У великому місті чи в маленькому селі не знаю, але жила на світі дівчинка Оленка, яка мріяла стати чарівницею. Та що там жила, вона й тепер живе, просто з того часу, коли сталася історія, яку я хочу тобі розповісти, вона встигла вирости й перетворитися на Олену Петрівну.
Так от, мріяла Оленка про чарівництво страшенно. Зрозуміло, Гаррі Поттер був її ідеалом, а книжка про його пригоди лежала в Оленки під подушкою. Та й взагалі, всі полички в Оленчиній кімнаті були заставлені книжками про чарівниць, чаклунів, ворожбитів та про те, як стати справжньою відьмою.
Начитавшись цих книжок, Оленка вирішила, що прийшов час показати свої магічні знання. Ось якось каже їй мама: “Оленко, помий, будь ласка, посуд”. Оленка подивилася на посудну гору — не хочеться їй у воді бовтатися. Ану, думає, застосую магію. Взяла чарівну паличку, сказала “крібле-крабле-бумц”, вдарила нею об посуд і…мамина улюблена чашка впала на підлогу та розбилася. А посуд як стояв брудний, так і стоїть.
Іншим разом бабуся просить Оленку: “Онученько, сходи в аптеку по таблетки, в мене дуже голова болить!” А Оленка їй: “Навіщо тобі ця хімія, бабусенько? Я тебе зараз кращими методами полікую”. Та як зачне над бабусиною головою руками махати — магічні паси робити — старенькій зовсім погано стало. Довелося лікаря викликати.
Ось так рідні від Оленчиної магії потерпали, аж доки тато сказав: “Знаєш що, доню, покинь ти це. Видно, чарівництво — не твій фах.” Але Оленка не хотіла розлучатися зі своєю мрією, тому вирішила знайти собі вчителя. Вона довго шукала адресу справжнього чарівника, і ось нарешті почула, що далеко-далеко, за темними лісами, за високими горами, в тридесятому царстві, як сказали б у казці, а насправді за три села від них, живе потрібна їй людина. Оленка попередила батьків, сіла в автобус і поїхала до чарівника проситися в учениці.

***

— Добрий день, — чемно привіталася Оленка до сивенького дідуся, що порядкував у саду. — Скажіть, чи тут живе чарівник?
— Немає у нас ніяких чарівників, — сердито відказав дідусь.
— А це часом не ви? — хитро примружилася дівчинка, адже вона знала, що справжні чарівники не люблять одразу розкриватися.
— Ні, не я, — заперечив дідусь і засміявся. — Добре, заходь, розумнице, звичайно, я — це я.
Вони зайшли в чепурний будиночок, довколо якого буяли квіти й росли плодові дерева.
— Ну сідай, розповідай навіщо прийшла, — мовив дідусь Оленці.
— Я хочу стати вашою ученицею, — сказала дівчинка.
— Що ж, залишайся. Я навчу тебе дбати про рослини.
— Ні. Я хочу, що ви навчили мене чаклувати.
— Я вже сказав тобі, що не займаюся чарівництвом.
“Ні, так просто до нього не доступитися, — зрозуміла Оленка. — Треба заходити здалеку”.
— То, значить, ви не можете показати мені чудо? — розчаровано протягнула вона.
— Не можу показати чудо? Звичайно, можу! — обурився чарівник, а ти вже, певно здогадався, як і Оленка, що дідусь справді був чарівником.
Так от:
— Не можу показати чудо? Звичайно, можу! — обурився чарівник і знову засміявся. — Ти дуже хитра дівчинка. Добре, залишайся в мене. А там подивимось.

***

— Дідусю, коли ж ви покажете мені чудо? — спитала Оленка. Вона вже тиждень жила в будиночку чарівника, працювала з ним у саду, але й досі не домоглася того, що хотіла.
— Ох-ох-ох, як же ти поспішаєш, дівчинко! — зітхнув чарівник. — Ну добре. Завтра на світанку я розбуджу тебе й покажу чудо.
На світанку чарівник справді розбудив Оленку й повів її в найдальший куточок саду, де Оленка досі не бувала.
Ще не розвиднілося. Над землею висів туман. Сад був мовчазний і таємничий.
— Сідай сюди й чекай, — наказав чарівник Оленці, показуючи на лавочку, що притулилася до старої яблуні.
Оленка зробила, як сказав чарівник. Невдовзі заспівали пташки, над садом зійшло сонце, туман розвіявся і прямо перед собою Оленка побачила незвичайну, дивовижну красою лілею. Квітка підносила королівську голівку над травою й краплі роси блищали на ній, мов діамантова корона.
— Дивись, ось моє чудо, — мовив чарівник. — Правда, гарна? Я сам її вивів!
Оленка була розчарована — чарівник обдурив її.
— Ні, це не чудо, — ображено похитала головою дівчинка. — Це звичайна квітка, хоча й дуже гарна.
Чарівник якось дивно подивився на Оленку, проте нічого не сказав. А дівчинка пішла похнюпившись назад.
Цілий день вони мовчки працювали в саду, а надвечір чарівник сказав:
— Добре, твоя взяла — опівночі приходь он під ту стару грушу. Я покажу тобі справжнє чудо.
“Схоже, цього разу старий не дурить мене, — подумала Оленка, — адже північ є найкращим часом для чудес.”
Дівчинка дочекалася призначеної години й, тамуючи подих, прийшла під грушу. Чарівник вже чекав на неї.
— Слухай, — сказав він.
Оленка стала прислухатися. Скрізь було тихо, тільки на груші, під якою вони стояли, співав соловей. Пісня його була надзвичайно гарна, дивовижна. Хоча їй часто доводилося слухати солов’їв на дачі, Оленка ще ніколи не чула такої чарівної мелодії. Здавалося, все навколо принишкло, слухаючи солодкоголосого співця.
— Правда, дивовижно? — тихо, щоб не злякати пташку, промовив чарівник. — Це я навчив його так співати. Хочеш, поділюся секретом? Треба ставити під солов’їне гніздо магнітофон із записом вальсів Шопена. Тоді солов’ята будуть вчитися співати класику!
Оленка ображено закліпала очима.
— Ви знову обдурили мене! — закричала вона. — Це не чудо! Це звичайний соловей! І пісня його — звичайна-звичайнісінька!
Дівчинка побігла до себе в кімнату, впала на ліжко й розридалася.
Через деякий час рипнули двері й на Оленчину голову лягла тепла дідусева рука.
— Не плач, маленька, — лагідно мовив чарівник. — Я вже дуже-дуже давно не чаклував, але для тебе зроблю одне маленьке чудо. Зроблю лише для того, щоб перенести до Найбільшого за всіх чарівників. Він зможе зробити для тебе те, чого не зміг я.

***

Чарівник взяв Оленку за руку, прошепотів чарівні слова й вони разом, дівчинка й дідусь, злетіли в повітря. Вони полетіли над хмарами, а потім опустилися на землю біля якоїсь печери.
— Повір мені знову, — попросив Оленку чарівник, — дивись уважно й уважно слухай.
Не всиг він доказати, як з пагорба став спускатися до них караван. На верблюдах їхали поважні люди в багатому вбранні. Караван наблизився до печери, й вершники зійшли з верблюдів на землю. Вони стояли за кілька кроків від Оленки й чарівника, проте, здавалося, не помічали їхньої присутності.
— Ми невидимі для них, — прошепотів дідусь Оленці на вухо.
— Друзі, — почав тим часом говорити один з приїжджих, — вельмишановні звіздарі, алхіміки, чарівники! Ми пройшли з вами далекий шлях, мандруючи за Зіркою-провісницею. І ось ми досягли мети нашої мандрівки. Наш час скінчився. У порівнянні з цим, найбільшим з усіх чудес, яке нещодавно здійснилося тут, у печері, тьмяніють наші спроби. У порівнянні з Тим, Хто незрівнянно більший за всіх на світі чарівників, ми купка шарлатанів, які загороджують своїми трюками від людей справжнє Чудо. І я зрікаюся свого мистецтва — воно стало непотрібним, коли у світ прийшов Спаситель!
— І ми зрікаємося, — стали вигукувати більшість з присутніх, проте один гурт насуплено мовчав.
Так само мовчки люди з цього гурта взяли своїх верблюдів і пішли геть від печери. Ті, хто залишився, не зупиняли їх.
Раптом з печери вийшла прекрасна Жінка з Немовлям на руках. Оленка тільки глянула на Них, і її захлеснула хвиля невимовної радості.
— Дідусю, — зашепотіла схвильовано дівчинка, — я знаю хто це! Це — Богородиця з маленьким Ісусом на руках!
— Так, моя люба, але нам вже час повертатися, — сказав чарівник, і вони знову злетіли в повітря.
Краєчком ока Оленка ще встигла помітити, як волхви, а це були саме вони, стали підносити Ісусу дари. А потім чарівник поніс її над хмарами й невдовзі вони опинилися в саду, біля знайомого будиночка.

***

Оленчине серце ще тріпотіло від радості. Дівчинка вдячно подивилася на чарівника і сказала:
— Дідусю, я все зрозуміла, спасибі вам за науку!
— Запам’ятай назавжди! — відповів чарівник і лагідно усміхнувся.
Оленка попрощалася та поїхала додому.
Вдома дівчинка нікого не застала — всі були на роботі. Тоді вона вмилася з дороги, огледілася та заходилася прибирати.
Коли все засяяло чистотою, Оленка стала поливати квіти. Вона нахилилася над лілеєю, яка давно мала розквітнути, але чомусь не розквітала. За це Оленка не любила вперту рослинку й часто забувала полити її. Але сьогодні все було по-іншому. Дівчинка щедро налила води у вазон і лагідно мовила:
— Красунечко ти моя!
Раптом рослинка розгорнула листочки, серед яких Оленка побачила великий пуп’янок. Пуп’янок теж став швидко розгортатися. Він розгортався, розгортався, аж доки перетворився на чудову запашну лілею.
— Ось я й навчилася творити маленькі чудеса! — сказала дівчинка. — А інших чудес мені й не треба!
І вона радісно засміялася.

«Перед Божими яслами»: легенди й казки українських письменників. /Упор. Зоя Жук. – Львів: Свічадо. (Назва робоча. Готується до друку.)