Десь на краю неба сидів сумний-пресумний ангел-охоронець і знічев’я розглядав хмаринки, що пропливали внизу. Повз нього проходив святий Миколай.
— Добрий день, дідусю, — чемно привітався ангел. — Вітаю тебе з Днем народження на небесах!
— Дякую, любий, — усміхнувся святий Миколай. — А чому ти тут? Чому не несеш своєму хлопчикові подарунки від мене?
— Мій хлопчик вже давно домігся подарунка від своєї мами. Адже він не вірить у дива, не вірить в тебе. Страшно сказати, він навіть не вірить в Бога! — і нещасний ангел гірко заплакав. — Ох він загине, він точно загине, — скрикував ангел крізь ридання, — адже в нього кам’яне серце! Позавчора він зламав деревце, вчора мучив кошеня, а сьогодні… сьогодні не допоміг своєму єдиному другові! Що робити?
— Як це «що робити»? — насупив брови святий Миколай. — Звичайно, рятувати дитину! Ану мерщій веди мене до нього!
Святий Миколай взяв зажуреного ангела за руку, й вони полетіли до землі, де виднілося велике місто.

***

— Любий хлопчику, чи не переведеш мене через дорогу? — попрохав хтось Дмитрика.
Хлопчик озирнувся й побачив старенького дідуся з білою, як сніг, бородою. Дідусь лагідно всміхався й показував рукою на той бік широкої автостради, що нею безперервним потоком мчали машини.
— А що мені за це буде? — одразу зметикував Дмитрик.
— Я подарую тобі добре серце, — відповів дідусь.
— Оце так скарб! — засміявся хлопчик. — Дякую красненько, але, певно, йдіть через дорогу самі! Мене такі подарунки не цікавлять.
— А що тебе цікавить?
— От якби мені диск з новою комп’ютерною грою, такою, якої ще ні в кого немає…
— Добре, буде тобі диск, — погодився дідусь. І Дмитрик повів старого до підземного переходу…

***

“От кумедний старий! — сміявся Дмитрик, вставляючи диск у дисковод. — Міг би сам перейти, а він розгубився. Класно я його обдурив! Тепер маю на шару нову гру. Цікаво, що там?”
Хлопчик натиснув на кнопку “Увійти” і… опинився посеред пустелі. Скільки бачило око простягалися жовті бархани, лише ген-ген на обрії виднілася гора, а на ній високий замок.
Дмитрик стояв і розгублено кліпав очима. Раптом перед ним з’явився той самий дідусь.
— Як я тут опинився? Хто ви? — закричав Дмитрик. — Негайно поверніть мене додому! Не маєте права!
— Спокійно, Дмитрику, — сказав дідусь, — не гарячкуй. Я святий Миколай, і я виконав твоє бажання. В тебе є нова гра – такої більше ні в кого немає. Але я не можу повернути тебе додому, поки ти в неї не зіграєш, адже ти вже запустив програму – гра почалася.
“От дурень! — подумки вилаяв себе хлопчик. — Чому я ніколи не читаю інструкції?!”
— Нічого страшного, — вів тим часом далі святий Миколай. — Якщо ти правильно виконаєш завдання, то скоро знову опинишся у своїй кімнаті. Правила такі: мусиш дістатися он до того замку, що на горі. Маєш п’ять життів і чарівні речі на те, щоб подолати три рівні…
З цими словами дідусь витяг з піску табло, на якому світився напис “У вас залишилося п’ять життів”, баклагу з написом “Вода”, пакунок з написом “Хліб” та моток товстої мотузки без жодних написів. Табло святий Миколай встромив держаком в пісок, а речі простягнув Дмитрикові.
— Але стережися, коли вичерпаються всі п’ять життів, ти по-справжньому помреш…
— Тю, так це ж зовсім дитяча забавка, — скривився хлопчик, — для дошкільнят. Я легко з нею впораюсь, навіть на одному житті!
— Що ж, вирушай. Щасливої дороги!
І Дмитрик попрямував у напрямку до гори, навіть не попрощавшись зі святим Миколаєм.

***

Йти по піску було важко, ще й сонце палило немилосердно. Скоро Дмитрик вибивсь із сил, до того ж йому страшенно хотілося пити. Він витяг баклагу та раптом почув, як хтось тоненьким голосочком стогне: “Пити, дай мені пити! Я гину!” Хлопчик озирнувся й побачив неподалік тоненьке деревце, листочки на якому геть поскручувалися від спеки. Саме воно так жалібно скиглило й просило води.
“От іще, буду я усілякі цурпалки напувати, коли самому пити хочеться”, — обурився Дмитрик і приклався до баклаги. Раптом на хвильку стало темно, а коли знову розвиднилося, хлопчик побачив, що знову опинився біля табло, на якому світилося: “У вас залишилося чотири життя”.
Що поробиш? Довелося Дмитрикові починати спочатку. Добре хоч, що у баклазі знову з’явилася вода.
Як і першого разу, Дмитрик добрів до деревця геть знесилений і спраглий. Але цього разу він був розумніший. Половину води хлопчик вилив під деревце, а половину вирішив випити сам. Проте, варто лише було йому наблизити баклагу до рота, я знову заблимало світло. Дмитрик швиденько вилив рештки води під деревце.
“Як я відразу не здогадався?! — подумав хлопчик. — Не треба проходити всю пустелю. Потрібно тільки правильно виконати завдання. Я напоїв деревце і зараз перестрибну на другий рівень.”
Він заплющив очі та став чекати. Проте нічого не відбувалося.
“От кляте дерево! — зрозумів Дмитрик. — Воно було пасткою! Я віддав йому всю воду, і тепер не зможу дійти до краю пустелі!”
Розлючений хлопчик зломив ненависне деревце і…опинився біля табло. “У вас залишилося три життя”, блимало воно, ніби знущаючись із Дмитрика.
“Ось сяду тут і буду сидіти, поки не помру, тоді всі вони пошкодують, але буде пізно!” — мстиво подумав Дмитрик і гепнувся на пісок…
…Сидіти було нудно. Та й лежати було нудно. А ще страшенно хотілося пити. А баклага, хоча й була знову повна води, не хотіла відкручуватися. На довершення до всіх неприємностей табло знову блимнуло й змінило напис на: “У вас залишилось два життя”.
“Е ні, — вирішив Дмитрик, — не буду я сидіти тут і чекати на смерть! Краще піду до того пенька недоробленого. Раптом пощастить знайти рішення.”
І він знову вирушив у путь.

***

Дмитрик стояв біля деревця і з ненавистю дивився на нього. Начебто нічого й не траплялося, клята рослина стирчала над піском ціла й неушкоджена та жалібним голосочком благала води.
“Напоїв би я тебе!” — злився Дмитрик. Він не знав, що йому робити, тому просто сів на пісок і дивився на свого гіллястого ворога, ніби сподівався, що той підкаже правильне рішення. А деревце скиглило та скиглило. Скручені листочки тремтіли на ньому, мов пожовклі пальчики хворої дитини, а гілочки, наче рученята, простягалися до Дмитрика. “Водички, водички!” — благало воно. Серце хлопчика стало стискатися від жалю і він не витримав, розплакався та вилив воду під дерево.
— На, пий, прокляте! — закричав Дмитрик і гепнувся на пісок, розмазуючи кулачками сльози.
Аж раптом сталося диво. Деревце ожило, його листочки розгорнулися, а між ними задухмяніли чудові рожеві квіти. Рослина лагідно торкнулася гілочкою Дмитрикової голови, ніби дякувало.
— Яке ж ти гарненьке! — захоплено вигукнув хлопчик і…опинився на гірській стежині.
Він озирнувся по сторонах і побачив, що стоїть неподалік від містка, перекинутого над прірвою. З того боку прірви височів замок. До нього було зовсім недалечко. А на цьому боці ріс крислатий дуб, на якому висіло табло зі знайомим Дмитрикові написом.
“Ха! В мене цілих два життя залишилося! А до замку — кілька кроків,” — зрадів хлопчик.
Він попрямував до містка. Аж раптом з-за каменя вистрибнув лев і страшно загарчав. Дмитрик дуже злякався. Він позадкував до дуба, притиснувся до стовбура й заплющив очі, чекаючи, що лев ось-ось накинеться на нього.
Проте замість гострих лев’ячих зубів на своєму горлі Дмитрик відчув, як щось м’якеньке треться об його ногу та ще й нявкає. Хлопчик розплющив одне око…потім друге…й побачив, що лев як стояв біля містка, так і стоїть, а об Дмитрикову ногу треться гарненьке руде кошеня.
Дивним чином Дмитрик одразу заспокоївся. Він відкинув набридливе кошеня, сів і став думати, як обминути хижака. Від напружених думок Дмитрикові захотілося їсти.
“О, так у мене ж є пакунок із хлібом! — згадав хлопчик. — Лев, певно, теж голодний. Треба кинути йому хліб і, поки він буде їсти, проскочити на міст.”
Зраділий Дмитрик розгорнув пакунок із хлібом. Аж тут кошеня мовби здуріло. Воно стало голосно нявкати й дряпатися на руки. “Дай мені хлібця! Я таке голодне,” — ніби промовляло воно.
— Іди геть! Багато вас тут таких ходить! — відштовхнув Дмитрик кошеня й кинув хліб левові.
Лев не звернув на хліб жодної уваги. Натомість сонце блимнуло й згасло, а коли знову стало світло, Дмитрик побачив на табло, що в нього залишилося лише одне життя.
Окрім цього нічого не змінилося: хліб був у пакунку, лев — біля містка, а кошеня знову терлося об Дмитрикову ногу й несамовито нявчало.

***

Дмитрик сидів, стиснувши голову руками. Він напружено шукав вихід. Але вихід не хотів знаходитись. А тут ще набридливе кошеня безперервно нявкало, збиваючи хлопчика з думки.
“Ось що, — нарешті вирішив Дмитрик, — нагодую це нестерпне створіння, а потім кину його левові. Хижаки не їдять хліба, зате вони із задоволенням ласують м’ясом! Буде знати, як набридати!”
Хлопчик кинув хліб котику й незворушно дивився, як мале розправляється з гостинцем.
“Скоро тобою теж поласують”, — холодно подумав він, взяв тваринку на руки та наблизив до свого обличчя, щоб краще роздивитися.
Котик вдячно замуркотів і раптом лизнув шорстким язичком Дмитрика просто в ніс. Серце хлопчика знову стиснулося, сльози бризнули з очей.
— Бідняточко, — промовив він, ридаючи, — як я міг таке вигадати, щоб кинути його хижакові! Біжи, маленьке, живи!
І Дмитрик опустив кошеня на землю. Проте, замість того, щоб тікати, котик стрімголов побіг до лева.
— Куди ти, дурненьке, тікай, він розірве тебе! — закричав хлопчик і, не пам’ятаючи себе, побіг за котиком.
За кілька кроків від хижака він опам’ятався й зупинився. І тут, зблизька, Дмитрик побачив, що задню лапу затисло левові між дошками містка. Ось чому хижак стояв на одному місці!
Тим часом кошеня терлося вже об левову морду, а той замість проковтнути нерозумного малюка, обережно лизав його своїм величезним язиком. Скориставшись цим, Дмитрик прокрався до містка і вже хотів бігти на той бік, аж раптом йому в голову прийшла думка: “А що буде з нещасним левом? Адже нікому буде звільнити його, і він загине від голоду”. І лаючи себе за безглузду жалісливість, хлопчик однак заходився розсувати дошки, між якими застрягла лев’яча лапа. За мить хижак був вільний, а Дмитрик приготувався до смерті від ікол царя звірів. Він заплющив очі, а коли розплющив їх, побачив, що стоїть по той бік прірви.

***

Отже, це був третій рівень, і хоч у Дмитрика залишилося лише одне життя, за наступним поворотом на нього чекала перемога.
Хлопчик бадьоро крокував стежкою, яка вилася над прірвою, і наспівував веселу пісеньку. Аж раптом звідкілясь знизу до нього долинув крик про допомогу. Дмитрик обережно нахилився над краєм і побачив, що внизу, на вузесенькому карнизі, чіпляючись пальцями за розколини, стоїть і волає про рятунок його єдиний друг Сашко, з яким вони нещодавно посварилися назавжди.
— Як ти там опинився? — гукнув до нього Дмитрик.
— Не знаю, — заплакав Сашко. — Каміння в мене під ногами осипається, і я ось-ось зірвуся в прірву!
— Не панікуй, я зараз витягну тебе! — підбадьорив друга Дмитрик, одразу забувши про сварку.
Він зняв з плеча мотузку, міцно прив’язав її до кривої сосни, яка росла над прірвою, й кинув другий кінець мотузки вниз. Але мотузка виявилася закороткою. Хоч як Сашко старався, він не міг дотягнутися до неї.
— Не хвилюйся, — крикнув йому Дмитрик, — зараз я спущуся по тебе.
Він вже взявся за мотузку, щоби спускатися до Сашка, аж тут з’явився святий Миколай.
— Що ти робиш? Зупинися! — сказав він. — Чи ти забув, що в тебе залишилося лише одне життя? Якщо ти зірвешся, то загинеш по-справжньому!
— Але ж там мій друг! — заперечив Дмитрик. — Я мушу його врятувати!
І він став спускатися.

***

— Лізь по мені, — скомандував Дмитрик Сашкові. Він висів, на витягнутих руках тримаючись за мотузку. Навіть так ноги його не доставали до карнизу.
Сашко вхопився за Дмитрикові ноги й подерся вгору, як по канату. За мить він був уже нагорі.
— Зі мною все гаразд. Піднімайся! — гукнув він Дмитрикові.
Але в хлопчика вже не було сил триматися за мотузку. Кілька секунд Дмитрик ще звивався, намагаючись підтягнутися вгору, потім руки його розтиснулися, і він полетів у прірву.
Він чекав на удар об землю, але раптом залопотіли крила, якась сила підхопила хлопчика й понесла вверх. Ноги його м’яко торкнулися поверхні. Дмитрик розплющив очі та побачив, що стоїть на самій вершині гори, біля сходів до сліпучо-білого осяйного палацу, який ніби плив на тлі блакитного неба.
— Ти переміг! — почув Дмитрик. Він озирнувся й побачив, що поруч з ним стоїть усміхнений святий Миколай.
— Дідусю, як же так, — здивовано спитав у нього хлопчик, — я падав униз, а опинився на вершечку гори?
— Тут, в замку Доброго Серця, діють зовсім інші закони тяжіння: тільки той, хто готовий віддати своє життя за друга, отримує життя.
— А хто живе в цьому чудовому замку?
— В ньому живе Бог!
Дмитрик у захваті дивився на замок Доброго Серця. Нічого прекраснішого він не бачив у житті. Серце хлопчика стрибало від радості. Це було таке щастя, що Дмитрикові захотілося обійняти увесь світ. Він розкинув руки й обернувся до святого Миколая, але доброго дідуся вже не було поруч. Замість нього Дмитрик побачив свою кімнату. А коли знову обернувся до замку, тільки голубий екран комп’ютера світився перед очима хлопчика. Проте радість залишилася у Дмитриковому серці. Він усміхнувся й прошепотів: “Дякую тобі, святий Миколаю!”
Біля хлопчика невидимо стояв радісний і сяючий ангел-охоронець і, так само усміхаючись, шепотів: “Дякую тобі, святий Миколаю!”

Мандри святого Миколая: легенди, казки, оповідання та нариси українських письменників. / Упор. З.Жук. – Львів: Свічадо, 2007