Був собі хлопчик Івась, якого ніхто не любив. Хто зна чому: може, тому, що вчився він гірше за інших, може, через те, що ніс в Івасика був кирпатий і весь у ластовинні, а може й зовсім без причини – не любили і край. А можливо, йому так лише здавалося. Як би там не було, жилося хлопчикові невесело – батьки його не помічали за роботою, бабуся нянчилася з Івасевою маленькою сестричкою, інші хлопчики не хотіли з ним дружити, а дівчата дражнилися. Нарешті так все це впеклося Івасеві, що він поклав у свій шкільний заплічник баклажку з молоком, чималий шматок бабусиного пирога, підручники (так, за звичкою) і подався світ за очі.
До краю міста доїхав Івась на трамваї, а далі пішов пішки. А вже був травень. Сонечко гріє, вітерець повіває, пташки співають. Іде Івасик і радіє. Йшов –йшов і дійшов до темного лісу. Нічого робити, хоч і страшно, а іншої дороги немає – мусив Івась заходити в хащі. Лісова стежка повела його з галявини на галявину, з пагорбка на пагорбок. А життя в лісі вирує: то білочка пробіжить, то пташка пролетить, то метелик спурхне з квіточки. Іде Івасик – на всі боки роздивляється. Не зчувся як зайшов у саму гущавину. І стежка загубилася. Стоїть Івась, не знає, що йому робити, – темно навкруги, моторошно. Кинувся в один бік – ялини стіною стоять, кинувся в інший – болото. Став Івасик кричати. Раптом вибігли з корчів розбійники, схопили хлопчика, зв’язали і потягли до себе в печеру.
Мусив Івась слугувати розбійникам: в печері прибирати, воду носити, дрова рубати. Думав тікати, та не знав куди. Так і лишився у ватазі. Ось минуло кілька часу, прийшли розбійники з грабунків і притягли із собою мішок, розв’язали, бачить Івасик – а там дівчинка маленька сидить і плаче.
– Нагодуй її, та гляди, щоб не втекла, а то… – і ватажок розбійників показав Івасику кулака, а кулак у нього – ого –го який!
Хлопчик втішив маленьку, нагодував і поклав спати біля себе, бо час уже був пізній. А сам не спить, згадує свою сестричку. Скільки через неї Івасеві перепадало – за попсовані зошити, за перевернуті речі, за варення в татовому комп’ютері! А тут згадалася по –доброму. Аж у грудях защеміло. А біля вогнища розбійники ведуть п’яні розмови. Раптом чує він, ватажок говорить:
– Ти, Рудий, піди завтра в село та підкинь батькам цієї малої записку, так, мовляв, і так: лишайте мільйон під горілим дубом, а як ні – вашій доньці смерть.
Стало Івасикові шкода дівчинки, і придумав він як і малу визволити, й самому врятуватися. Коли розбійники поснули, хлопчик насипав в кишеню Рудому рис, а потім проколупав в ній маленьку дірочку. Вранці, коли Рудий вирушив у село, Івасик взяв дівчинку на плечі й пішов слідом за розбійником – рис, що висипався з кишені Рудого, вказував йому дорогу. У селі він все розповів людям. Розбійника схопили, а за ним і всю ватагу посадили у в’язницю. А щасливі батьки упросили Івасика бути їм за сина.
І став Івасик жити в родині врятованої ним дівчинки. Тут його дуже любили й догоджали, як могли. Але щось невесело було Івасеві. І журився він з кожним днем все більше, аж доки якось не витримав і сказав названим батькам:
– Спасибі вам за доброту вашу – ніколи її не забуду. Але я мушу йти, не питайте чому, бо й сам не знаю – знаю тільки, що мушу.
– Що тут вдієш? – зітхнули вони. – Полюбили ми тебе, як рідного сина, і хотіли б із тобою старість зустріти, але не можемо тебе силою держати. Іди, якщо мусиш. Хай тебе Бог благословляє.
Зібрали Івасику харчів, вивели за околицю, заплакали та й відпустили з миром.
Ось знову ліг перед хлопчиком широкий шлях. Небо високе блакитне над ним, жайвір у небі дзвенить. Сонечко сяє. Глибоко зітхнув Івась, засвистів пісеньку й пішов світ за очі.
Йшов так хлопчик, весело насвистуючи, до самого вечора. Зупиниться біля струмочка, поїсть, водички поп’є і далі крокує. Заночувати думав десь серед поля, в копиці. Аж раптом під вечір здійнявся холодний вітер. Насунули хмари – ось–ось дощ почнеться. І став Івасик шукати на ніч кращого притулку ніж копиця. Дивиться, а на горі замок високий стоїть. Побіг хлопчик чимдужче до нього і з першими краплями дощу опинився біля воріт.
– Хто ти такий? – питають його вартові.
– Я мандрівник. Пустіть переночувати.
– Заходь, – сказали, порадившись, ті.
Але не встиг Івась зайти за ворота, як його схопили й потягли до замку.
– Хто ти такий? – суворо спитав у хлопчика король. – Куди прямуєш?
– Я простий собі мандрівник, іду світ за очі. В полі мене застала негода, тож хотів у вас заночувати, – якмога чемніше відповів Івасик.
– Заночувати?!! Заночувати?!! – зненацька закричав страшним голосом король. – Яка страшна образа!
Івась стояв переляканий, гадаючи, чим він міг так образити господаря замка. Тим часом король так само раптово заспокоївся.
– Ось що, – сказав він, – я пробачу тобі, якщо ти зможеш розважити мою доньку. А якщо ні – тут тобі й смерть.
Варта схопила Івасика, потягла коридором і вштовхнула в якусь кімнату. Коли хлопчик оговтався від несподіваних подій і огледівся, то побачив, що біля вікна сидить дуже гарна, але дуже сумна дівчинка й малює пальчиком на шклі химерні візерунки.
– Ну що, – капризно мовила вона, – будуш мене розважати чи збираєшся стояти стовпом?
Потім принцеса зміряла Івася поглядом і призирливо закінчила:
– Втім куди тобі, кирпатому. Кращі тебе намагалися та опинилися на пласі!
Івасик засмутився: варто було стільки мандрувати, щоб знову наразитися на дівчачі кпини! “Ні, треба з цим щось робити!” – вирішив хлопчик і став думати, чим же йому розважити примхливу принцесу.
Раптом він згадав про підручники, що так і лежали в його наплічнику, – розбійникам вони були ні до чого.
– Ось дивись, які в мене книжки є, – спробував зацікавити ними дівчинку Івасик.
Принцеса неуважно погортала сторінки Читанки й фиркнула:
– Фу, нічого цікавого, нудьга!
– Так ти ж тримаєш книжку догори ногами, – раптом помітив Івась. – Ти що, не вмієш читати? Хочеш, навчу?
Дівчинка несподівано погодилася, й Івась став вчити її читати. А поки Івасик її вчив, вони подружилися, принцеса повеселішала, і тепер у замку часто лунав її дзвінкий сміх.
– Ну ось, – якось сказав їй Івась, – тепер ти чудово читаєш, навіть краще за мене, і віднині тобі ніколи вже не буде нудно. А я мушу йти.
– Не йди, – стала просити його дівчинка, – я так тебе полюбила! Я скажу татові, і він видасть мене за тебе заміж і дасть нам півцарства.
– Мені ще рано женитися, – заперечив Івасик. – Та й навіщо мені півцарства, з ним самий лише клопіт. Я з тобою і так лишився б, якби міг. Але я мушу йти далі, не знаю чому, але мушу.
– Що ж, я не можу держати тебе силою, адже ти подарував мені радість. Хай Бог благословить тебе! – печально мовила принцеса.
Вона сама провела Івасика за ворота, і потім довго махала йому вслід білою хустинкою.
А Івасик ішов –ішов і прийшов у велике місто. Це було дуже дивне місто – надто тихе і надто похмуре. І люди в ньому були тихі й похмурі. Навіть хлопчики не ганяли м’яча у скверах, а сиділи рядочком на лавочках, як настовбурчені горобці. Івасик підійшов до одного такого гурту й спитав:
– Я щойно прийшов до вашого міста, тому не знаю ваших звичаїв. Скажіть, у вас завжди так тихо?
– Ні, – сумно відповів один хлопчик, – раніше в нас було дуже гамірно.
– І весело, – підхопив другий.
– І ми грали у футбол, – зітхнув третій.
– А що ж трапилося з вашим містом?
– У нас оселився кровожерливий дракон, – зашепотіли, боязко озираючись, діти.
– Невже не знайшлося жодного лицаря, здатного його подолати? – здивувався Івасик.
– Лицарів у нас було багато, але цей дракон – не звичайний, а електронний. Він загадує лицарям математичні задачки, і б’є струмом кожного, хто не може їх розв’язати. Так ми втратили найкращих воїнів.
– Ці задачі такі складні?
– Ми не знаємо. Біда в тому, що в нашому місті ніхто не розуміється на математиці.
Раптом засурмили сурми, і повз хлопчиків пройшла печальна процесія, яка вела дуже вродливого юнака.
– Хто це? Куди його ведуть? – спитав Івась.
– Це син нашого короля. Дракон знову вимагає поживи, і наш шляхетний принц вирішив пожертвувати своїм життям, щоб нікого більше не наражати на небезпеку. Бідний принц приречений, адже він теж не знає математики!
– Стійте! – несподівано навіть для себе самого гукнув Івась до процесії.
Гурт зупинився, люди оточили Івасика.
– Як ти смієш порушувати тишу? – гнівно спитав хлопчика високий сивий чоловік у мантії – це був сам король.
– Ваша величносте, – сміливо звернувся до нього Івась, – не віддавайте свого сина драконові! Я піду замість нього.
– Ти? Але чому?
– Тому що я знаю математику! – урочисто мовив Івасик, і в цю ж таки мить пошкодував про свої слова, згадавши про незадовільні оцінки.
Але було вже пізно. Гурт вибухнув радісними вигуками. А король, обнявши хлопчика, закричав:
– Слава Богу! Господь почув наші молитви і прислав до нас визволителя!
– Але я ще нічого не зробив, – знітився Івась.
– Ми віримо, що ти врятуєш нас, о невідомий лицарю! – сказав юний принц і міцно потис хлопчикові руку. – Я твій друг навіки, розпоряджайся мною!
Хіба ж міг Івасик після таких слів відступити? Нізащо! Хай його навіть ізжере люта потвора!
– Ходімо! – рішуче сказав хлопчик, і вони рушили до лігва дракона.
– А це ще що за горобець? – зареготав дракон, побачивши Івасика. – Та мені таких з десяток треба на обід.
– Не поспішай, драконе, – сміливо мовив хлопчик. – Ти ще не переміг. Давай свою задачку.
– Ой, ну навіщо ці умовності? – заблимав екраном дракон. – Все одно ж не розв’яжеш, тільки час згаємо, а я – голодний.
– А якщо розв’яжу?
– Та ні, не розв’яжеш.
– А все ж таки?
– Тоді, як і обіцяв, я покину це місто.
– Домовились. Давай свою задачку. Тільки скажи, скільки в мене є часу.
– Та хоч усю ніч розв’язуй, все одно не подужаєш, – презирливо чмихнув дракон і виплюнув з принтера аркуш з умовами задачі.
Задачка була неважка, з одним невідомим. Івась точно пам’ятав, що вони вже розв’язували такі приклади в класі. Але в тім –то й біда, що на контрольній він отримав за них двійку. “Ось коли пошкодуєш, що не вчився старанно, – зітхнув Івась, але одразу підбадьорився. – Тільки не панікуй! Часу багато й підручник з математики в мене з собою, розберуся…”
…І розібрався – на ранок задача була розв’язана.
– Ох, підступний горобцю, ти обдурив мене! – заволав дракон і замигтів усіма своїми лампочками. – Чому ти не сказав, що розумієшся на математиці, я дав би тобі важчу задачку!
– Легко бути драконом там, де не знають математики, – засміявся Івась. – Ану забирайся геть, дурисвіте!
Мусив дракон полишити місто в спокої. З цього приводу король влаштував велике свято із танцями, феєрверками й морозивом. А вдячні городяни збудували для Івасика великий гарний будинок, ледь –ледь менший за королівський палац. Принц вчив його вправлятися з мечем і їздити верхи. А Івась навчав свого друга математики. Весь день вони були нерозлучні, і тільки на ніч розходилися по домівках.
Оці самотні вечори були найтяжчим випробуванням для Івасика. Сум знову стискав його серце в залізних лещатах. “Чого мені бракує? – в розпачі гадав Івась. – Я знайшов усе, чого шукав: мене полюбили названі батьки і прекрасна принцеса, найшляхетніший у світі принц – мій друг. В мене є дім, слава і все, чого забажаю. Чому ж мені так сумно?”
В один з таких вечорів Івасик блукав кімнатами й зайшов до старенького сторожа, що чатував на вході. Дідусь запросив його до себе в коморку. За чаєм вони розговорилися, і хлопчик розповів про своє життя.
– Чому мені так сумно, дідусю? Всі бажали мені, щоб Бог мене благословив, але , видно, Він мене не благословив!
– А що ти знаєш про Бога? – примружившись, спитав сторож.
Івась здвигнув плечами:
– Бог на небі.
– Ні, це не все. Хочеш, я розповім тобі про Нього?
Івась захотів, і старенький сторож став оповідати йому про те, як Бог прийшов врятувати людину, як людина зрадила й розіп’яла свого Спасителя, як воскрес Господь і знову прийшов до тих, кого любив, щоб підтримати і надихнути їх.
– Дідусю, вони ж зрадили Його, чому Христос повернувся до них?
– Тому, що Він любив Своїх учнів і пробачив їм їхню слабкість. І всім заповідав навчитися любити по –справжньому, отже – навчитися пробачати. Тоді людина стане вільною, і серце її звеселиться.
– Виходить, я не вмію пробачати? – задумливо мовив Івась і замовк.
Сторож теж мовчав. Так вони сиділи кілька часу мовчки.
– Дякую Вам, дідусю, – сказав нарешті Івась. – Я тільки зараз зрозумів, як я скучив за своєю родиною. Час мені знову вирушати в дорогу.

Принц провів Івася аж за далекий гай. Там Івасик скочив з коня.
– Далі я піду пішки, –сказав він. – У нас немає де тримати коня, бережи його для мене в своїй стайні.
– Може, ти все ж таки залишишся? – з надією спитав принц.
– Я прийду до тебе влітку, обов’язково прийду, – пообіцяв Івась. Він усміхнувся другові і подивився вперед. – Там, за високою горою, мій дім.
Пробач, друже, я надто довго блукав.
Був травень. Івась ішов битим шляхом. Світило сонечко, повівав вітерець, співали пташки. На серці у хлопчика було тихо і радісно – він повертався додому.