Іван ЛЕВЧЕНКО
КАЗКА ПРО МАКОВЕ ЗЕРНЯТКО

Моїм онукам Марійці, Даринці та Іванку

І

То були такі часи,
Як ще люд був неписьменний...
Мій читачу, я б просив –
Не присікуйся до мене:
Що повідали мені,
Те й тобі розповідаю.
Як збрехав де – не вини,
Бо діряву пам’ять маю.
Так отож – казали так:
То був час, коли дружили
Між собою миша й птах
І все порівну ділили.
Так минуло тридцять літ –
І повік були б друзяки,
Якби птах раз на землі
Не знайшов зернятко маку.
"Що зернятко це ділить:
Дзьобнеш раз – й нема нічого!"
Проковтнув його умить
Та й забувся птах про нього.
Але миша, як на гріх
(Треба ж трапитись такому!):
Бігла повз о тій порі
І все бачила сірома:
"Ах ти ж, злодію лихий,
Як ти смів таке вчинити?
Відтепер ти – недруг мій,
Я з тобою буду битись!
На підмогу птаство клич,
Я покличу звірів миттю!"
Бій почавсь: згори орли
Понеслись несамовито,
А за ними горобці,
Ластівки, щури, синиці –
Затряслися кабанці
Заметалися лисиці.
Галас скрізь і кров тече.
Звіру птаха не здолати.
І від птаха не втечеш,
Бо меткий він і крилатий.

ІІ

Грізна битва та була.
Аж під вечір закінчилась.
В ній поранили орла –
Перебили дужі крила.
На сосну орел той сів –
Далі вже не міг летіти.
Повз якийсь мисливець брів.
І зібравсь орла добити.
"Не вертатися ж мені
Геть без здобичі додому!" –
Сам до себе гомонів
Той мисливець. І потому
Взяв приціливсь. Та в цю мить
Обізвавсь орел до нього:
"Не спіши мене убить –
Мало користі від того!
Ти живим візьми мене
І годуй мене три роки.
А опісля сам збагнеш,
Що вчинив таки нівроку:
Відплачу тобі добром –
Наберуся тільки сили!"
"Панькатись іще з орлом!.." –
І мисливець знов приціливсь.
Вдруге мовив той орел:
"Не вбивай – в нагоді стану!"
А мисливець за старе:
"Здобич, врешті, непогана!.."
Втерши піт свій із чола,
Втретє він підняв рушницю.
І прицілився в орла.
Втретє мовить слово птиця:
"Не вбивай, а полікуй!
І мерщій ходім зі мною –
Здобич візьмеш хоч яку!"
Й показав на поле бою.

ІІІ

На галявині добра
Стільки, що не описати!
Все мисливець підібрав.
Шкури в місто звіз продати.
Вторгував там гарний гріш,
Що амбар заповнив хлібом
На три роки, як не більш.
А все орлику спасибі!
Проминає перший рік.
Затяглись орлові рани.
І якраз один засік
Спорожнів амбарний.
Отоді орел сказав:
"Мусим встановити,
Чи я силу вже набрав,
Ту, що мав до битви?
До сосни вези мене,
Звідки взяв до себе".
Мить – і там. Він як майне –
Той орел до неба.
І з розгону – враз униз:
В дерево поцілив.
Те – навпіл! А він, сумний,
Мовив: "Мало сили!
Ти годуй і другий рік,
Щоб я став міцніший".
Другий спорожнів засік.
І орел ще вище
Зміг злетіти – і з небес
В дерево гіллясте
Кинув каменем себе:
На чотири частки
Розкололося воно.
І орел мисливцю
Мовив: "Третій рік зерном
Маю поживиться,
Бо нема колишніх сил!"
Третій рік минає.
Третій спорожнів засік.
Знов орел літає.
У найвище із дерев
Він з небес поцілив:
Те – на тріски. Знов орел
Мав колишню силу!

ІV

І мисливцю він сказав:
"Дякую, молодче!
Ти мене урятував –
Я віддячить хочу.
Залишай коня свого
І сідай на мене".
Підійняв до хмар його:
Ліс внизу зелений.
Море синє під крильми.
І орел говорить:
"А скажи мені в цю мить,
Чи велике море?"
"Буде з колесо – воно!" –
Той відповідає.
"Спробуй-но – глибоке дно?" –
Знов орел питає:
Скинув з крил його – до хвиль.
Підхопив – і вгору.
"А поглянь тепер з-за крил:
Чи велике море?"
"Наче куряче яйце" –
Відповів мисливець.
І униз зірвавсь мигцем
З орліх дужих крилець.
Вже дістав було до хвиль,
Та орел знов миттю
Підхопив і скільки сил –
Вгору. До блакиті.
І запитує він знов:
"Чи велике море?"
"Буде з макове зерно!"
Знов піднявшись вгору,
Враз мисливця з дужих крил
Струсонула птиця.
Знов орел аж з пащі хвиль
Вихопив мисливця.
І спитав, нарешті, птах:
"А скажи, молодче,
Чи ти звідав справжній страх?
Я це знати хочу!"
"Звідав, – каже, – і сповна:
Страх то був смертельний!"
"Так і я його спізнав,
Як ти ціливсь в мене! –
Так мисливцю птах сказав. –
Злом ми поквитались.
Для добра нам час настав.
Досить вже печалі!"

V

Полетіли. Берег. Ліс.
В полі зріє колос.
В’ється стежка по землі.
Мідний стовп край поля.
Тут вони й зустріли ніч.
Вранці бачать диво:
Мідне місто вдалині.
Чути дзвони й співи.
Мідне місто – справжній рай.
Гарне і величне.
"Тут живе моя сестра –
Старшенька сестричка –
Розповів орел. – Ти їй
Кляняйся доземно.
Розкажи про смертний бій,
Розкажи про мене.
Срібло-злото не приймай –
Хай воно й блискуче,
Мідну скриньку попрохай
І до неї – ключик".
Так мисливець і вчинив.
Розповів сестриці,
Як орел хоробро бивсь,
Як діставсь мисливцю,
Як він виходив орла –
Сповнив міці-сили.
І сестра скарби внесла,
Й щедро пригостила.
А він просить скриньку лиш
Та ще ключик мідний.
"Ні, мій голубе, облиш!
Ти того не гідний!
То коштовна дуже річ!" –
Відмовля сестриця.
"Ну тоді я йтиму пріч!
Хай все вам лишиться!"
Розповів орлу, що й як –
Полетіли далі.
А орел: "Хотів би я,
Щоб того не сталось!
Ти мені скажи в цю мить,
Що позаду видно?"
А мисливець: "Все горить!
Дим над містом мідним!"

VІ

День летять. Спиня їх ніч.
Стовп край поля – срібний.
А за ним – у далині
Срібне місто видно.
"Відпочинемо якраз.
Тут, у срібнім місті,
Середульша є сестра.
Кланяйся їй, звісно! –
Мовить знов орел своє. –
Я за нею скучив.
І щоб знав – у неї є
Срібна скринька й ключик.
Віддаватиме – бери!
Лиш не інше диво!"
До середньої сестри
Вирушив мисливець.
Розповів про брата їй.
А сестра і мовить:
"Всі коштовності мої
Я віддать готова.
Що захочеш, все твоє!
Глянь – скарби блискучі!"
"Та мені б одне, що є:
Срібну скриньку й ключик!"
Як почула це сестра,
Скрикнула сердито:
"Не по горлу шмат: якраз
Можеш подавитись!
Дорогу ти просиш річ!"
"Що ж, – мисливець мовив, –
То піду ні з чим я пріч!
Будьте нам здорові!"
Розповів орлу, що й як.
Полетіли далі.
А орел: "Хотів би я,
Щоб того не сталось!
Ти мені скажи в цю мить,
Що позаду видно?"
А мисливець: "Все горить!
Дим над містом срібним!"

VІІ

Цілий день летіли знов.
Та й гайда додолу.
В полі визріло зерно.
Стовп стоїть край поля –
Чистим золотом сія.
"В місті золотому
Менша сестронька моя –
Владарка хоромів, –
Мовить втомлений орел. –
Ти піди до неї.
Все повідай. Врешті-решт
У сестри моєї
Скриньку й ключик золотий
Попрохай для себе.
Окрім них, нічого ти
Не бери – не треба!"
Йде мисливець в гості знов
До сестри-цариці.
Місто з золота, немов
Сяюча жар-птиця!
Де не гляне – квіти скрізь.
Лиш ступив із мосту,
Як цариця на поріг:
Вийшла навстріч гостю.
Розповів він про орла.
І сестра мисливцю
Дуже вдячною була.
Він вклонивсь цариці
За гостинність, за хліб-сіль:
"Маю йти вже ниньки!".
"Все, що хочеш, все проси!"
А мисливець: "Скриньку
Й ключик золотий –
От і все, що хочу!"
"Це дарунок дорогий,
Але брат дорожчий!"
Так промовила вона,
Давши ключ і скриньку.
Як про те орел дізнавсь,
Аж зронив сльозинку.
Потім радо усміхнувсь
І сказав мисливцю:
"Маєш річ ти чарівну –
Справжній скарб сестриці!
Йди додому. Як дійдеш
Аж до свого двору,
Отоді і відімкнеш
Скриньку". Сіли поруч.
І за хвильку – в добру путь:
"Прощавай, мій друже!"
Йде мисливець. Відімкнуть
Скриньку хоче дуже.

VІІІ

Вже до моря він добрів.
Чобіт ногу муляв.
В скриньку ключика встромив –
Скринька відімкнулась.
Враз на березі палац
Золотий засяяв.
Їжа всяка – на столах.
Слуги – аж літають:
Все, що хочеш: холодець,
Сало і печеня,
Борщ, узвар... Насамкінець
І вода свячена.
Він наївся і напивсь.
Повалився спати.
А на ранок пробудивсь
І почав гадати:
Як же в скриньку знов палац
Золотий вмістити?
Той не входить – хоч ти плач.
Що тепер робити?
Раптом бачить: із води
Бородань виходить.
Отакої бороди
Він не бачив зроду:
Аж до пояса звиса.
Чуб – до п’ят сягає.
Босий, в водоростях сам.
Став собі й питає:
"Чом ти тужиш гірко так?
Що тебе печалить?"
"Та у скриньку цю ніяк
Я палац не вставлю!"
А прибулець-бородань
Так мисливцю каже:
"Теє лихо не біда,
Я йому зараджу!
А за це віддай мені
Те, що вдома маєш:
Що з’явилось у ці дні
Й ти його не знаєш".
"Що ж таке не знаю сам –
Все я знаю вдома!
Ти вставляй палац, віддам
Те, що невідоме!"
Тільки мовив ці слова –
І палац у скриньці.
Знову в путь. Нові дива
Вдома ждуть мисливця.

ІХ

Як прийшов у рідний край,
В рідну свою хату,
Каже: "Жінко, зустрічай!"
Маю щось казати".
А вона дитя несе –
Щойно народилось.
"Я таки не знав усе!" –
Аж сплакнув мисливець.
"Чом гіркі ти сльози ллєш?" –
Запитала жінка.
"То я з радості, авжеж,
Йди до мене, синку!"
Побоявся чоловік
Правду розказати.
Замість того розповів
Він пригод багато:
Про орла і про міста,
Про дива на світі.
І що скринька золота
Дасть і їсти й пити.
Тільки скриньку відімкнув,
Як палац засяяв.
І мисливець вмить забув,
Що віддати має.
Слуги бігають довкіл,
Пригощають квасом.
У ставках – коропчуки
Й навіть пеленгаси!
У садах пташиний спів –
Рай тобі господній!
... Підрости синок успів.
Красень став та й годі.
І розумний, і меткий –
Тішить батька й матір.
Підійшли такі роки,
Що сватів час слати.
Отоді мисливця й стрів
Бородань той босий:
"Чом до мене не привів
Йванка свого й досі?
Обіцяти ти швидкий,
Забувать ще швидший.
Маєш борг – віддай мерщій,
Щоб не стало гірше!"

Х

Йде мисливець – сам не свій –
Почорнів від горя.
Навіть палац золотий
Вже не тішить зору.
Розповів дружині він
Про свій борг колишній,
Що тепер Іванко-син
Мусить їх залишить.
Пожурилися вони.
Батько гірко каявсь:
"Як я, Йванку, завинив!
Що робить – не знаю?!"
Вивів сина за село.
Показав стежину.
На той час уже було
Літ зо двадцять сину.
Богатир синок Іван.
Що є страх, не знає.
Все йому навкруг – дива,
Знай іде й співає:
"Сонце красне, світе мій!
Не згасай на небі!
Сонця долі молодій
Сонця й щастя треба!
Вийде місяць – не біда.
Хай в дорозі світить.
Ой ти, доле молода,
Ти найкраща в світі!"

ХІ

Привела стежина в ліс.
Хащі – ні доріжки.
Хатка лиш неподалік
На курячих ніжках.
Обертається довкіл
І скрипить, як бричка...
Двері. І на них – гачки.
Ґанок невеличкий.
Просить хлопець: "Зупинись,
Відпочинь хвилинку
І до мене повернись
Передом, хатинко!"
Тільки стала – він піднявсь
По крутому ґанку:
"Хочу доброго всім дня
Побажати зранку!" –
Каже Йванко й зирк туди,
Де живе бабуся:
"Іч шміливець, ну жайди!"—
Шамкає Ягуся.
Сіла в ступу – при мітлі:
Ладна десь летіти.
Як на вік – їй стільки літ,
Що й не полічити!
Із зубів – один чи два...
І синець – під оком:
"Вчора впала – ледь жива!
З чим ти в гості, сокіл?
Чи шукаєш в лісі справ?
Чи від справ тікаєш?"
"Я б, бабусю, розказав, –
Гість відповідає. –
Але спершу нагодуй!",
"Що ж тобі поїсти?
Будеш травку череду?
Чи відвар любистку?
А на інше сил нема,
Немічна я стала!"
Чи поїв чи ні – дарма:
Аби щось бурчало...
А потому розповів
Він про все Ягусі.
"Кепські справи! – у одвіт
Мовила бабуся. –
Жде тебе цар водяний
В царстві водяному.
Не зайшов сюди б, живий
Не вернувсь додому!
Я навчу, що мусиш ти
У путі зробити.
Бачиш стежку. Нею йти
Треба далі світом:
Будуть гори і яри.
Стрінеш і ворота:
Стукай в них разів зо три –
І відчинеш. Потім
Буде став. І буде в нім
Каченят дванадцять.
То – сестриці чарівні
Прийдуть покупаться.
Доки бавляться в воді,
Одяг, що найкращий,
Ти сховай. А що тоді
Буде – сам побачиш!
Лиш одне запам’ятай:
Як дівча попросить:
"Відгукнись і одяг дай!" –
Ти мовчи, як досі.
Скаже: "Буду за сестру
Чи за доньку буду!" –
Ти мовчи. За пруг
Сяде сонце. Всюди –
Стане тихо. Отоді
Те дівча востаннє
Скаже: "Вийди! Я тобі
За дружину стану!"
Як почуєш ці слова,
Обізвись зі сховку.
А тепер здоров бувай!"
І Яга замовкла.

ХІІ

Він подякував. Вклонивсь.
Помахав рукою.
І в цю мить Яга над ним
В ступі із мітлою
Гульк – у небо: подалась
Чахлика провідать.
Йде Іванко. Даль лягла.
Місяць з неба світить.
Поспіша собі Іван.
Гори, яр позаду.
Тільки де оті дива,
Що Яга казала?
Щойно те він пригадав,
Враз довкіл – ворота,
А за ними плеще став.
І качки – навпроти.
Тричі вдарив – відчинив
Ті ворота Йванко.
Глянув – одяг перед ним,
Що зняли панянки.
А найкращий – ближче всіх.
Він схопив те плаття
І за тин високий сів:
Став качат чекати.
Вийшли ті качки з води –
Обтрусили крильця.
І з качок тих – диво з див –
Стали враз дівиці.
Кожна одяг свій взяла
Й хутко надягає.
А найменша не знайшла
Плаття. Позирає
Тут і там – нема ніде.
Сіла й тихо плаче:
"Відгукнися – хто ти, де?
"І віддай-но плаття!
Хочеш – буду за сестру,
А ти – братом милим?"
Йван мовчить. Ягу стару
Згадує, що вчила.
А дівча: "Я стану вмить
За дочку покірну!"
Йван мовчить. "Тоді візьми
За дружину вірну!"
Як почув він ці слова,
Вийшов, дав їй плаття.
"За дружину, – каже Йван –
Хочу тебе взяти!"
Обручальний золотий
Йвану дала перстень
І питає: "Звідки ти?
Йдеш куди? Як звешся?"
"Звусь Іваном. Йду з села
До царя морського" –
Каже Йван. – Чи не могла б
Шлях вказать до нього?"
"Зачекався тебе цар:
Цар морський – мій тато.
Приведе стежина ця
У підводне царство.
І мене там стрінеш ти".
"Як же тебе звати?"
"Василина. Час іти:
Гнівається тато!"

ХІІІ

Обернулась каченям
І майнула в небо:
"Нумо, Йванку, доганяй!
В татка жду на тебе!"
Йде Іван – далека путь.
А дійшов – і бачить:
В царстві, що підводним звуть,
Як у нас все наче –
Ті ж поля, гаї, ліси,
Сонце, місяць сяють.
Чути пташки голоси –
Соловей співає.
В кріслі цар сидить морський,
Зграйки риб – круг нього.
Цар питає: "Хто такий?"
А Іван – з порога:
"Я Іван – мисливця син".
"Забаривсь ти дуже!
То ж за батьків гріх один
Відповісти мусиш!
Але служба не важка:
Глянь – он пустирище:
Трішки, правда, в байраках
І камінне трішки...
Тридцять в нім верстов всього.
Мусиш ти до ранку
Зарівняти все його.
Й це не все ще, Йванку:
До схід сонця мусиш ти
Виростити жито.
І щоб був той лан густий
Та високий цвітом.
Щоб і птах у нім сховавсь.
Словом, всім на подив!.
Не зумієш, голова –
З пліч твоїх! Та й годі!"

ХІV

Йде Іван – журбу несе.
З терему морського
Василина бачить все
І питає в нього:
"Чом зажурений ідеш?"
"Як же не журитись,
Каже Йван, – Бо хто і де
Може так зробити,
Як твій тато наказав,
Щоб отут до ранку
Лан із жита забуяв?
"Це не лихо, Йванку! –
Василина із вікна. –
Справи є й складніші.
Ранок, щоб ти знав,
Вечора мудріший!
То ж до ранку спочивай –
Ти в путі втомився!"
Ліг Іван. Навкруг дива
Вмить розпочалися.
Василина кличе слуг:
"Нумо, слуги вірні,
Зарівняйте все навкруг,
Де пустир камінний.
І до ранку щоб зійшло
На тім полі жито.
Та густим таким було
І високе цвітом,
Щоб і птах сховатись міг!"
Слуги вмить за справу:
Доки ранок на поріг,
Лан зацвів на славу.
Зерня жита в колосках –
Зріле, тугувате.
Й птаху в тих густих житах
Є де заховатись!
Встав удосвіта Іван:
Глянув, а довкола
Де пустир був, дозріва
Житечко у полі.
До царя він. Каже цар:
"Дякую, Іване!
Це півсправи – справа ця.
Завтра, як я встану,
Мусиш викосити лан,
В триста скирт все скласти.
І щоб триста кіп, Іван,
В кожну скирту вклав ти.
Потім, щоб обмолотив
До зернини жито,
Не зламавши ні снопів,
Ні копиць у скиртах.
От і все, що треба, Йван,
Втіш, як і сьогодні!
Не зумієш – голова
З пліч твоїх! Та й годі!"

ХV

Знов Іван журбу несе.
З терему морського
Василина бачить все
І питає в нього:
"В чім печаль, скажи мені?
Що знов хоче тато?"
"Наказав мені за ніч
Жито в полі зжати.
Потім скласти в триста скирт.
В кожній кіп щоб триста.
Ну й зі скирт тих колоски
Змолотити, звісно,
Не зламавши скирт і кіп!"
Василина мовить:
"Не біда – є й більш важкі
Справи. Все чудово!
Вечір пізній – спати йди:
Сон тебе утішить!
Ну, а ранок – він завжди
Вечора мудріший!»
Йван від слів тих звеселів
Ліг і став дрімати.
Василина ж косарів
Кличе жито жати.
Косарі скосили лан.
В скирти склали жито.
Потім черга надійшла
Жито молотити.
Всіх, що в царстві є, комах
Кличе Василина.
Мить – у скиртах, у снопах
Жодної зернини!
Все знесли зерно на тік.
Цар проснувся – глянув:
Жита гори золоті.
Дякує Івана:
"Я сьогодні по росі
Вийшов в поле зранку,
Полічив копиці всі,
І всі скирти, Йванку
Ні на полі, на стерні,
Ні у скиртах нині
Не вдалось знайти мені
Жодної зернини:
Все, як слід, ти поробив.
Хліба вдосталь буде.
А тепер би я хотів,
Щоб ти звів споруду,
Та споруду непросту –
З воску церкву хочу.
Як збудуєш церкву ту
Вже цієї ночі,
Я дочку віддам тобі,
Йване, за дружину!
Повінчаєтесь собі
В церкві тій. І сином
Станеш ти мені, Іван,
У моїй господі.
Не зумієш – голова
З пліч твоїх! Та й годі!"

ХVІ

Отакі вони – дива.
Отаке спасибі.
Йде зажурений Іван,
Ледве-ледве диба...
Василина знов його
З терема питає:
"А тепер сумний чого?"
Він відповідає:
"Наостанок цар велів
Церкву збудувати.
І таку вже захотів –
Аж боюсь казати.
Щоб із воску церква та
На землі постала.
Щоб з його дочкою там
І мене вінчали.
А не зможу, смерть тоді!"
Журно глянув знову.
"Не біда це – півбіди! –
Василина мовить. –
Відпочить від дум сумних –
Ранок прийде – втішить.
Ранок завжди, вір мені,
Вечора мудріший!"
Тільки Йван заснув собі –
Василина кличе:
"Бджілки любі, до робіт!
Бджілоньки, хутчіше!
Скільки є на світі вас,
Всі до мене миттю,
З воску церкву в добрий час –
Маєте ліпити.
Треба встигнути за ніч.
Маєм поспішати,
Щоб у церкві тій мені
Завтра обвінчатись!"

ХVІ

Цар о вранішній порі,
Глянув у віконце:
Церква з воску у дворі
Аж блищить на сонці:
Хрест до неба золотий,
Злотосяйні бані.
"Догодив цареві ти, –
Каже цар Івану. –
Ще ніхто, як ти, не міг
Чимось здивувати.
Прошу до палат моїх –
Дасть Бог, станеш зятем!
Ось мої дванадцять донь –
Наче красні ружі.
Вже якась тобі, либонь,
І запала в душу?
Як до трьох разів її
Зможеш упізнати,
В церкві отоді своїй
Підете вінчатись.
Будеш син мені, Іван,
Мовлю принародно.
А не зможеш, голова
З пліч тобі. Та й годі!"
"Ну, це справа неважка!" –
Каже Йван. "Ой, хлопче,
"Ще побачимо яка! –
Цар примружив очі. –
Жду опівдні я тебе
На зелених луках".
Йде Іван. Пташок з небес
Лине спів стозвуко.

ХVІІ

В сонці вранішня трава,
Як шовковий килим.
Посміхається Іван –
Йде собі щасливий.
Василина в теремку
Із вікна питає:
"А тепер собі яку
Йване, справу маєш?"
Розповів про все Іван.
І додав при цьому:
"Легше справи не бува
Хлопцю молодому!"
Василина чує те
І відповідає:
"Діло дуже непросте
Цього разу маєш!
На лошиць оберне нас
Батечко на луках:
Всі – в одну: не розпізнать!
Ось тобі наука:
На вуздечці на моїй
Почорніє цятка:
Вибирай мене по ній
І підводь до татка.
На голубок потім нас
Таточко оберне.
Як махну крилом, ураз
Ти вкажи на мене.
На дівиць – одна в одну –
Нас оберне тато.
Приглядайся: я махну
Хусточкою раптом!
Отоді мене бери
І веди до татка!"
Непрості в морських царів
Для зятів загадки.

ХVІІІ

Йван на луки. Там у ряд
Кобилиць дванадцять:
Всі – одна в одну – стоять.
"Вибирай, Іванцю!" –
Мовить цар. Іван лошиць
Обійшов неспішно:
Як одна, всі до душі –
Аж завмер невтішний.
Коли бачить він – умить
На одній вуздечці
Стала блискітка чорніть.
Відлягло від серця:
"Наречена це моя!" –
Йван цареві каже.
"Ой невдала, іншу я
Вибрать тобі раджу!"
"Ні, не хочу – каже Йван. –
"Ця мені до серця!"
Цар тоді:"З пліч голова
Полетить, здається!"
На голубок він умить
Доньок обертає.
Бачить Йван: одна крильми
Поміж них махає.
Враз її за крила Йван.
Цар йому знов каже:
"Ця невдала теж, стривай!
Вибрать іншу раджу!"
"Ні, не хочу – каже Йван. –
"Ця мені до серця!"
Цар тоді:"З пліч голова
Полетить, здається!"
На дівиць голубок тих
Обернув цар миттю.
Гарні – віч не одвести:
В косах зорі світять.
Ніжні щічки і вуста.
Голоси звабливі.
А що ніжки, а що стан!
Словом, всім – вродливі!
Як Іванові вчинить?
Де тут Василина?!
Став і дивиться на них –
Розгубивсь хлопчина:
Всі дівиці, як одна –
Рівні всі на вроду.
Цар питає: "Де ж вона?
Годі зиркать, годі!"
Йван цареві: "Не гнівись!"
Хвилька лиш минула!"
Вмить одна з дівиць
Хусткою махнула.
І за руку враз Іван
Ухопив дівицю.
А цар знову: "Постривай,
Геть ця не годиться!
Глянь-но!.. Іншу раджу я..."
А Іван: "Ні, царю,
Наречена це моя –
З нею буду в парі!"
"Добре, Йване, ти вчинив,
Хоч я хитрий, брате,
Ти мене перехитрив.
Час іти вінчатись.
Віддаю свою дочку –
Любу Василину.
Дай Бог щастя на віку,
Будь мені за сина!"

ХІХ

Обвінчав їх цар морський.
І живуть – не тужать.
Рік минув чи два якісь –
Сумно Йвану дуже.
"Чоловіче любий мій,
Каже Василина –
Чом не бачу усміх твій?
Що тому причина?"
Відповів Іван на те:
"Сон я бачив, мила:
Рідна хата, сад цвіте,
У тім цвіті білім
Тато й мама. Біля них
Дітки грають. Свято.
Може, рідні теж вони –
Дві сестрички й братик?
Вже минуло стільки літ,
Як пішов я з дому.
Що там робиться в селі,
Люба, невідомо?"
Василина у одвіт:
"От і справжнє лихо!
Цар прогнівається – вслід
Полетить, як вихор.
Не втекти нам звідсіля –
Смертю цар скарає!"
А сама майстрює ляль –
Мови їх навчає.
Посадила в в три кутки
Лялечок у хаті.
І з Іваном напрямки
В край його тікати!
Рано-вранці молодих
Кличе царська служка.
Тихо лялечка за них
Каже: "Рано дуже!"
Ще годин зо дві мина –
Служці знову з ліжка
Інша лялечка: "Ви нас
Почекайте трішки!
Ми іще не одяглись".
Втрете служка мовить:
"Цар велів, щоб ви прийшли
Миттю!" "Ми готові!" –
Третя лялечка в одвіт.
Потім тихо стало.
Втікачів схолов і слід.
Лихо вслід помчало.

ХХ

Цар лютує: в небі грім
І шторми на морі.
"Поверніть дочку в мій дім!" –
Слугам грізно мовить. –
Та й Івана теж верніть,
А щоб знав, вражина,
Що належить він мені,
Як і Василина!
Ну, нарешті, ти меча
Покуштуєш, синку!"
Молоді на конях мчать
Мчать без відпочинку.
"Йване любий мій, зажди!
Що там тато коїть?
Вухом, прошу, припади
До землі сирої!
Що там чути, розкажи?" –
Василина просить.
"Тупіт чую – кінь біжить,
Гуки вітер носить"
"То погоня мчить, Іван.
Рятуватись треба!
Замість коней хай трава
Виросте круг тебе.
Обернусь я на вівцю.
Пастухом ти станеш!"
І погоня в мить оцю
Добіга вже Йвана.
"Діду, – кажуть, – в добрий час,
Може, бачив, щойно,
Хто й куди повз тебе мчав:
На баских мчав конях?"
І дідусь гінцям в одвіт:
"Я пасу в цім полі –
Сорок, мабуть, з гаком літ –
Не промчав ніколи
Звір чи птах – не те, щоб кінь!"
З тим гінці й додому.
"Царю, – кажуть, – дід якийсь
Стрівся невідомий.
Пас вівцю. І нам сказав,
Що ніхто не їхав".
Знову цар залютував:
"Горе мені, лихо!
Як довіритись могли
Дідовому слову?
То ж дочка і Йван були!
Мчіть за ними знову!"
І погоня царська в путь.
Каже Василина:
"А послухай, що там чуть?"
"Тупіт безупинний!"
"То погоня знов летить.
Церковкою стану.
Будеш батюшка в ній ти,
Любий мій Іване!"
Враз до батюшки гінці:
"Отче, може, бачив
Діда в полі при вівці?
Щойно ж був тут наче..."
Здивувався піп: "Овва!
Сорок літ церквиці,
Не бували тут, крім вас,
Ані звір, ні птиця!"
Повернулись без новин
Слуги знов додому.
"Недоумкуваті ви! –
Каже цар потому. –
Мали б церкву розламать.
Потім все, до тріски,
Як і батюшку, забрать –
Втікачі ж то, звісно!"
Залишає вдома всіх –
На коня злітає.
Скільки сил коневих тих –
Мчить, не спочиває.

ХХІ

А тим часом втікачі
Дальню путь долають.
"Нумо, коню мій, хутчій!" –
Цар їх доганяє.
Аж земля під ним двигтить.
Василина й каже:
"Навздогін сам цар летить.
Кепські справи наші!
Стану річкою мерщій.
Окунцем ти станеш,
А травою коник мій
І твій кінь, Іване!"
Так і сталось. Річка враз
Пролягла широка.
Луки скрізь із зелен трав.
Плине в річці окунь.
Скаче цар. Ріка довкіл.
Окунець хлюпоче.
"Та ніякої ріки
Не було тут, дочко!
Що ж – на себе нарікай!
Я повеліваю:
На три роки залишайсь
Річкою в цім краї.
Взимку хутко замерзай.
Висихай улітку".
Та й покинув цар той край
На весь світ сердитий.
У підводнім царстві знов
Він засів – царює.
І з тих пір його давно
Вже ніхто не чує.

ХХІІ

Плаче річка – хвиля б’є
В береги високі:
Час прощатись настає
На три довгі роки.
"Йди, Іване в рідний край, –
Василина мовить –
Та ніде не забувай
Нашої любові!
Не цілуй, прошу одне,
Крім батьків, нікого,
Бо забудеш враз мене
Від цілунку того!"
Так в село дійшов Іван.
Всім вклонивсь доземно.
Маму й тата цілував.
Привітався чемно.
Потім братика й сестриць
Обійняв сердечно.
І до ранку говорив
Про свою утечу.
Так і рік минув. І два.
Третій вже минає.
Всіх сторониться Іван.
І не помічає.
Раз заснув він сном міцним.
А сестра – в кімнату.
Нахилилася над ним.
І цілує брата.
Враз збудився Йван зі сну –
Все забув на світі.
Й Василину чарівну
Теж забув він миттю.
Через місяць слав сватів –
Наречену сватав.
Напекли вже пирогів.
І готують свято.
А сестра пішла води
Зачерпнути в річці.
І як глянула туди –
Там краса-дівиця.
З річки дивиться вона
Ніжними очима.
Тільки усмішка сумна
У тії дівчини...
Миттю в дім біжить сестра
Мовить всім про діву.
І на річку всі ураз,
Щоб побачить диво.
Прибігають до ріки,
А ріки немає.
Навіть висохли струмки.
Лиш трава буяє.
Де красуня та, хто-зна?
Трави хилить вітер.
Отака-то дивина
Сталася на світі.

ХХІІІ

Повернулися в село.
Тільки про те й мова,
Що ріки як не було –
Щезла загадково.
А під вечір в дім до них
Хтось постукав тричі.
Батько двері відчинив:
Маму гостя кличе:
"Я прийшла допомогти, –
Каже господині, –
І варити, і пекти,
І гільце весільне
Прикрашати буду теж
Колосками-цвітом".
Мама каже: "Йди, авжеж,
Що тобі платити?"
"Анічого! Хочу лиш
Бути на весіллі!"
"Ну тоді давай хутчіш
Приступай до діла!"
Гостя з тіста голубків
Ліпить, в піч саджає.
"Ще не бачила таких" –
Мама примовляє.
"А що буде з ними все ж?" –
Гостя запитала.
"Та з’їмо і край, авжеж!"
"От і не вгадали!"
Відтуляє гостя піч –
Вилітають звідти
Двійко голубків. І річ
Нумо говорити:
"Пам’ятаєш, як ти був
У царя морського?"
"Ні, про це я вже забув"
"А як втік від нього?"
"Теж забув!" "А як удвох
Ми на конях мчали?"
"Я забув!" "А ще скількох
Ми гінців стрічали?"
"Теж забув!" "А як ти був,
Пастухом овечки?
А попом?" "І це забув!"
"А кінець утечі:
Я – ріка, ти – окунець!"
Йван всі справи кинув
І згадав насамкінець
Любу Василину.
Він за руки гостю взяв,
Каже нені й тату:
"Це дружинонька моя –
Василина звати.
Ви її, прошу одне,
Як дочку любіте!
Бо без неї вже б мене
Не було на світі!"

ХХІV

Світлий ранок настає.
Каже батько: "Сину,
Як дружина в тебе є,
То яке ж весілля?
Обдаруємо усім
Скарбом наречену.
Та й відпустим в рідний дім.
Шлюб – то річ священна!"
Так і сталося. Й ніхто
Не картав Івана.
Через рік дав бог діток –
Двох близняток гарних.
І живуть вони, немов
Пара голубина,
Де є злагода й любов,
Йван і Василина.

ХХV

Тут і казочці кінець.
Що ж було початком?
А манюсіньке одне
Макове зернятко.
От якби птах поділивсь
Ним тоді у полі,
Може, в мирі всі б жили
Й дякували долі.
Та, погодьтесь, то б була
Зовсім інша казка.
А на пам’ять ця прийшла,
Вже, що є, будь ласка!
Сталось це давним-давно:
Починай спочатку!..
Все ж, не дріб’язок воно –
Макове зернятко.

20-25 січня 2009 року, місто Київ.