Владислав БЕРКОВСЬКИЙ
ВЕЛИКЕ КНЯЗІВСТВО ЛИТОВСЬКЕ

Понад 300 років проіснувала перша держава українців — Київська Русь. Українців тоді називали «русинами» — жителями Русі. Було в її історії всяке: і злети, і падіння; зазіхали на неї люті вороги, намагалися з нею товаришувати всі великі країни. Та занепала держава від чвар між українськими правителями. Ворогуючи між собою, київські князі не помітили, що до кордонів прийшли вороги. Зі сходу — вправні вершники та влучні стрільці з лука — татаро-монголи, з заходу — німці й поляки, а на півночі почала зростати держава литовців — Князівство Литовське.

Першими напали зі сходу татаро-монголи, які, захопивши та зруйнувавши чимало українських міст, зокрема й столицю — Київ, — майже 300 років владарювали над східними та південними землями нашої країни.

Скориставшись з поразки українських воїнів від татар, з заходу на наші землі вдерлися поляки, а з півночі почали наступ литовці. Розуміючи, що відбитися від усіх ворогів власними силами не вдасться, давні українці, а тоді вони називалися русинами, почали шукати собі друзів і союзників, які допомогли б протистояти ворогам. Таким другом для русинів стала держава давніх литовців — Князівство Литовське зі столицею в місті Вільно (тепер це місто Вільнюс). Об’єднавши під своїм захистом землі давніх українців і білорусів, Князівство Литовське дістало назву Великого князівства Литовського, або скорочено — ВКЛ. Час, коли українські землі входили до складу Литви, називається литовською добою. А правителем Великого князівства Литовського був великий литовський князь.

Перебуваючи у складі Великого князівства Литовського, давні українці мали неабияку повагу як вправні воїни та добрі господарі. Ба більше, саме від волі українців залежало ухвалення багатьох важливих рішень у цій державі. Адже дев’ять з десяти частин території Великого князівства Литовського були землями України та Білорусі, й лише одна частинка — землями Литви, тож і більшість населення становили саме українці та білоруси. Тому православна віра, українські закони й традиції поширилися всім Великим князівством Литовським, а литовські багатії вважали за честь одружуватися з українськими дівчатами.

КНЯЗІ ОСТРОЗЬКІ

Опинившись у складі Великого князівства Литовського, українські землі зберегли свій внутрішній устрій. Українські князі, склавши присягу на вірність великому князю литовському, надалі залишалися повновладними господарями своїх земель. Одними з найбільших і найповажніших володарів були князі Острозькі з Волині. Вони славилися не лише як найбагатші князі в усьому Великому князівстві Литовському, а і як найвправніші вояки. Князі воювали й перемагали татар, поляків, а одного разу українські війська під проводом Острозьких мало не дійшли до Москви.

Найвідомішим серед князів Острозьких був Костянтин Іванович Острозький — видатний український воєначальник. За своє життя він очолив понад 30 битв із ворогами — і всі виграв. Від одного його імені вороги тікали, кидаючи зброю й награбовану здобич. Українські полки він водив і на Москву, і на татар, і на поляків, усюди перемагаючи.
Не менш відомим був старший син Костянтина Івановича — Василь Костянтинович Острозький. Його називали захисником православної віри, адже він боронив православних українців і примножував багатства нашої землі.

Князі Острозькі були відомі не лише як вояки, а і як доброчинці, оскільки виділяли великі кошти на зведення нових міст, церков, на підтримку вчених. Зокрема, за підтримки князя Василя-Костянтина Острозького понад 400 років тому було надруковано першу книгу українською мовою — Острозьку Біблію. Доти всі книжки переписувалися від руки. Друкарем цієї книги став Іван Федоров, який знайшов захист від переслідування з боку Москви саме в Україні, на Волині.

А ще князі Острозькі відкрили перший в Україні університет — Острозьку Академію, в якій вчилося багато видатних українців.

ЖИТНИЦЯ ЄВРОПИ

За литовської доби (це той час, коли наші землі належали до складу Великого князівства Литовського) Україна розвивалася та процвітала. Литовці казали: «старого не руйнуємо, нового не вводимо» — тобто українські землі та їх населення, давні українці-русини, жили за своїми стародавніми звичаями — орали землю, сіяли жито й пшеницю, ловили рибу в річках і ставках, розводили бджіл і пасли численні отари овець, табуни коней і стада корів.

Понад 600 років тому в країни, що лежать на захід від теперішньої України, прийшла біда — голод і неврожаї. Не було де жителям тих країв навіть скоринку хліба купити чи виміняти. Тому звернулися правителі Чехії, Німеччини, Англії та інших країн Європи до українців. І потяглися валки з зерном, пішли гурти худоби через Польщу до міст Німеччини, Чехії та навіть далекої Франції. Попливли річками Горинь, Прип’ять і Буг великі човни — ком’яги і шкути, — вантажені пшеницею та житом. Ці човни допливали річками до порту на узбережжі Балтійського моря — міста Гданська, де українські товари перевантажувалися на великі морські кораблі й далі мандрували світом.

Натомість назад в Україну купці везли всілякі дивовижі: дорогі тканини, коштовні прикраси, морську рибу та інші речі, яких тут не було.

ВІЙСЬКОВЕ МИСТЕЦТВО

З давніх-давен люди воювали. Комусь хотілося загарбати чуже майно, забрати в полон інших людей, а хтось захищав своє життя та життя свої рідних. Під час воєн розвивалося військове мистецтво — уміння нападати на ворога та захищатися від нього; удосконалювалися зброя і засоби захисту. Так, понад тисячу років українці використовували для захисту спис, лук, меч, щит і лицарські обладунки (панцир, кольчугу й шолом). Але 700 років тому все змінилося — на українських землях з’явилася вогнепальна зброя.

Перші гармати й рушниці були величезними та неповоротким і радше лякали супротивника своїм гуркотом від пострілу, ніж завдавали справжньої шкоди. Та вже за сто років гармати й рушниці вдосконалюються та стають грізною зброєю. Найпотужнішу вогнепальну зброю в ті часи виробляли у Франції, Німеччині, Італії й Англії. Українські купці, вирушаючи торгувати з країнами Європи, крім коштовностей, також привозили різноманітну зброю.

А попит на зброю в тогочасній Україні був дуже великим. Чому? Бо доводилося нашим пращурам не лише боронити свою землю, а й допомагати білорусам і литовцям охороняти їхню державу — Велике князівство Литовське — від татар, поляків і московитів. Задля цього на кордоні держави будували потужні фортеці, а навколо міст зводили кам’яні мури. Так-так, саме тоді з’являються в Україні перші замки та фортеці з каменю й цегли. Доти всі фортеці були дерев’яними, а тому їх було дуже легко знищити гарматами та спалити. Крім кам’яних мурів, в українських містах почали з’являтися спочатку невеличкі, а потім дедалі потужніші арсенали вогнепальної зброї — у замках Брацлава, Вінниці, Житомира, Канева і Києва, Львова і Кременця та інших давніх українських міст.

В обороні цих міст брали участь не лише професійні вояки, а й звичайні мирні люди — і городяни, і селяни. Під час нападів на захист міських мурів збиралися всі жителі навколишніх сіл і спільно боронилися проти ворога. Лише разом можна було перемогти будь-якого нападника. Тому городяни доглядали міські мури, піклувалися про належну кількість зброї в міському арсеналі, а селяни забезпечували місто харчами.

Під час бойових дій українські вояки об’єднувалися в корогви та полки, які створювалися за місцем проживання вояків. Так, з бійців кожного українського міста створювалася власна корогва. Наприклад, існували Луцька, Житомирська, Брацлавська корогви. Усі корогви об’єднувалися за своєю областю в полки. Наприклад, були Волинський, Подільський, Київський, Галицький та інші полки, до яких належали корогви з волинських, подільських, київських і галицьких міст.

УКРАЇНСЬКІ МІСТА

Саме за часів Великого князівства Литовського в Україні розпочинається бурхливе зростання міст. Якщо село розташовувалося на гарному торговому шляху, було захищене від нападів ворогів і мало в околицях родючі землі, багатий ліс чи рибну річку, то з часом до нього переїжджало все більше селян. Таким чином, зводилися нові будинки, і село перетворювалося на місто.

Коли село ставало містом, то в ньому вже не будували невеликі одноповерхові побілені хатки, а починали зводити дво- та триповерхові будинки. У центрі міста була велика ринкова площа, де щонеділі міщани й селяни торгували з купцями, та ратуша — будівля, в якій збиралося керівництво міста.

Давніми українськими містами керували війти — найбільш достойні та поважні люди, яких вибирали міщани. На допомогу війтам також обирали міську раду, до якої входили представники всіх ремісників міста. Цих людей називали лавниками, бо вирішуючи якісь питання в ратуші, вони сиділи на широких дерев’яних лавках.

Українські міста славилися своїми майстрами-ремісниками. У кожному місті працювали шевці, пекарі, бондарі, ковалі та інші майстри, які виробляли чимало важливих для життя речей. Ремісники в містах для захисту своїх інтересів об’єднувались у цехи. Так, існували шевський, ковальський, пекарський та багато інших цехів.