МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

Переказ Катерини Гловацької

ФАЕТОН

Якось поміж двома юнаками зайшла суперечка. Засперечалися Епаф, син аргов’янки Іо, та Фаетон, син океаніди Клімени.
— Чого ти зазнаєшся? — глузливо мовив Епаф.— Геліос, що сяє на небі, зовсім не батько тобі. То твоя мати вигадала тобі на втіху.
Спаленів з образи Фаетон, але стримався від гострого слова і мовчки стерпів образу. Та вдома пожалівся матері, якої кривди зазнав.
— А найгірше, — додав юнак, — що доказів у мене немає ніяких. Тож коли ти любиш мене, поклянись, що я божественного роду. Молю, заклинаю тебе своїм життям і щастям рідних сестер Геліад.
Фаетон ласкаво обійняв матір, і Клімена розчулилась, та й прикро їй було за скривдженого сина. Звела вона білі руки до ясного сонця і мовила:
— Сяйвом його незгасним клянусь, любий сину, Геліос — батько тобі. Якщо це неправда, то хай я більше ніколи його не побачу і цей день хай стане мені останнім. Ти можеш піти до батька і спитати його сам. Іди просто на схід, край землі починається його царство, а палац його здалеку видний.
Зрадів Фаетон і відразу подався в путь. Проминув він володіння ефіопів та індів і вийшов нарешті до краю землі. Ще здаля юнак побачив нагорі величезний палац, що наче палахкотів від золота, червоної міді і самоцвітів.
Крутою стежкою піднявся Фаетон до палацу, але, зайшовши до тронної зали, став віддалік — надто все тут очі сліпило. А на троні в пурпурі й золоті сидів осяйний Геліос. Обабіч нього стояли Дні, Місяці, Роки і Століття, а на рівних відстанях трималися Години. Тут-таки була юна, вся в квітках, Весна, далі — Літо у вінку із золотого колосся, оповита виноградною лозою з важкими гронами Осінь і крижана Зима із сивими косами.
Всевидющий Геліос відразу помітив юнака, що здивовано розглядався довкола, і лагідно мовив:
— Фаетоне, любий сину, що привело тебе сюди, до мого осяйного палацу?
— О могутній батьку, якщо дозволиш так тебе називати, дай якийсь доказ, що я справді тобі рідний син.
Тоді Геліос зняв з голови вінець із ясно-сліпучих променів, підкликав до себе юнака і міцно його обійняв.
— Клімена правду сказала, — запевнив він хлопця.— А на доказ того, що ти мені син, я вволю будь-яку твою волю, клянуся в цьому клятвою вічних богів — клянуся темними водами Стіксу, які ніколи не осяває моє проміння.
Тільки-но Геліос замовк, як Фаетон вихопився, аж променіючи щастям:
— О батьку, дозволь мені один тільки раз промчати по небу на твоїй золотій колісниці з крилатими кіньми!
Аж сахнувся Геліос від тих слів.
— Горе мені! — вигукнув він.— Що тепер робити, я ж поклявся великою клятвою богів. Коли б я міг узяти назад свою обіцянку! Повір мені, сину, здійснити ту мрію в тебе не стане снаги, вона не для смертних людей. На мою вогняну колісницю не стають навіть вічні боги, навіть Зевс Громовержець, а хто ж дужчий за нього? Вранці небесна дорога так круто спинається вгору, що навіть незморені коні поволі долають її. А посередині неба вона пролягає по висотах найвищих. Коли я звідти дивлюся на землю, то часом і моє призвичаєне серце завмирає у грудях. Надвечір дорога стрімко йде вниз, до бездонних глибин Океану, і легко впасти в безодню тому, хто не подужає стримати розпалених коней. Ще не пізно, мій сину, відступися від тієї згубної мрії!
Так мудро казав Геліос, але юнак затявся і стояв на своєму.
— Може, ти ще маєш якийсь сумнів, чи я батько тобі? — скрушно спитав Геліос.— То зазирни мені в очі. Ти побачиш там страх, страх за рідну дитину. Тільки батько може так, як я, страшитись за тебе. Глянь навкруги, скільки є добра на білому світі, проси яких хочеш дарів — земних, морських чи небесних, я все тобі дам, я ж бо поклявся Стіксом, річкою мертвих. А ту безумну думку забудь, вона принесе тобі не радість, а чорну загибель.
Та Фаетон не слухав мудрої ради, неймовірна мрія наче потьмарила йому розум, він молив, благав батька не відступатися від священної клятви.
Важко зітхнув Геліос і повільно, ніби ще сподівався відмовити сина, повів його до своєї колісниці. Сам бог Гефест, неперевершений митець, зробив її із щирого золота й срібла, а збрую оздобив мінливими самоцвітами, щоб відбивали сонячне сяйво.
Поки Фаетон у захваті розглядав колісницю, зірки на небі поблякли і стали згасати, прокинулася рожевоперста Еос, розчинила браму зі своїх покоїв, заквітчаних трояндами, і край неба на сході зарожевів, запалав. Коли й остання зірка зійшла з небесної варти, Геліос звелів Орам запрягати крилатих коней у золоту колісницю. Меткі богині швидко привели з високих стаєнь четверо вогнедишних коней, а Геліос тим часом намастив синові обличчя священним мастилом, що захищало від смертельної спеки.
Знову тяжко зітхнувши, Геліос поклав юнакові на голову вінець із ясносліпучих променів і мовив зажурено, бо передчував неминучу біду:
— Любий сину, послухай мене хоч тепер. Тримай міцно віжки і не жени крилатих коней, вони і так полетять, наче вітер, а щоб стримати їх, треба великої сили в руках. Пильнуй дороги, ти впізнаєш її по колії, яку я щодня прокладаю, тоді ти однаково грітимеш небо і землю. Якщо ж полетиш вище ніж треба, то спалиш небо, коли ж нижче, то вся квітуча земля стане попелом. Тож їдь тільки по моїй колії, серединою. А тепер треба рушати, вже Еос палає, розганяючи останні нічні тіні. Та, може, на щастя, ти передумав? Схаменись, поки не пізно!
Але Фаетон був уже на золотій колісниці. Веселий, щасливий, він подякував батькові за ласку та дозвіл і гордо схопив віжки. Вогнедишні коні нетерпляче іржали і били копитами.
І ось вони вже на волі, в чистому небі. Розтинаючи вранішній туман, безсмертні коні мчали так швидко, що переганяли навіть вітер. Вони миттю відчули, що колісниця напрочуд легка, легша, ніж завжди, і полетіли ще швидше.
Колісницю гойдало і підкидало, наче вутле суденце в розбурханім морі. Розгубився Фаетон, в очах йому мерехтіло від сліпучого сяйва, він уже не бачив дороги, та коли б і бачив, все одно не зміг би спрямувати туди неслухняних коней.
А ті, не відчуваючи віжок, швидко збочили з уторованої колії і помчали в дикій сваволі наосліп, то стрімголов шугаючи вниз, то знову шалено линучи вгору, аж налітали на зорі, прицвяховані до високого неба.
Небесне склепіння зарожевіло від спеки, зустрічні хмари враз спалахували і згоряли, от-от мав зайнятися весь осяйний ефір.
Глянув Фаетон із небесної височини вниз, на далеку-далеку землю і з жаху весь затремтів, ноги йому помліли, і він випустив віжки із рук. Ту ж мить коні рвонули вниз, спалюючи землю довкола.
Зрозумів це Фаетон, і чорна мла стала йому в очах. А вогнедишні коні мчали сонячну колісницю з непритомним юнаком дедалі нижче й нижче.
Кажуть, саме тоді від нестерпної спеки почорніла шкіра в ефіопів, а їхня країна перетворилася на безводну пустелю. Розжарилося все навкруги, навіть великі гори: і двоголовий Парнас, і високі Родопи, і неспокійна Етна, і джерельна їда, і далекий Кавказ. Запалали великі міста, запарували багатоводні річки — славнозвісний Скамандр, широкий Ганг, жовтоводий Тібр і примхливий Євфрат, а старий Ніл утік з переляку і так сховався край світу, що й досі ніхто не знає, де його верхоріччя.
Скрізь повисихали річки й джерела, пожовкли ліси та луки, і бідні німфи мало не вмерли з розпачу й горя. Нереїди поховались у глибоких підводних печерах, бо море так нагрілося, що збентежився сам владика Посейдон.
Тричі він виринав, гнівно здіймаючи руки до неба, та тричі мусив поринати в прохолодні глибини.
Тоді Гея-Земля, всеродюща мати, звела вгору своє лагідне, чисте обличчя і скрушно мовила:
— Чого ж ти зволікаєш, Громовержцю надхмарний? Де твої блискавиці? Якщо мені судилася смерть від вогню, то краще вбий мене своїми вогненними стрілами. За що мені така кара? За те, що я цілий рік у труді, що дарую людям хліб, а богам — щедрі жертви? У мене вже коси потліли, і незабаром від тіла зостанеться самий попіл. А за що таких мук зазнає твій рідний брат Посейдон? Поглянь, он величезний Атлант аж зігнувся, несила йому тримати руками розжарене небесне склепіння. Загине скоро весь світ, і знову настане Хаос, якщо ти не втрутишся, всемогутній Зевсе.
Замовкла Гея-Земля, сховавши своє стражденне обличчя в долонях. Тоді батько всіх людей і безсмертних піднявся на найвищу, захмарну вершину Олімпу, звідти озвався оглушливим громом і метнув смертоносну блискавицю в юного Фаетона.
Так Громовержець вогнем приборкав вогонь.
Золота колісниця розтрощилася на шматки, крилаті коні метнулися в різні боки, а Фаетон, охоплений полум’ям, став стрімко падати на землю, як безхмарної ночі падає з неба золота зірка, лишаючи по собі вогненну стежку.
Далеко від рідного краю упав Фаетон, його прийняла в свої прозорі хвилі річка Ерідан і дбайливо омила, а жалісливі наяди поховали юнака при березі, поставили на могилі камінь, ще й вирізали на ньому слова: «Тут лежить Фаетон. Хоч не зміг він проїхати на сонячній колісниці, але загинув у сміливім пориві».
Довго і тяжко ридав світлосяйний Геліос, сховавшись від сторонніх очей, — кажуть люди, цілий день не було тоді сонця на небі. А нещасна мати Клімена з дочками, юними Геліадами, довго блукали світом, поки знайшли в далекому краї рідну могилу. Скільки гірких сліз пролилося на той камінь! Чотири рази місяць сходив уповні на небо, а мати з дочками все оплакували Фаетона, і не було в них снаги піти від могили.
Нарешті старша з Геліад пожалілася, що ноги їй задубіли, сестра хотіла підійти до неї, та не змогла відірвати ніг від землі, наче їх тримало якесь коріння. Третя Геліада здивовано побачила, що, замість кіс, голови сестрам і їй вкрило густе листя, а з рук виростають зелені гілки.
— Мамо, мамо, поглянь! — закричали перелякані Геліади. Клімена в нестямі бігала від однієї дочки до іншої, цілувала їх,
силувалась одірвати кору, що швидко вкривала дівочі тіла, та нічим не могла зарадити.
На її очах усі три дівчини стали гінкими тополями. Відтоді течуть їхні сльози — чиста смола — по стовбурах, тужавіють на сонці й падають у річку прозорим бурштином*. Швидкі річкові хвилі несуть ці золотаві сльози до моря, а люди знаходять їх і перетворюють на коштовні прикраси.

* Давні греки знали, що бурштин (янтар) — це застигла смола, але не уявляли собі, якого дерева. Бурштин утворюється із соснової смоли.

До МІФИ ДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ