Жила собі в одній отарі овечка Агнеска. Нічим вона не вирізнялася серед інших овечок, хіба що характер мала трохи впертий і занадто мрійливий. Часом скаже їй старша овечка: “Агнеско, не їж цю квітку, бо вона отруйна!” Агнеска насупиться й буркне: “Сама знаю, тітонько.” Іншим разом котрась із подружок порадить: “Запий травичку водою, Агнеско.” Вона й тут не втерпить, стукне копитцем о землю: “Без ваших порад обійдуся!”
Але такі вибрики траплялись не кожного дня, а зовсім-зовсім рідко. А зазвичай була наша Агнеска тиха та сумирна. Буває, стоїть над ставком, не пасеться, а все дивиться у воду та міркує: “Який світ великий і дивний! Ось ми, земні овечки, зелену травичку їмо, а що ж їдять оті овечки, що в ставку живуть, або ті, що по небу бігають? Ніякої травиці на їхніх пасовиськах не видно. Чи, може, там у них трава голуба?” Отак подумає Агнеска, та й засміється, та й побіжить до отари, й вигукне крізь сміх: “Ось послухайте лишень, у небесних овечок трава на пашах голуба!” Інші овечки тільки головами похитають, мовляв, у нашої Агнески в голові вітер завівся. А вголос нічого їй не скажуть – не хочуть ображати, адже люблять інші овечки свою дивакувату подружку. Агнеска ж подумає задоволено: “Бач, як усі мене уважно слухають – певно, я напрочуд розумна вродилася”. І побіжить весела пастися.
Отак минали щасливі дні, не затьмарені сумною думкою. Вранці перший сонячний промінчик просовував у шпаринку свій пальчик і лоскотав маленьку овечку за вушком. Агнеска прокидалася з усмішкою та починала прислуховуватись, аби першою почути кроки їхнього любого Господаря. Проте їй ніколи не вдавалося привітати його раніше за інших. Старші досвідчені вівці, як-от бабуся Рівка, завжди випереджували Агнеску і їм належали перші ласкаві слова Господаря. Але вона не засмучувалася, бо знала, що Господар любить її найбільше. Адже, траплялося, він прикликав Агнеску, чухав її за вушком і казав, що вона дуже гарна овечка. Такі дні були найщасливіші для неї. Весь світ здавався веселим, і всіх вона любила. Навіть пес Кудлай, давній ворог Агнески, видавався ій не таким огидним.
Хоча звісно він все одно залишається бридким підлабузником і лиходієм, цей Кудлай. Варто було їй трохи замріятися, як цей брехун починав кричати Господареві своїм неприємним голосом, що Агнеска розхлябана та неуважна, і Господар сердився на неї. А одного разу, коли Агнеска саме розмірковувала над дивною природою деяких квіток, що люблять злітати у повітря, Кудлай підкрався до неї та боляче вкусив за ніжку. Агнеска зневажала свого кривдника й дивувалася, як їхній мудрий Господар може терпіти таке нікчемне створіння. Була б Агнесчина воля, вона давно б уже вигнала геть цього дармоїда.
Проте Агнеска не надто переймалася неприємними думками. Все ж таки світ був прекрасний і мешкали в ньому здебільшого добрі істоти, а таких лиходіїв, як Кудлай, чи не один на весь світ. Правда, дядько Круторіг казали, що в темному лісі живуть страшні кровожерливі вовки. Але Агнеска вважала, що то казки для неслухняних ягнят. А вона вже доросла, тож казкам не вірить.
Та одного ранку безжурне життя для Агнески закінчилося. Ось як це сталося. Агнеска як завжди замріялася і трохи відстала від отари, тому поспішала наздогнати подруг, доки її не побачив Кудлай. Аж раптом вона почула хриплий голос Біски: “Куди так поспішаєш? Розслабся! Іди краще до мене, поскубай смачну травичку біля цього пня”. Мама забороняла Агнесці не лише дружити, а навіть розмовляти з Біскою. Агнеска й сама не стала б водитися з такою. Біска була лиха вівця: зчиняла сварки, захоплювала чужі теплі місця в кошарі, відбирала ласощі в ягнят, не слухалася нікого, навіть дядька Круторога. Казали, що Біска дійшла до того, що буцнула самого Господаря, але Агнеска не могла повірити у такий нечуваний злочин. Агнеска хотіла вже пробігти повз Біску, не зупиняючись, аж раптом вгледіла, що та скубе мухомори. Отже вівці казали правду: Біска така лиха, бо їсть отруйні гриби! Цікавість примусила Агнеску зупинитися. Біска верескливо розсміялася:
– Що ти дивишся на мене так нажахано, біла дурна овечко? Це гриби правди, завдяки їм я бачу світ таким, який він є насправді.
– А який він є насправді? – зацікавлено спитала Агнеска.
– Світ злий і підступний, – відповіла Біска.
Агнеска розсміялася:
– Брешуть твої гриби. Світ добрий і веселий!
– Ось і видно, що ти не знаєш правди, – Біска з удаваним співчуттям похитала головою. – Ти думаєш, що всі вважають тебе великою розумницею, тим часом вівці сміються з тебе і називають між собою дурепою. А наш Господар збирається позбутися тебе, бо ти набридла йому своєю звичкою відбиватися від отари.
Агнеска відчула, як щось боляче вдарило її в серце, аж сльози побігли з очей:
– Що ти брешеш, лихе створіння?!! Господар любить мене!!! – вигукнула вона й щодуху кинулася бігти від Біски, не розбираючи шляху.
Навздогін їй лунав хриплий сміх.
Як не намагалася Агнеска забути слова лихої вівці, але підозра оселилася в її серці. Скрізь стали ввижатися бідній овечці насмішкуваті погляди, будь-яке зауваження здавалося їй проявом презирства, а від кожного лагідного слова віяло нещирістю. Агнеска тривожно придивлялася до Господаря і з часом стала помічати, що він справді не такий лагідний до неї, як раніше. Життя зробилося нестерпним для нещасної Агнески, вона навіть схудла від своїх гризот.
Якось Агнеска наважилася підійти до Господаря, але він не звернув на неї уваги, тоді овечка остаточно переконалася, що Господар більше не любить її. Вона стала зовсім тиха, понуро тинялася поміж подруг або стояла десь збоку. А то раптом робилася злою, всіх відштовхувала від себе, хоч потім щиро каялася й перепрошувала за це. “Ходімо зі мною їсти мухомори”, – кликала її Біска. Проте Агнеска, хай там як кепсько їй було, не хотіла ставати лихою вівцею. “Сама їж свою отруту!” – відповідала вона зі злістю Бісці. “Дивися, щоб потім не довелося шкодувати”, – погрожувала лиха вівця і відходила, криво посміхаючись.
Одного дня Агнеска тихо йшла, думаючи свою гірку думу. Аж раптом вона почула розмову старших овець. Вівці говорили про неї.
– Щось наша Агнеска зовсім схудла, чи не захворіла бува, – стурбовано мовила одна.
– Очі в неї ясні – на хворобу не схоже. Мабуть мрії так обсіли Агнесці голову, що зовсім їсти забула, – відповіла друга.
– Та ні, вона, дурненька, небесною травою харчується, а з неї яка пожива, – докинула третя.
І всі засміялися.
Агнеска відчула як знову те, болюче, штрикнуло її в самісіньке серце. Вона розвернулася й побігла світ за очі.
Агнеска все бігла й бігла, не розбираючи дороги. Не помітила як забігла у темний ліс. Опам’яталася тільки, коли опинилася у непролазній хащі, такій, що вже й кроку ступити неможливо. Агнеска злякалася і стала кликати подруг, але ніхто не відгукнувся – глибока тиша панувала навкруги. Залишаючи клоччя шерсті на колючих гілках, маленька овечка продиралася крізь чагарі. Вона шукала дорогу додому, проте не знаходила її. Наближалася ніч. В лісі, й так темному, зробилося зовсім темно. Знесилена Агнеска впала між корінням старого дуба. Вона тремтіла від страху та втоми, тихо плакала й лише іноді ще звала подруг і любого Господаря.
Раптом неподалік щось страшно завило. Серце затріпотіло в грудях нажаханої овечки, вона скочила на ніжки й притислася до дерева. Агнеска відразу впізнала це виття, хоч досі ніколи не чула його.
“Зараз мене з’їдять вовки, – думала вона, наполохано вдивляючись у темряву. – Прощайте любі подруги, прощайте любий Господарю! Пробачте мені, що я була така неслухняна й зарозуміла!”
Виття наблизилося, потім між деревами замигтіли зелені вогники, з темряви виринув жахливий звір із роззявленою пащею. Агнеска заплющила очі та приготувалася до смерті...
Але минала хвилина за хвилиною, а звір чомусь не нападав на Агнеску. Натомість щось вовтузилося й гарчало в неї під ногами. Овечка повільно розплющила спочатку одне око, потім друге. По землі, зчепившись в один страшний клубок, качалися Кудлай і вовк. Той, кого Агнеска завжди вважала своїм ворогом, прийшов їй на допомогу. Маленька овечка завмерши спостерігала за двобоєм. Їй здалося, що вовк перемагає. Аж тут пролунав гучний грім, і на галявину вийшов її Господар. А страшний вовк підхопився й утік. Кудлай кинувся був навздогін, але Господар заборонив йому.
– Дивися, Кудлаю, ось моя дорога овечка знайшлася, – лагідно сказав він.
Пес радісно закрутив у відповідь хвостом. А Господар нахилився й узяв Агнеску на руки. Він притис її до своїх могутніх грудей і з докором сказав:
– Куди ж ти забігла, маленька, нерозумна овечко? Хіба ж ти не знаєш, що засмутила своєю втечею всю отару й мене? Повертаймося мерщій додому!
І він поніс Агнеску крізь ліс, який більше не здавався їй страшним. Овечці було трохи соромно, але й радісно водночас, і вона зовсім не ображалася, що Господар назвав її нерозумною. Тепер Агнеска знала, що вона справді ще багато чого не розуміє. А ще вона знала, що Господар любить її, і світ все ж таки добрий і веселий. І її Господар ? найкращій у світі господар, а Кудлай ? найкращий у світі друг. Маленька овечка всміхнулася й заснула. Тепер вона нічого не боялась.

Ще не друкувалося.