МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Переказ Катерини Гловацької

ПЕРСЕЙ

Колись до Аргосу прийшов Данай із своїми дочками і став тут царювати. Збігло багато часу, і тепер аргоським царем був його правнук Акрісій. Боги дали йому красуню дочку, на шану пращурові її назвали Данаєю, та Акрісій усе сподівався сина, що продовжив би царський рід. Проте боги, напевне, не чули його молитов.
Тоді Акрісій подався у священні Дельфи дізнатися в Аполлоновім храмі від Піфії, чи діждеться він нарешті нащадка.
— Ти не матимеш сина, — провістила Піфія.— А твій внук, Данаїн син, уб’є свого діда.
Злякався Акрісій і звелів замкнути дочку в кам’яне підземелля з важкими дверима. День і ніч чатували біля тих дверей люті пси й не пускали нікого до дівчини.
Та воля смертних немічна проти волі богів. Всевидющий Зевс побачив з олімпійської височини, як нидіє в підземеллі юна красуня, і проник до неї золотим дощем. Даная народила Зевсові дужого, гарного хлопчика і назвала його Персеєм. Малий зростав у похмурому, темному підземеллі, та був спокійний, веселий і лагідний.
Кілька років цар Акрісій ні про що не здогадувався, аж поки якось почув дзвінкий дитячий сміх, що лунав з підземелля, з-за важких мідних дверей. Здивувався цар, звелів розчинити ті двері й побачив свого внука Персея. Акрісій на смерть злякався, звелів посадити Данаю із сином у велику дерев’яну скриню, замкнути її та кинути в море.
Хвилі й вітер підхопили скриню й понесли від аргоського берега все далі й далі в безкраю блакить. Та, видно, сам могутній Зевс оберігав матір з дитиною, бо врешті невтомні хвилі прибили скриню до острова Серіфу.
Рибалка Діктіс, що саме закинув у море свої сіті, витяг, замість риби, ту скриню. Він мерщій одбив віко і побачив: сидить усередині прегарна жінка з дитиною, обоє ледь живі.
Даная щиро розповіла, звідки вони та що з ними сталось, і розчулений Діктіс одвів їх до себе додому. Там вони спокійно прожили кілька років, оточені піклуванням та шаною.
Та, на горе Данаї, закохався в неї серіфський цар Полідект і надумав силоміць узяти її собі за дружину. Але на перешкоді цареві став Персей, що виріс уже в розумного і відважного юнака.
Тоді підступний Полідект, щоб назавжди позбутись Персея, вигадав, ніби одружується із дочкою царя Пелопа, і доручив Персеєві дістати для неї весільний дарунок — голову Горгони Медузи. Лихий Полідект сподівався, що юнак не здолає страшної потвори і неминуче загине.
А юний Персей і гадки не мав, яке то страшне доручення. Він щиро зрадів, що матері вже не загрожує осоружний шлюб, і негайно подався в дорогу.
На самому крайньому заході, там, де завжди панує чорна ніч, жили три потворні чудовиська Горгони — крилаті жінки з величезними головами, де, замість кіс, звивалися гадюки. Тулуби в Горгон були вкриті такою твердою лускою,, що ніяка людська зброя — ані сокира, ні меч — не могла її розрубати. Здоровенні руки й ноги потвор кінчалися гострими пазурами, ними Горгони вмить розривали свої жертви. Та найстрашніші були в них обличчя: замість носів випиналися хижі дзьоби, з бридких пащ стирчали довгі ікла, а очі, червоні від люті, так і впивалися в людину, проймали її смертельним жахом і вмить перетворювали на камінь.
Із Горгон тільки третя, що звалася Медуза, була смертна, і саме їй, найстрашнішій, Персей мав відтяти голову та принести Полідектові. Йдучи на захід, юнак напружено думав, де взяти зброю проти такої потвори і як вберегтися від її згубного погляду, щоб не скам’яніти навіки. Персей не бачив ніякої ради, але йшов уперто вперед.
Та хіба могли безсмертні боги кинути напризволяще Зевсового сина? Мудра Афіна Паллада і швидкий Гермес одразу ж поспішили юнакові на поміч. Вісник богів подарував Персеєві свій кривий гострий меч, що розтинав навіть залізо, а Паллада — великий блискучий щит, щоб, б’ючися з Медузою, Персей дивився в нього, а не на потвору.
Яснозора богиня охоче допомагала юнакові, бо вже давно ненавиділа Горгону Медузу. Колись та була дівчиною з довгими, прегарними косами, і в неї закохався сам бог Посейдон. Медуза так запишалася, що призначила богові побачення у священному храмі Афіни Паллади. Довідалася про це улюблена Зевсова донька і жорстоко покарала зухвалу дівчину, обернувши її на страхіття з гадюками замість прегарних кіс. Але і по тому Афіна люто ненавиділа Медузу і зичила їй смерті. Отож вона перша і взялася допомагати юному Персеєві, навчила, куди йому йти і що далі робити.
Насамперед юнак мав розшукати трьох старих Грей, старших сестер жахливих Горгон. Греї і самі були страховинні: з розпатланими сивими косами, з одним зубом у роті і одним оком на трьох. Правда, око те було напрочуд зірке, і вони передавали його одна одній, пильно вартуючи вхід до володінь темної Ночі.
Тільки вони знали, де перебували Горгони і де шукати стігійських німф, а саме у тих німф — так навчила Афіна Паллада — Персей мав узяти три речі, доконче потрібні, щоб подолати Медузу: крилаті сандалі, які носять людину в повітрі, шолом-невидимку володаря підземного царства Аїда та невеличку чарівну торбину, куди можна сховати щонайбільшу річ.
У супроводі меткого Гермеса сміливий юнак незабаром дістався далекої гірської країни. Там, серед скель, вони побачили страховинних Грей і сховалися за великою брилою. Греї їх не примітили, бо саме люто сперечалися, кому з них настала черга брати око. Та раптом їх щось занепокоїло.
— Дивись пильніше, — кричали дві Греї третій.— Чи не видно якого чужинця? Щось наче потягло чужим духом.
— Немає нікого, — озвалася та, оглядаючись навсебіч.
— Дай мені око, я краще за тебе пильную, — кричала перша.
— А я ще краще! — репетувала друга.
Вони так розпалились, що й не помітили, як Гермес із Персеєм визирають з-за брами. А далі старі взагалі вже нічого не бачили, бо на настирливі вимоги сестер зряча Грея вийняла око і простягла їм. Та поки ті шукали наосліп її руку, Персей підскочив до них і сам схопив око.
Злякалися Греї, заметушились і такий зняли галас, що аж загуло навкруги.
— Тихо, старі! — гукнув Персей, відійшовши з остороги трохи назад.— Ваше око в мене, і я віддам його тільки тоді, коли скажете мені, як знайти стігійських німф і де потім шукати ваших сестер Горгон.
Старі Греї метнулися на Персеїв голос, розчепіривши худющі руки, та де їм було, незугарним, сліпим, впіймати спритного юнака! Збагнувши це, Греї стали просити в нього своє око і так довго й гидко канючили, що Персеєві терпець увірвався.
— Я розтрощу ваше око об каміння, як не скажете мені правди і то негайно! — крикнув юнак.
Притихли з жаху старі й мусили все розказати. Вони дістали назад своє око, та, поки намацали його на землі, Гермес і Персей були вже далеко, аж у стігійських німф.
Добрі німфи відразу ж дали Персеєві все, що він зажадав. Юнак узув крилаті сандалі, взяв чудесну торбинку і сховався під Аїдовим шоломом. Тепер невидимий, він полетів із Гермесом далі на захід, як навчили його старі Греї.
Довго летіли вони, та ось удалині розпросторилося безкрає море, що в його хвилі ввечері пірнають натомлені коні ясносяйного Геліоса. Береги тут похмурі, одноманітні, тільки якийсь дивний блиск здалеку вразив Персея. Придивившись, він побачив, що то блищать проти сонця лискучі тулуби Горгон, їхні мідні руки й ноги.
Горгони спочивали на пагорбі серед дивовижно розкиданого каміння. Колись то все були живі істоти — тварини і навіть люди, та вони скам’яніли, глянувши в очі жахливих Горгон.
Так пояснив Гермес і додав:
— А ти стережись — дивись тільки в блискучий щит Афіни Палла-ди і не обертайся лицем до Горгон, щоб і самому не зостатися тут навічно каменем. Поки вони сплять, поспішай! І не помились — Медуза лежить он з самого краю.
Та Персей і сам уже здогадався, котра з чудовиськ Медуза, бо та, крайня, була найгидкіша. Здолав юнак огиду й раптовий жах і, невидимий, наблизився до Медузи, відвертаючи погляд. Він дивився в Афінин щит і виразно бачив: Медуза ще спала, тільки гадюки в неї на голові закрутились і люто засичали, витягуючи плескаті голови з отруйними жалами. Від того сичання Медуза стрепенулася, але в ту ж мить герой щосили рубонув кривим Гермесовим мечем, і бридка голова з гадюками покотилася серед каміння.
Персей мерщій схопив голову Медузи, сунув її в чарівну торбу і знявся на летючих сандалях у повітря, тікаючи від інших Горгон. Ті враз попрокидалися, побачили скривавлене тіло своєї смертної сестри, та не могли збагнути, хто її вбив, адже юнака рятував Аїдів шолом-невидимка.
Так утік від Горгон із великою здобиччю мужній Персей. Знявшись на крилатих сандалях у повітря, він оглянувся, та не побачив ніде Гермеса: бог допоміг юнакові, а тоді непомітно зник, як завжди зникають безсмертні з-перед смертних очей.
Радий своїй перемозі, Персей летів, міцно тримаючи чарівну торбу, а з неї і досі чулося люте сичання гадюк та скрапувала додолу Медузина кров. Герой пролітав саме над Лівією, і кожна кривава краплина, падаючи на землю, ставала отруйною змією. Згодом там розвелося стільки змій, що люди повтікали з тих місць, поля повсихали, — і зрештою утворилася Лівійська пустеля.
А Персея підхопили буйні вітри і довго носили над землею то в один бік, то в інший. Уже й ніч напнула свої чорні шати, на них замерехтіли зірки, та вітри не вщухали і несли Персея все далі й далі.
Аж на ранок, тільки-но вийшла на небо полум’яна Еос, вітри вгомонилися, і стомлений Персей раптом побачив море. Як схотілося юнакові пірнути в зеленаві хвилі, набратися від них бадьорості й снаги! Персей став спускатися нижче, він летів уже понад пустельним берегом, коли побачив якусь дивну постать. Під прибережною скелею нерухомо стояла дівчина, така струнка й гарна, що спершу здалася Персеєві мармуровою статуєю. Та, придивившись, юнак помітив, що в неї на високому чолі злегка тріпочуться кучері, а в великих сумних очах блищать сльози.
Тоді вперше Персеєве серце затремтіло з кохання. Вражений дивною красою, юнак зняв шолом-невидимку і став перед дівчиною. Тільки тепер він побачив, що вона прикута до скелі.
— О, які люди жорстокі! — щиро вигукнув він.— Хіба можна залізними путами нівечити такі руки, їх радше треба обплітати гірляндами квітів на честь Гіменея. Хто тебе скривдив? Як тебе звати, і чия це країна? Скажи мені правду, не крийся.
Та дівчина засоромилася незнайомого чоловіка і, якби могла відірвати руки від скелі, певне, сховала б у них спаленіле обличчя. Але, безпорадна, вона тільки зайшлася гіркими слізьми.
Персей довго заспокоював нещасну красуню, і нарешті вона розповіла: це володіння її батька Кефея, а звати її Андромеда. Тяжку покуту вона має нести за те, що її мати Кассіопея якось похвалилася перед нереїдами, ніби вродливіша за них. Ображені нереїди поскаржилися могутньому Посейдонові, і той помстився за них — наслав на Кефеєві володіння велику повінь і чудовисько-рибину, яка все нищила, топила рибальські човни і нещадно жерла людей. Наляканий Кефей звернувся до віщуна, і той провістив: чудовисько наслано їм за погорду нерозважної Кассіопеї, а позбутися його можна, тільки віддавши йому на з’їжу царівну Андромеду. Люди примусили Кефея скоритися волі богів, і от вона, Андромеда, прикута до скелі. Ще недавно був у неї наречений — Фіней, та він кинув її напризволяще, і тепер рятунку немає.
Так сказала Андромеда і раптом аж скрикнула, бо море враз загуло, взялося великими хвилями, і з них виринула величезна страхітлива рибина. Чудовисько швидко пливло до берега, розтинаючи воду здоровенною головою.
Розпачливо закричала Андромеда, і на той крик прибігли нещасні батьки — цар Кефей із дружиною. Ревно ридаючи, припали вони до своєї дочки.
— Не гаймо часу на сльози! — спинив їх раптом владний голос.— Я — Персей, син всемогутнього Зевса, я переміг Горгону Медузу, я подолаю і це чудовисько, якщо ви пообіцяєте віддати за мене вашу дочку Андромеду.
Зраділи нещасні батьки, пообіцяли Персеєві і дочку, і все царство у посаг, аби тільки він знищив чудовисько.
А воно тим часом уже підпливало до берега. Тоді юнак, що й досі мав на собі крилаті сандалі, легко знявся в повітря, а звідти кинувся вниз на рибину, як кидається Зевсів птах — могутній орел — на свою здобич.
Помітивши на воді людську тінь, чудовисько роззявило пащу і стрибнуло вгору, та Персей встиг ухилитись і щосили втопив йому в лискучий бік Гермесів кривий меч по самий держак. Аж закрутилася рибина від глибокої рани, здіймаючи водограї бризок. Вона то скидалася вгору, то знову пірнала під воду, шаліючи, наче дикий вепр, коли його женуть оскаженілі собаки. А юнак не барився і раз у раз встромляв кривий меч у велетенський тулуб — то в спину, то в шию чи в хвіст.
Але сталося лихо: крилаті сандалі змокли, обважніли і вже погано тримали Персея в повітрі. Він відчував: от-от упаде. Роззирнувшись довкола, юнак побачив камінь, що виступав із води. Герой стрибнув на нього, сперся однією рукою, а другою завдав чудовиську останнього, смертельного удару. Струменем ринула з бридкої пащі чорна кров, і страхіття перевернулося догори черевом, а хвилі понесли його далеко в море.
Радісні крики залунали з берега, де зібралося вже багато людей. Усі вітали героя, а він, омивши руки від чорної крові, сам звільнив від залізних пут Андромеду — причину подвигу і нагороду за подвиг. Цар Кефей урочисто повів молодих до свого палацу, що вже засяяв весільними вогнями. Назустріч їм линули звуки флейт і тимпанів, звучали радісні гімни, здавалося, молодих зустрічає у вогні смолоскипів сам радісний бог Гіменей.
Розчинилися двері до багатих покоїв, де скрізь вигравало золото й срібло, де гірлянди квітів звисали зі стель і сповнювали повітря солодкими пахощами. Всі посідали за святкові столи, довго їли смачні страви, пили променисте вино та слухали розповідь Персея про те, як він переміг Горгону Медузу.
Розповідь ця була така дивна, що всі слухали, затамувавши віддих. Та раптом знадвору почувся галас та брязкіт зброї. То були не ті звуки, що чути на весільному святі, — ні, ті звуки віщували криваву битву, біду.
До зали вдерся у супроводі великої юрби Фіней, колишній наречений царівни Андромеди, і радісне свято відразу урвалося.
— Андромеда буде моєю дружиною! — зухвало крикнув Фіней.— Начувайся, чужинцю, тебе ніщо не врятує, навіть Зевс, твій батько, якщо ти не брешеш!
І Фіней підняв довгий спис, наміряючись кинути його в Персея. Та обурений цар Кефей швидко підвівся і владно спитав зухвальця:
— Що ти робиш? Яке безглуздя штовхає тебе на сварку? Адже не Персей відняв у тебе наречену, ти сам віддав її на поталу чудовиську. Коли Андромеді загрожувала страшна загибель, ти і не здумав її рятувати. А Персей врятував, тож вона і стане його дружиною.
Фіней мовчав, тільки люто позирав то на Кефея, то на свого суперника, ніби вирішував, кого вбити. І враз чимдуж метнув спис просто Персеєві в груди. На щастя, він схибив, не влучив у молодого, але це стало знаком до бою.
Загриміли списи й щити, задзижчали стріли, залунали крики і зойки, та сили були надто нерівні. Кефей із родиною сховалися в далеких покоях, за ними повтікали всі гості. Проти ворогів лишився сам один Персей. Ставши спиною до великої мармурової колони, він прикрився щитом Афіни Паллади і відбивався Гермесовим кривим мечем, та ворогів ставало наче все більше і більше.
Побачив нарешті герой, що всіх не здолає, і голосно крикнув:
— Доведеться мені просити допомоги в колишнього ворога, ви самі спонукаєте мене до цього. Хто мені друг, хай міцно заплющить очі!
І Персей витяг голову Горгони Медузи.
Та у величезній залі не було Персеєвих друзів, жодний не заплющив очей, і всі враз скам’яніли, хто напнувши лук, хто піднявши загрозливо меч, хто сховавшись за щит.
Переможцем, славетним героєм повернувся Персей до матері на острів Серіф разом із молодою дружиною. Та серіфяни ще нічого не чули про Персеєві перемоги. А він ніде не міг розшукати ані матері, ані старого, лагідного Діктіса, що колись дав притулок Данаї з дитиною.
Нарешті люди тайкома розповіли геросві, що підступний Полідект і гадки не мав одружуватись із Пелоповою дочкою, як казав тоді Персеєві, а ще довго переслідував Данаю. Тож вона мусила тікати від нього і ховатися в Зевсовім храмі. Там сховався і Діктіс, бо жорстокий Полідект зненавидів його і нахвалявся вбити.
Скипів гнівом Персей і негайно подався до царського палацу, прихопивши й чарівну торбину. Полідект саме обідав, оточений царедворцями, що улесливо йому догоджали.
Коли на дверях став Персей, дужий, змужнілий і гнівний, Полідект не йняв віри очам. Адже він сподівався, що юнак ніколи не повернеться, що він уже давно став каменем у далекому володінні Горгон. Прикро вражений, Полідект похмуро глянув на Персея і, не привітавшись, спитав:
— Чого ж ти не вволив моєї волі й повернувся без голови Горгони Медузи?
— Ні, царю!—гідно відказав Персей.— Я виконав твоє доручення. Ось тут, у цій торбі, голова Горгони Медузи.
— У цій торбинці? — глузливо перепитав Полідект.— Навіщо ти брешеш і дуриш мене? У Горгони Медузи велетенська голова. її, мабуть, і в великий мішок не засунеш. А в тебе невеличка торбинка.
Він зловтішно посміхнувся, і відразу запопадливо засміялися всі, хто був у покої. Довго вони сміялись, аж заходилися реготом, а Персей мовчки стояв, тримаючи в руках чарівну торбинку, і чув, як сичать у ній отруйні гадюки. Чи то сміються ці люди?
— Ти не віриш мені, Полідекте? — крикнув герой і миттю витяг з чарівної торбини Медузину голову.— То поглянь ось сюди!
Тільки один Персей заплющив очі в ту мить, всі інші, як повернулися з цікавості до нього, так і завмерли навіки. Полідект, жорстокий цар, що багато накоїв лиха в країні, став великим похмурим каменем. Усі серіфяни вітали Персея, що визволив їх від ненависного царя, і хотіли надати царську владу йому. Та Персей поставив царем на Серіфі лагідного Діктіса, а сам із матір’ю та Андромедою подався на батьківщину в Аргос.
Він повернув усі чарівні речі Гермесові, попросивши його передати німфам їхню власність і щиру подяку.
— А що ти зробиш із головою Горгони Медузи? — спитав Гермес, і Персей опустив очі. Дуже йому хотілося лишити страшну голову собі, адже він здобув її, важачи власним життям.
— Послухай мене, Персею, — сказав Гермес, зрозумівши його мовчання.— Смертні гинуть не тільки тоді, коли забракне їм сили, але й тоді, коли її надто багато. Що ти обираєш — життя і щастя чи силу і смерть?
— Життя і щастя, — не гаючись, скрикнув Персей.
І зробив так, як навчив його посланець богів: віддав Афіні Палладі разом із блискучим щитом голову Горгони Медузи. Відтоді могутня богиня носить завжди на егіді цю голову з отруйними зміями, що люто сичать. Коли цар Акрісій, Данаїн батько, дізнався, що дочка і онук його живі, ба навіть повертаються тепер на батьківщину, то страшенно злякався і втік до сусідньої країни.
Та якось володар тієї країни під час свята влаштував грища, запросивши найдужчих, найсміливіших мужів. Персей, що дуже любив такі чоловічі змагання, прибув один з перших. Кілька днів тривали змагання, і Персей щоразу здобував перемогу — у кінних перегонах, у стрибках, у двобої. І не знав він, що десь поблизу, за кущами, сховався його дід, який колись безжально кинув свого онука в море, а тепер, втираючи старечі сльози, здалеку милується ним.
Нарешті настала черга Персеєві кидати диск. Він розмахнувся, кинув щосили, але вітер і воля богів однесли той диск далеко вбік. Важкий бронзовий диск упав просто на Акрісія, враз старому потьмарився світ, і він простягся на землі неживий. Так справдилося давнє віщування.
Щиро оплакував убитого Персей, та ще як дізнався, що то його рідний дід. Акрісія поховали з великою шаною, але Персей не схотів його спадщини і помінявся з одним родичем — той став царем в Аргосі, а Персей — у Тірінфі. Там він довго й розумно володарював, підкорив собі інші міста і заснував славетні Мікени.
Персей зазнав великого щастя і в родиннім житті. Біля нього спокійно доживала віку Даная. Андромеда народила йому багатьох синів, ті — ще більше онуків, а правнуком його був великий Геракл.

До МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ