Юрій Логвин
КРИМСЬКА ЛЕГЕНДА

Набридло Дмитрові гнути спину під панськими канчуками, і подався він за пороги дніпровські, де гуляла химерна козацька доля, складаючи свої голови на палях у Варшаві та Царграді, кінчаючи свій шлях на турецьких галерах та в татарській неволі. Вільне було життя в степу, але неспокійне, бо весь час козакам доводилось бути насторожі, щоб не пропустити татарські зграї. Часом вони все ж обходили козацькі дозори, вдиралися в села і хутори, нищили і грабували, а людей забирали в полон. Збиралися тоді козаки в похід, щоб потрощити бусурманів і звільнити бранців.
Так було й цього разу. Знарядили козаки човни, сіли за весла і полинули вниз по сивому Дніпру-Славуті.
Різали воду гостроносі козацькі човни не один день, і близько вже було до кримського берега, де мучились брати, коли дозорець помітив турецькі галери. Нерівні були сили. Та не такі козаки, щоб відступити навіть перед десятком галер з важкими гарматами і командами яничар. Понеслись козацькі чайки до головної галери.
І за якусь хвилю вдерлися б запорожці на її золочені боки, коли б не отямились на інших галерах і не вдарили по човнах з гармат. Та ще й вітер супротивний для козацької флотилії. Тричі збирались байдаки навколо головної галери, щоб пустити її на дно, але даремно.
Турецькі ядра трощили легкі козацькі човни, ховали їх під собою гори-хвилі розгніваного моря.
Скаженіла буря. Пораненому Дмитрові дуже довго довелось носитись на розбитому байдаку по бурхливому морю. Потім човен з непритомним козаком викинуло на берег. Опритомнівши, побачив Дмитро на руках і на ногах колодки. А пізніше - Кафа, невільничий торг../.
Втекти хотілось, але хіба втечеш? І гонили його щоранку ламати камінь, девбати солончакувату землю, спалену пекучим кримським сонцем.
Крим!../ Наче й зорі яскраві з в'язниці видно; кипариси, мов наші тополі, встромили свої верхівки у синь нічного неба; вечорами цикади співають, мов коники, там далеко, за Перекопом../.
А все не те. Бо й сонце світить не для тебе, і мова скрізь чужа. Якщо й почуєш рідне слово, то під брязкіт кайданів та гупання важкого молота. А вода така смердюча, і так її мало../.

Теплі кримські ночі не давали Дмитрові спати. Він сидів біля стіни і дивився крізь грати на клаптик темного неба з віковічними зірками. Вони нагадували йому
дитинство, коли пас коней, а зірки відбивалися в темній воді, наче хтось перевернув небо, і воно, гойднувшись, застигло в ставку.
Поринув Дмитро у глибінь споминів та й заснув на кам'яній підлозі. І от приснився йому сон. Наче дід Хома, уславлений на всю околицю гончар, сидить під хатою і місить глину. Обличчя в діда зосереджене, білі кудлаті брови зійшлися докупи, а коротка сива борода стирчить на всі боки. Коли дід обертається до нього:
- Дивиcь-но, хлопче! Зараз зроблю щуку-рибу з глини, вона оживе, і ми її зваримо.
Раз-два../. розім'яв грудку глини, розплескав, витягнув трохи: раз-два../. виліпив зубасту голову, приставив Плавці, дихнув на глиняну рибу-щуку, і вона, оживши, затріпалась на землі. Дід схопив її за хвіст і кинув у пустий казан, а вона почала в ньому битись, аж посуд задзвенів../. Прокинувся Дмитро від дзвону, але то не казан дзвенів, а кайдани бряжчали.
Перед Дмитром стояв кремезний красень парубок, чорний і вусатий, з обв'язаною головою. Перемовились кількома словами. Звали чорнявого Василем, а родом він був з-під Черкас. У полон взяли його пораненого, стягти з коня арканами.

Погнали в'язнів до палацу. Василя і Дмитра поставили обтесувати брили рожевого вапняку. Василь, тільки-но одержав від наглядача долото і молоток, як затрусився і зашепотів Дмитрові:
- Надіб'ю кайдани, а по дорозі втечу в чагарі.
- Кинь, друже! Зразу не втечеш! Дороги не знаєш, а за кожним стежать! Я теж хотів утекти. Мене, брате, поставили допомагати пасти коні в степу коло Перекопу. Я день тихо сидів, другий, третій. Ніхто наче не звертав на мене уваги. От я відповз увечері від багаття, та тільки підманив коня і встав, щоб на його скочити, як накинулись на мене, мов вовки, пастухи-ногайці.
Що голіруч вдієш? Лише одному вдалось зламати шию../. Мене й запхали в цю діру. Отож завчасу не рипайся, а працюй і придивляйся!
Василь аж захлинувся від люті.
- І ти будеш працювати для татарви проклятущої?!
- До часу, до години,- мовив Дмитро.
Василь замовк, стукаючи поволі по долоту. Дмитро теж довбав камінь, а з голови не виходила думка про той сон, що снився вночі. Він почав завзято рубати, тільки рожеві скалки сипалися на спалену землю, наче цвіт яблуні. За якийсь час стесав одну грань. І раптом йому захотілось вирізьбити на цій рожевій площині візерунок. Дмитро погладив пальцями теплий камінь, потім, направивши долото, почав легенько відтинати кусники вапняку. Різець поволі викручував пагін хмелю.
Дмитрові здавалось, що він чує шелест хмелю, який сушився на бабиній печі, запах опари і житнього хліба, вимішаного на хмелевих дріжджах та випеченого на капустяних листах. Лозина здіймалась догори з вусиками і гронами цвіту, а за спиною стояли Василь, наглядач з одвислою від подиву щелепою і старенький чоловік із дзьобатим носом та сивою борідкою. Старенький заціпив бороду в сухенький кулачок і аж пив очима візерунок, що народжувався з-під різця полоненого.
Василь брязнув кайданами, і Дмитро рвучко підвівся. Побачивши дідка і наглядача, замахнувся, щоб знищити свою роботу.
Дід, мов павучок, вчепився в руку каменяра:
- Не можна нищити живу красу! Я давно оздоблюю палаци, сам Гірей-хан подарував мені коня за роботу, але я ще не бачив такого дивного витвору!
Старий аж язиком прицмокнув.
- Еге ж, славний твій народ майстрами і красунями../.
Татарин подивився на камінь, а потім перевів погляд на юнака, і в нього заблищали очі.
Дмитро стиснув долото так, що налились жили, випнулись м'язи. Брязнув ланцюг.
- То що, воїни у нас погані?
Старий замовк і подивився на юнака вже іншими, тьмяними очима.
- Наші джигіти сильніші.
- Десять проти одного, та й то з засідки.
Тут почувся спів муедзинів, і обидва татари вклякли на молитву.
Дмитро підхопив ланцюги і почвалав у затінок.
"Ану, спробую виліпити рибу-щуку../."
Дмитро підійшов до ями, де була замішана глина, і взяв у руку крутого розчину. Сів у затінку, взявся ліпити рибину. Виліпивши, дихнув на неї, і вона забилась на піску. Дмитро аж скрикнув од несподіванки. Він думав, що це знову сон. Та ні! Щука танцювала на землі!../
Наглядачі підіймали невільників.
Козак схопив щуку і поклав її за пазуху. "Ех, якби вона була смажена". І тільки він це подумав, як почув запах смаженої риби. Опустив руку за пазуху і помацав
щуку. Справді, смажена! Дмитро відломив шматочок і поклав у рот. Василь стояв поруч. Юнак крадькома дав і йому кусень риби.
- Де ти її дістав?
Дмитро пробурмотів:
- Сам не знаю, як воно сталось, ввечері розповім. Коли ітимеш до в'язниці, візьми мокрої глини.
- Для чого?
- Побачиш../.
Увечері поповзла, вигинаючись на зворотах битої дороги, довжелезна черга закутих бранців.
- Дмитро притулився плечем до Василя і розпoвів йому про те, як він виліпив і оживив рибу.
Василь похитав головою.
- Ой, щось із тобою, братику, кепсько. Чи не пропасниця в тебе часом?
- Може, й пропасниця, а тільки ти ж куштував рибу?
- Куштував. Але це, може, мара якась?
- Може../. Я й сам не знаю.
А в темній смердючій в'язниці ковтали невільники свою бідну вечерю, запиваючи з бурдюків теплою водою.
Дмитро не доторкнувся до своєї пайки. Мовив до Василя:- Давай глину!
Василь, знизавши плечима, дав товаришеві грудку добре вимішаної глини. За мить була готова глиняна перепічка. Дмитро дихнув на неї один раз, другий, а після третього - тримав у руках рум'янобоку хлібину. Крізь сморід в'язниці струменів запах свіжого пшеничного хліба. Василь не зводив з хлібини недовірливих, очей. Протер їх, понюхав хліб, а тоді, прихилившись до стіни, прошепотів:
- Ні, не може бути! Це все пропасниця../.
Дмитро вже заходився ліпити з рештків глини рибу. Запах сушеної риби і пшеничного хліба щодалі розносився по в'язниці. В'язні втягували носами повітря, бряжчали кайданами, стали збиратися в кутку, де сиділи Василь і Дмитро. Голодні очі блищали у пітьмі. Не чулось і слова, лише гарячі віддихи і легке дзенькання кайданів.
Хтось нахилився і простяг руку до риби. Але так і не взяв../.
- Браття-товариші, оце ваше. Поділіть на рівні частини, і нехай кожному дістанеться хоча б крихта, - сказав Дмитро.
Всі мовчали. Тільки той, найголодніший, що простяг руку до риби, мовив пересохлими вустами:
- Ти й діли.
Кожен одержав свою частку. Одні вдихали в себе пахощі свіжої страви, а інші жадібно ковтали її, не встигши розкуштувати../.

Скінчилась задуха кримської ночі, а на зміну їй прийшло пекельне сонце. Дмитра ще вранці забрав до себе старий майстер. Дмитро попросив, щоб з ним пустили й Василя, і дідок згодився. Вони працювали під розложистим горіхом, коло басейну, на поверхні якого вигравали промені сонця. Дмитро, раз глянувши на зразок візерунка, безхибно висікав плутані й ламані лінії. Василь шліфував другу плиту мокрим піском. Різець у Дмитра розігрівся, і він опустив його у холодну воду басейну, підвів очі - по стежці струнка татарка в червоному ферендже і жовтих шароварах вела коня. Коли дівчина побачила перед собою очі каменяра, сині, аж чорні, відчула, наче її ноги приростають до гарячої землі, а рука, що притримує покривало, сама його відпускає. Татарка не бачила ні скуйовдженого волосся, ні білявої бороди, ні побитих рук. Вона бачила тільки сині очі.
Покривало відхилилось. Ззаду почувся голос дідка:
- Фарідо, а йди-но сюди!
Дівчина, підхопивши покривало, нечутно пішла до старого. Дмитро подивився на Василя.
- Слухай, Василю, а чия вона, красуня?
Василь, теж зачарований вродою татарки, тільки розвів руками.
Фаріда була донькою старого майстра. Вона приїхала, щоб подивитись на будову. Старого кудись покликали, а Фаріда швидко пішла до фонтана і, відкинувши покривало, припала до цівки крижаної води, щоб затамувати вогонь, що палахкотів у грудях.
Василь і Дмитро вдавали, що працюють. Фаріда прикрила лице. "Який він стрункий і сильний../. та обірваний і в путах". Сама незчулась, як пішла до каменяра.
Дмитро відчував, що вона йде до нього. Його рука здригнулась, і він розкраяв собі палець. Скрипучий голос старого розрізав тишу:
- Фарідо, що ти робиш?
- Дивлюсь, тату, на візерунок.
- Не личить тобі стояти поруч з мужчиною.
- Це ж раби.
Старий зітхнув і забурмотів молитву, перебираючи цупкими пальцями чотки. Фаріда легко скочила на коника і зникла за стіною зелені.

Наступного дня, коли старий пішов у своїх справах, знову з'явилася Фаріда. Вона довго стояла за спиною Дмитра. Потім тихенько торкнула юнака за рукав, простягла йому кілька товстих зелених листків, чисту ганчірку і показала очима на рану../. І розтанула в сліпучому мареві.

З того часу з'являлась майже щодня. Вона крадькома давала Дмитрові чурек і сушені фрукти, яблука, виноград, часом кусень баранини. Дмитро ділився з Василем.
Одного разу, знайшовши шматок мідної пластинки, Дмитро взявся виготовляти з неї браслет. Робота була тонка і без потрібних інструментів виявилась неймовірно важкою. Коли козак простяг Фаріді браслет, вона аж здригнулась. На вузенькій смужці міді були викарбувані джейрани, дикі коні з розпатланими гривами і казкові птахи. Дівчина зачаровано дивилась на візерунки, і їй здавалось, ніби легконогі джейрани, оживши, розпласталися в стрибку і летять солончаками; ніби некованими копитами стукотять коні по спаленому Ногайському степу, а химерні птахи розправили барвисте пір'я і от зараз полинуть невідомо куди../.
Зачулись кроки наглядача. Фаріда майнула червоним покривалом і зникла../.

Минав час. У в'язниці стале бадьоріше, чулось шепотіння про втечу, про волю.
І от одного разу бранці спитали в Дмитра, чи вже не час додому збиратись? Дмитро відповів, що, певно, вже час, і заходився ліпити терпуги, щоб розпиляти ланцюги
в'язням. Але встиг лише одному Василеві надпиляти за ніч ланці, а для решти не вистачало часу, та й терпуги стерлись.
До обіду все йшло, як і завжди. Сопів над брилою Василь, бурмотів молитви старенький майстер, завершуючи візерунки, мугикав пісню Дмитро, вправно довбаючи камінь.
Прийшла Фаріда і принесла старому килимок і їжу. Попоївши і сотворивши молитву, старий різьбяр подався до головного будівничого, а Василь відійшов убік, щоб стежити, чи не йтиме хто. Фаріда ж вдала, що поспішає додому, і пішла по стежці серед дерев. Але тільки зникли її батько і Василь, вона повернулась до Дмитра. Дмитро вже добре говорив по-татарському.
- Добрий день, Фарідо!
- Добрий день, юначе!../ Чому ти такий невеселий? Тяжко тобі?
-- Тяжко../. Немає чим дихати мені отут. Треба тікати../. Там діброви, степи зелені, там воля і свої люди, а тут../.
- Мене залишиш? Візьми мене з собою. Нехай на чужину, нехай куди завгодно! Візьми мене з собою. Я зроблю все для тебе, чого тільки захочеш, тільки візьми.
- Ти дорогу знаєш?
- Знаю всі стежки, всі байраки і балки.
- Ще треба зброю і їжу дістати.
- Завтра принесу ятаган.
Вони попрощались, і різьбяр пішов по глину. Наглядачеві ж впало в око те, що невільник занадто часто бере глину, і він почав стежити за Дмитром. Дмитро, нічого не підозріваючи, сів під каменем і почав ліпити хліб і яблука. Коли татарин побачив, як від подиху яблука наливались соком, а хлібина зарум'янилась, він мало не збожеволів. Очманілий дозорець прожогом побіг до мурзи../.
По Дмитра надіслали двох яничар. Мурза, з щілинками хижих очей, сидів, підібравши ноги, на канапі, засланій килимами, його охороняли четверо мовчазних вартових. Дмитро колись чув, що в них вирізують язики, щоб вони не могли нічого розповісти. Мурза цідив слова поволі, не дивлячись на Дмитра.
- Чув про тебе, начебто ти великий митець і характерник. Що ти можеш вирізьблювати найдивовижніші і найскладніші візерунки і оживляти мертві речі. Погано, коли такий чудовий і неперевершений майстер у в'язниці.
Місце його на волі, в почті повелителя. Тобі подарують свободу, ти матимеш красиву дівчину, тобі даватимуть їжу з мого столу../. Але ти маєш прислужитись мені../.
Мурза підняв важкі повіки, і на Дмитра глянули застиглі, з скляним блиском очі.
- ../.ти для мене робитимеш із глини динари../.
Дмитро мовчав.
Заворушились товсті пальці мурзи.
- А якщо ти не зробиш цього, я накажу віддати тебе моєму катові, Бекір-азі!
- Добре. Нехай принесуть глину.
Мурза ляснув у долоні. Хлопчина приніс глину на мідній тарелі. Почав Дмитро ліпити з глини динари. Поруч з глиною на тарелі зростала купа золотих монет.
І коли Дмитро з останнього куска глини виліпив динар, із купи золота раптом з'явилась золота гадюка.
Вона слизнула на підлогу і кинулась до мурзи. Від жаху всі прикипіли до підлоги, а мурза закам'янів на килимах. Першим отямився стрункий яничар, він кинувся з кривою шаблею до змії. Змія обвилась навколо його сап'янових чобіт, і він сконав у страшних муках. Вартові хотіли проколоти її списами, але вона ковзнула по держаку в одного з них - і татарин звалився на підлогу.
Мурза верещав, не маючи сили відірвати своє жирне тіло від килима. Все ж таки змії відтяли голову.
Дмитра схопили і потягли до ями смертників. Він чув, як мурза галасував:
- На палю його завтра, опівдні! А з самого ранку нехай його візьме в руки Бекір-ага!
Василь чув страшний галас, а коли побачив, що Дмитра підганяють списами яничари і в нього крізь рваний одяг так і чурить кров, розірвав пута і з молотом кинувся на сторожу. Перш ніж отямились татари, в двох дозорців голови луснули, мов макітри. Дмитро душив цепами татарина, але його вдарили по голові, і він знепритомнів.
А Василь трощив молотом вражі голови. Татари розскочилися по боках, бачачи, що так його не взяти. Натягли вони луки, але перш ніж заспівали стріли останню пісню по козакові, ще двоє яничар розпластались на землі.
Ніхто не заплакав по Василеві - ні сестра, ні мати, бо не було в нього нікого. Лише заплакав по ньому скупими козацькими сльозами вірний товариш Дмитро. Скотилися сльози по щоках невільника, а потім розпливлось обличчя в посмішці. "Злякали, бач! На палю! Ха-ха! Прапрадіда, повсталого хлопа, у Варшаві підняли на палю, прадід у Царграді не хотів умирати цілий день, сміявся, і, сидячи на палі, їв вишні. Батько в Кракові!../ А тепер я! Видно, та паля - наша спадщина, як у магнатів їхні маєтки".
Дмитро вмостився в ямі і задрімав. Угорі щось зашаруділо: в яму скотилось два камінчики. На тлі повного місяця, що сяяв над ямою, вималювалась тонка постать.
- Козаче, козаче, ти тут?
- Тут.
Дівчина спустила в яму линву, і через якийсь час Дмитро обіймав Фаріду. Двоє сторожів спали міцним сном.
- Я їх впоїла кумисом із сонним зіллям. Ходімо швидше, знімеш пута і скоріш на коней!
Вони забрали в сплячих татар зброю і зникли в чагарях. Там Дмитро збив пута, і вони скочили на міцних татарських коників, що їх привела Фаріда.
Наче птахи летіли коні. До ранку проскочили лиман і вже неслися степом Таврійським, коли в ранковій імлі на обрії з'явилась погоня. Вершники виростали, а скоро заспівали в повітрі стріли.
Обступили татари Дмитра і Фаріду, мов зграя вовків. Спробували їх заарканити, але Дмитро прошив стрілою одного татарина, а Фаріда розтяла петлю ятаганом.
Так і не змогли їх взяти живими.
Захитався Дмитро, пробитий в груди списом, повалився у високу тирсу, а поруч нього лягла, стята шаблею, Фаріда.
Коли нахилились татари у траву, щоб взяти їх тіла, вилетіли звідти дві чайки і розтанули високо в небі. Як не шукали татари, так нічого і не знайшли.

Давно це було.
Нічого не лишилось од тих часів. Хіба що руїни в Криму з дивними візерунками, але й сьогодні над степом коло Перекопу літають чайки. Літають і квилять у блакитній височині тужними голосами.

1968