біля вікна, затамувавши подих: спостерігали за буянням стихії.
На ранок вулицями нашого містечка знову застрибали сонячні зайчики.
Ми з Марком каталися по калюжах, покриваючи одне одного бризками з голови до ніг. Ми пустували, граючись у різні ігри з велосипедами.
Наступного дня зустрілися знову. Наші зустрічі переросли у міцну веселкову дружбу.
Якось увечері Марко утаємничено попросив мене наблизитися до нього. І прошепотів на вухо те, що мене дуже зацікавило.
Я довго не могла заснути. Замріяно чекала ранку. Так хотілося швидше здійснити задумане нами.
А зранку ледь посіріло за вікном, я схопилася з постелі і заходилася швидко збиратися.
У сусідній кімнаті тихо посопували тато і мама. Ну, звісно ж, вони не знали, куди я збираюся.
Навшпиньки я вилізла з дому. День мав бути спекотний, бо вже зранку в повітрі стояла якась задуха.
Я дістала з татового зеленого гаража свій велосипед і щодуху помчала на те місце, де ми колись з Марком зіткнулися і де потім зустрічалися.
Мій друг уже чекав на мене. Побачивши одне одного ми змовницьки заусміхалися.
— Ну що, ти не проговорилася батькам?
— Ні-ні! Що ти! Я нічого не казала і тихесенько сьогодні вийшла з дому.
— От і добре, — блиснув своїми синіми очима Марко.
І ми поїхали. Ми їхали і разом співали пісеньку. Це була пісенька про кохання. Ну що ми, дев'ятирічні діти, могли знати про кохання?
Виїхавши за місто, ми трохи перепочили, посидівши під розлогим дубом. Пограли кілька разів у камінчика.
Потім Марко поїхав попереду, а я трохи позаду.
Ми викотилися на просторе-просторе поле. Між високими пшеницями й волошками бігла стежка. Там можна було їхати велосипедом. Мчали щодуху, аж вітер свистів нам по вухах.
Їхали довго, аж поки не скінчилося поле і не почався пухнастий від кульбаб луг. Там Марко звернув направо і перед нами постала надзвичайна картина. Ніколи раніше я не думала, що неподалік від міста є така краса.
Ми були над прірвою… Унизу шуміла велика ріка. А далі простелилися замислуваті луки, що набігали на високі гори, вершини яких були у снігових шапках. І все це немов тремтіло в ранковому тумані. Пахло свіжістю й неозорістю. У мене всередині теж щось тремтіло — якась невимовна радість.
З-за горизонту визирнув золотавий диск одвічного світила.
— Фух! Встигли!
— Надзвичайно!
Ми сиділи над прірвою і мовчали. Зовсім не хотілося говорити.
По деякому часі схопилися: батьки хвилюватимуться, треба їхати!
І знову пшеничні колоски лоскотали босі пальчики в сандаликах.
Раптом якась хмара закрила сонце. Ми з Марком опинилися в тіні.
— Бережись! — скрикнув Марко. І я побачила вгорі над собою грифона — крилате чудовисько з великими кігтями. Я не навіть встигла скрикнути, як він вхопив мене лапами за плечі і підняв у жарке повітря.
Марко швидко зреагував. Він вхопився за мене і, діставши з кишені складального ножика, почав бити грифона по лапах. Звір став кричати і відпустив мене. Ми з Марком впали на пшеницю. Добре, що з невеликої висоти. А чудовисько, страшно ревучи, полетіло геть у далеку спекотну синяву. Я впала на Марка і накрила його собою. Таким чином моє падіння виявилось менш болючим. Ми підвелися й сіли.
— Як ти? — спитав він і заходився оглядати мої плечі. Добре, що я вдягла плаття із закритими плечиками. Але рани від кігтів все одно були глибокі. Лише зараз я відчула біль.
— Ого-го! — вигукнув Марко. — Як ти з такими ранами покажешся батькам.
Мені стало сумно: я ж навіть не сказала, куди йду, а тут ще й такі рани.
— Вероніко! — обличчя Марка раптом ніби вкрилось якимсь внутрішнім світлом. — Я знаю, що робити. Ти можеш їхати?
— Ну, я думаю, що так. А в чому річ?
— Недалеко звідси є хатинка одного чудернацького лікаря-самітника. У нього є ліки від усіх хвороб.
І ми поїхали до того дивного лікаря.
Хатинка виявилась звичайною: пофарбовані в салатовий колір стіни і дах із зеленого шиферу. Ніяких курячих ніжок чи страшних химер із каменю.
Нам відчинив високий чорнявий чоловік із чисто виголеним обличчям. На ньому була літня лляна сорочка і такі ж легкі штани.
— Доброго дня! — привітався Марко.
— Здрастуй, Марку! Здрастуй, Вероніко!
«Звідки він знає, як мене звати?», — подумала я. Але одразу ж майнула думка, що колись він міг бачити мене з батьками.
Лікар запросив нас до хати.
— Я вас слухаю, — ласкаво мовив лікар.
— Пане лікарю, на нас напав грифон. Він роздряпав Вероніці плечі. Тепер вона не знає, як з'явитися батькам на очі.
— Ану підійди ближче, — покликав мене лікар. Він оглянув рани. Насупився, щось обмірковуючи. Його чорні брови, мов хмари, прикрили сонячний блиск очей.
— Ага, знаю, — нарешті прорік лікар. Він відчинив дверцята однієї з шафок, яких у нього було безліч, і дістав звідти якусь скляну баночку. Там була мазь. Лікар помазав мої плечі.
— Посидь півгодинки на сонці і все мине, — усміхнувся він чорними очима.
Ми з Марком сиділи на лавці біля хати і грілися на сонці. Сюркотіли коники, повітря коливалося. Все потопало у хвилях спеки. Ми сиділи мовчки, приголомшені тим, що відбулось. Лікар оглянув мої плечі і сказав, що все гаразд. І справді, залишились тільки незначні подряпинки, а рани загоїлись. Я здивувалася і подякувала дивному лікарю.
Вдома ніхто не хвилювався: батьки здогадалися, що я поїхала з Марком. У мене ніби камінь із серця впав.
Того дня я пролежала до вечора на своєму ліжку, усе думаючи про хлопчика, який так мужньо обороняв мене від потвори.
Вночі я не могла заснути. Було спекотно. Мені щось весь час ввижалося. Лише під ранок заснула. І наснився Марко.
Прокинувшись, я побачила метушню і заклопотаність, батьки збирали речі.
— Доброго ранку! — сказала схвильована мама, побачивши, що я прокинулась. — Зовсім забула про тебе. Збирайся. Спізнюємось. Ми їдемо до дідуся в Морське.
— Як?! А чому ви мені не сказали раніше??? — скипіла я.
Мама здивовано розкрила очі:
— Я тобі вчора про це казала…
«Мабуть, вчора я думала геть про інше…» — подумала я. Довелось покірно збирати речі.
У всій цій історії мене найбільше бентежило те, що я не попрощалася з Марком і нічого йому не сказала. Ми їхали поспішаючи, підганяючи самих себе. Я дізналась, що дідусь сильно занедужав. Йому була потрібна наша підтримка. Мені було сумно. Ніби якась отрута розлилася в серці. Я не могла не думати про Марка.
У Морському я жила три роки. Від Сонячного нас відділяв Великий гірський хребет. Ми листувалися з Марком. І гелікоптери носили наші листи через гори.
Через три роки дідусь цілковито видужав. Йому допомогла наша любов і турбота. Батьки вирішили повернутись у Сонячне. На превелике моє щастя!
Ми знову опинилися по цей бік від гір. Сонячне дещо змінилося. Зелені крони дерев стали ще більш розлогими і густими. Навіть сонця поменшало. Мабуть, коли містечко називали Сонячним, тут не було ще таких розлогих дерев. Наш будинок не змінився. Усе було, як і три роки тому.
Одразу після приїзду я кинула речі вдома і побігла до Марка.
Його не було вдома. Маркова мама сказала:
— Вероніко, я хворію, а грошей нема. І Марко останнім часом підробляє. Я ніколи не знаю, до котрої години його не буде.
— Жаль… Перекажіть йому, що я приїхала. Нехай він зайде до мене. Швидкого вам одужання!
Я сиділа вдома і сумувала, а надворі знову було літо. У повітрі літав пух з якихось рослин, яких не було в нашому місті. Мабуть, його занесло вітром.
Марко не зайшов. І щоразу, коли я приходила в його дім, його там не було. Я дуже мучилась і днями сиділа вдома. Мало їла. Мама дуже хвилювалася за мене.
— Що ж це за хвороба? — бідкалася вона.
І якось, коли мені було вже зовсім погано, я згадала про дивного лікаря. Наступного дня зранку я сіла на велосипед і помчала туди, де колись мене так швидко вилікували.
Хатинка не змінилася. Так само стояла серед трав у сюркотанні коників. Я нерішуче постукала. Лікар відчинив. Він усміхнувся чорними очима.
— Здрастуй, Вероніко! Як ти виросла!
— Здрастуйте, пане лікарю!
Він запросив мене до хати.
— А ви справді маєте ліки від усіх хвороб?
— Ну, взагалі-то так. А що тебе непокоїть? Яка в тебе хвороба?
— Я думаю, мою хворобу можна назвати кохання… Я дуже страждаю, перестала їсти…
— І давно це у тебе? — поцікавився лікар, випитуючи подробиці, як і належить усім лікарям.
— Уже три роки.
— Ти, дівчинко, вважаєш себе хворою?
Я здивувалася:
— А хіба це не так?
— Це ми вирішуємо самі для себе… Є… Є в мене ліки від кохання, від любові. Але дія в них дуже специфічна. Коли в душі спалахують вогники любові, ці ліки їх гасять. Людина взагалі позбувається цього почуття. Перестає вміти любити. Як думаєш, чи зможеш ти прожити, не люблячи?
Я задумалась, а потім промовила:
— А що таке любов? Без неї можна чудово прожити. Зате не страждатиму.
— Ну, добре, — лікар таємниче всміхнувся і вийшов в іншу кімнату. За кілька хвилин він приніс пляшечку з пігулками.
— Ось, тримай. — Він простягнув мені пляшечку, а я міцно затиснула її в долонях.
— Ти маєш пити ці ліки сім днів. Тричі на день. Треба пити, строго дотримуючись режиму. Якщо порушиш режим, то ліки не подіють.
Я подякувала лікарю і з серцем, повним радості, поїхала додому.
Я почала пити пігулки. І за сім днів повністю одужала від свого недугу. До мене повернувся апетит. Я міцно спала ночами. Але всередині ніби утворилась якась пустка.
Через тиждень прийшов Марко. Його очі сяяли величезною радістю. Він обійняв мене.
— Вероніко! Який я радий тебе бачити!
А в мене всередині навіть нічого не йокнуло.
— Так? — тільки й вимовила я.
— Вибач, що так довго не приходив. Я мусив працювати. Мама хворіла, в нас не було грошей. В нас же нема тата… Як ти виросла!
— Ти теж нічого вимахав, — холодно мовила я.
— Ходімо прогуляємось?
— Ти знаєш, мені якось не хочеться.
— Ти не рада нашій зустрічі? — його сині очі аж посіріли від смутку.
— Ні, — відповіла я.
Марко зніяковів і не знав, що сказати.
— Ти ще щось хочеш сказати? — запитала я.
— Ти ображаєшся, що я так довго не приходив? Вибач, будь ласка.
— Ні, мені абсолютно байдуже. Якщо тобі нема чого більше сказати, то бувай!
І я зачинила двері перед носом в Марка, якого так і не пустила в дім.
Мене злило те, що Марко мав нахабство заявитися в наш дім. Дратували птахи, що розщебеталися за вікном. Мама просила помити посуд, а я тільки огризнулася у відповідь. Я була вільна від своєї хвороби. Але я вилікувалась від любові взагалі.
Я перестала любити своїх батьків, друзів, природу, своє місто. Мене ніхто і ніщо не радувало, бо я нічого не любила. Я почала творити жахливі речі, аби не нудьгувати.
Я вмикала музику так голосно, що її чули в будинках, розташованих далеко від нашого дому. Стріляла з рогатки по пташках. І непогано влучала.
Я нищила речі, які траплялися мені і дратували.
Подружившись з сусідськими хлопчаками-забіяками, я знущалася над котами і собаками. Ми жбурляли камінці у вікна будинків, знущалися з сусідів, влаштовуючи їм пастки.
Я перестала любити свій велосипед і зламала його.
У школі я зривала уроки. Могла танцювати на парті посеред уроку. Знущалася з однокласниць. Робила капості вчителям, підкладаючи на стільці кнопки, або жаб у сумочки.
Я не любила вчитися, не читала книжок. Я не любила друзів, тому ні з ким зі старих товаришів не спілкувалася. Дедалі більше я не любила їсти, тому почала голодувати. Але й голодувати я теж не любила. Ні своє ліжко, ні свою кімнату я не любила. Але й вулицю і світло я не любила. Так само я не любила темряву. Я розучилася любити. І мені по-всякому і всюди було незатишно. Я просто не знаходила собі місця. Подумати тільки: щоб знайти місце, його треба любити!!!
Мене дедалі більше злила і обурювала така несправедливість. Навіщо ця любов? Невже в цьому світі ніщо не може бути без любові? Якщо я не люблю дихати, то я мушу вмерти. Але й смерть я не люблю. Та й життя мені не миле! Я опинилась у пастці, з якої не бачила виходу…
І якось я, в черговий раз роздратувавшись і втікши з дому, опинилася над прірвою — у тій живописні місцині, де колись з Марком милувалася світанком. Я замружилася і хотіла стрибнути. Але хтось ухопив мене за руку. Я озирнулась і побачила Марка.
— Ніко! Ти мене налякала! Я ледве тебе знайшов! Весь день шукаю.
— Навіщо ти приперся? — гнівно кинула я.
— Тебе ніби підмінили.
У цей момент мене бороло те, що мені не подобалось, коли хтось говорить, але й тишу я ненавиділа. Марко бачив, як я закипаю вся зсередини.
— Та ти вся гориш! Ти захворіла, — вигукнув хлопець, торкнувшись мого чола.
— Ні! Не смій так казати! Я здорова! Я вилікувалась!
— Вилікувалась? — широко розкрив він посірілі очі. — Ага… Нам потрібна поміч лікаря.
— Лікаря? — хихикнула я. — Нащо мені твій лікар?! Я здорова!
— Ні, ти нездорова. У тебе гарячка. Ходімо зі мною!
І Марко силоміць повів мене до свого велосипеда.
— Ні-і-і! Я на цьому залізяччі не поїду! — запротестувала я.
— То, може, пішки підемо?
— І ходити я не люблю!
— Ну, то, мабуть, на човні?
— Ха! Ти бачиш воду? І взагалі я не люблю говорити і не люблю стояти.
— То сядь і помовчи.
— І сидіти не люблю! І мовчати не люблю! Фух… Я втомилася. Але втомлюватись — я не люблю!
І я сіла просто на землю.
— Бідолашна дівчинка… Здається, я здогадуюсь, у чому річ!
Марко вхопив мене за руку і потягнув до велосипеда. Він допоміг мені сісти на багажник.
І велосипед помчав пшеничним полем, загорненим у м'які промені вечірньої заграви.
Ми зупинились поряд з будиночком із салатовими стінами й зеленим дахом.
На стук у двері вийшов лікар. Він зрадів гостям.
— Здрастуйте, мої любі! Ну от, ми знову зустрілися. З чим завітали?
Марко почав пояснювати:
— Вероніка захворіла. Їй зовсім погано. Її ніщо не радує. Скажіть, пане лікарю, це через ті таблетки?
— Так, мій юний друже. Це саме через таблетки, які я пропонував колись тобі.
— А що можна зробити? Як її вилікувати? — спитав збентежений Марко.
— На щастя, у мене є сироватка проти тих ліків. Але потрібно, щоб Вероніка сама мене попросила, адже вона сама захотіла вилікуватись від любові. Ти не можеш її змусити любити. Любов — штука добровільна.
Я сиділа, насупившись, на стільчику в кутку. Марко підійшов до мене і присів поряд:
— Ніко! Ти хочеш, щоб усе було, як раніше?
— Я сама не знаю, чого я хочу.
— Треба попросити в лікаря помочі…
— Я не люблю просити! — нервово вигукнула я.
Марко взяв мене за руки:
— Але ж тобі погано. Ну, визнай це…
— Так, мені погано… Але я не хочу визнавати цього, і тим більше — не хочу просити.
Марко підійшов до лікаря і якийсь час шепотівся з ним.
А потім сказав мені:
— Пан лікар каже, що далі ти взагалі забудеш, що колись могла любити. І в цій порожнечі зійдеш з розуму.
— А я все одно не хочу нікого просити ні про що! — я надула губи і відвернулася.
— Пане лікарю! — Марко з відчаєм поглянув на лікаря. — А якщо я за неї попрошу, ви дасте мені ту сироватку? Якщо я дуже сильно попрошу? Адже я так її люблю!
Лікар усміхнувся:
— Я не можу дати цю сироватку людині проти її волі. Але виняток все ж є — коли хтось, хто любить людину, дуже за неї попросить. Я дам тобі сироватку, Марку.
І лікар дістав із шафки у кутку зелену пляшечку.
— Тримай!
Марко дуже зрадів. Він ґречно подякував лікарю.
Ми попрощалися і вийшли надвір. Уже стемніло. І небо застелила зоряна мережа. З гір повіяло вологою.
— На, випий, — звернувся до мене Марко.
Я хотіла, було, пручатися, але він сам почав заливати мене сироваткою. Я ковтнула і відчула, що мені стало тепліше всередині — так, ніби я весь час була на морозі і раптом потрапила до теплої кімнати.
— А ти знаєш, — мовив Марко, — я теж хотів випити цих ліків від любові.
Я здивовано поглянула в темні очі Марка.
— Коли ти поїхала, я місця собі не знаходив. А тоді якось подумав, що в нашого чудесного лікаря є ліки від усього. І прийшов до нього. А він мені сказав, що ліки взагалі позбавляють здатності любити. І я відмовився. Ну як же можна без любові жити?
— Ох, Марку… — схлипнула я, дедалі більше розм'якаючи серцем. — Я така тобі вдячна. Ти стільки для мене зробив!
Ми обійнялися тепло-тепло. Все погане лишилося позаду.
А наступного дня знову мчали на велосипедах. Крізь вітер, крізь сюркотання коників, крізь сонячне проміння, крізь літо і крізь теплоту нашої дружби.
Я знову стала доброю дівчинкою, яка любить своїх батьків і друзів. Повернулася до школи. І все було в мене дуже добре. Адже коли любиш, то все навколо стає таким милим і радісним. Хочеться жити і знову й знову любити всіх і все-все-все на світі.