Марія МОРОЗЕНКО
Казочки для малечі

Вечір І
Руденьке Янголятко

(Коли люди замало вдаються до чудесних барв світу, коли малеча поринає у невгамовні турботи та клопітливі справи про життєві дрібнички, тоді на світ з’являється руденьке Янголятко. Це дивовижне Господнє створіння покликане на землю, щоб пробудити у людях почуття любові до цього чудового світу).

У небесному царстві біля Господа і Матінки Божої є багато Ангеликів. Всі вони схожі між собою — з гарненькими личками, кучерявим білявим волосяччком та з чарівними білосніжними крильцями. Чудові Ангелики весь час заклопотані, мають вони багато різних справ. Небесні охоронці людям допомагають. А особливо піклуються, щоб малеча не втрапила у халепу. Святі Ангели дбають, щоб усі діточки виростали здоровенькими та розумненькими.
Ось такими поважними справами переймаються маленькі Ангели, на диво схожі між собою. Усі, як один. І тільки одне Янголятко, що віднедавна з’явилося в небесному царстві — зовсім не таке, як усі інші. Чомусь у нього руденькі кучерики, а крильця –барвисті та сяючі, немов ота веселочка, яку вистеляє над світом Господь післядощової пори.
Веселі Ангелики у короткі хвилинки перепочинку насміхаються з малого Янголятка:
— Всі Ангелики гарні та гожі.
А руде Янголятко ні на кого не схоже...
Сумує руденьке, задивляючись у небесне люстерко, бідкається:
— І навіщо таке недоладне я з’явилося на світ?
З руденьких вій Янголятка слізки скапують. Та й ті, не як у всіх — не срібно-прозорі, а все кольорові. Гнівається руденьке Янголятко, витираючи їх барвистими крильцями:
— Сльози й ті у мене дивакуваті! І кому потрібний такий ось невдаха?!
— Чому ти плачеш, Ангелику? — почувся лагідний голос згори.
Обернулося Руденьке Янголятко — Матінка Божа над ним схилилася — красива та світла, як сонечко ясне. І усмішка така ж сонячна сяє на її ніжному лиці.
Розповіло руденьке Янголятко про свої біди. Матінка Божа погладила його по голівці:
— Малесеньке, не бідкайся про те, що ти не схоже на інших Ангелів. Все те, що подарував тобі Господь, має прислужитися. Пам’ятай це.
Замислилося руденьке Янголятко:
— І як ці веселкові крильця можуть прислужитися?!
Матінка Божа лишень посміхнулася на це. А потім злегка повела рукою — руденьке Янголятко й оговтатися не встигло, як опинилося разом з Матінкою Божою на землі, посеред просторої лісової галявини. Великими оченятами воно роздивлялося все навкруги. Яким чудовим видався йому світ! Якими яскраво-зеленими відкрилися барви землі!
— Тут гарно... — тільки й спромоглося вимовити руденьке Янголятко.
— Так, — мовила Матінка Божа. — Усе це Божа краса. І ти, маленьке, — провела ніжно долонею по личку руденького Янголятка, — маєш особливе покликання — мусиш дбати, щоб світ цей не втрачав своєї краси, а ставав іще привабливішим.
— Навіщо?!
— Щоб люди любили цей світ, подарований їм Господом.
— Хіба ж вони не люблять його тепер?
— Люблять, хоча й часто не помічають краси, що їх оточує. Вони мають так багато різних справ і клопотів.
— Як і білокрилі Ангели?
— Так... Ангели-охоронці на те й спішать до людей, щоб допомогти їм у їхніх справах.
— А кому допомагатиму я?
— Усім.
— Усім?! Сам один?! — великими оченятами руденьке Янголятко подивилося навкруги. Перед ним стелився такий безмежний світ!
— Ні, — усміхаючись, заперечливо схитнула голівкою Божа Матір. — Тобі допомагатимуть маленькі мрійники. Це — особливі дітки. Усі вони хочуть бачити світ барвистим і веселковим.
— Таким, як мої крильця?
— Так, таким, як твої чудові крильця, — ніжно усміхнулася Матінка Божа.
Руденьке Янголятко аж сплеснуло барвистими крильцями від захоплення. І від цього поруху враз сталося диво — з його ніжних веселкових крилець посипалися на траву розкішні кольорові квіти, встеляючи всю землю чудовим суцвіттям.
— Подивіться, яка краса навкруги! — маленькі діти веселою ватагою вибігли на галявину. Вони не бачили Матінки Божої і руденького Янголятка. Але це не було важливим. Головне, що в їхніх очах відбивалося сонцем щастя. А іще, барвиста стежина любові простелялася прямісінько від їхніх сердець до самісіньких просторих небес.

 

Вечір ІІ
Хрестик

 (Коли з кимось із діточок трапляється лихо, неодмінно на допомогу приходить руденьке Янголятко. Щоправда, діти навіть не здогадуються про це. Але ж відтепер знатимуть це напевно).
 
Щоранку, коли маленькі мрійники ще сплять, руденьке Янголятко мандрує небесами. Всівшись зручненько на пухкенькій білій хмаринці, воно оглядає чи все гаразд на землі.
Якось, завітавши у садочок знайомої дівчинки, руденьке Янголятко почуло жалібне схлипування. Воно зазирнуло поміж гілля дерев і побачило там заплакане дівчатко. «Щось тут не гаразд, — подумало руденьке Янголятко. - Зазвичай на віях діточок вигойдуються грайливі сонячні зайчики. Рожевовухі стрибунці опускаються із сонячних промінців на вії малечі, щоб звеселити світ усмішками радості. Де ж подівалися рудовухі грайлики? Чому вони покинули цю дівчинку?»
   Руденьке Янголятко позирнуло на сонечко і побачило, що сонячні зайчики також сумували на промінчиках! Маленька мрійниця до своїх чудових вій пригорнула солоні сльози. Веселим зайченятам не стало на них місця. Вони не знали, як їм бути відтепер. Крихітні рожевовухі стрибунці розгублено горнулися одне до одного, безпорадно стріпували своїми крихітними вушками і мало що не плакали самі. Та коли б ще й вони заплакали, сонечко надовго сховалося б за їхніми слізками. Руденьке Янголятко мусило подбати, щоб цього не сталося. «Треба дізнатися, що трапилося з дівчинкою», — подумало воно і опустилося на білій хмаринці ближче до землі. І саме вчасно, тому що почуло, як дівчинка бідкалася:
— Як я могла загубити хрестик? Він змалку був на мені. Хресний подбав, щоб я мала захист на тілі, а я вчора втратила дарунок хрещеного, граючись у садочку. Спостерегла це пізно увечері, коли хотіла поцілувати хрестик після молитви. Де ж я могла згубити свій оберіг?!
Картаючи себе, дівчинка намарне прогортала руками шовк трави. У розкішній густій траві нелегко знайти втрачене.
Руденьке Янголятко пригадало слова Божої Матері:
— Коли освячується хрестик, Господь надає йому великої небесної сили, щоб він оберігав не тільки душу, але й тіло охрещеної людини усе життя. Тому застерігайте діток були легковажними із небесним дарунком.
«Це негарно, що дівчинка загубила хрестик. Треба зарадити цьому. Тільки як?»
   Руденьке Янголятко поглянуло вдруге на сонечко. Сонячні зайчики з надією дивилися на нього. І враз розумненьке руденьке Янголятко збагнуло, що має робити. Воно чимскоріш помчало до сонячних зайчиків на гостини. Те, що сталося за мить, видалося дивовижним. Весела ватага рожевовухих зайчиків спрямувала своє сяйво на срібний хрестик, що лежав непомітно (але для сонячних зайчиків ще й як помітно!) біля чудової квіточки. Маленька мрійниця зразу ж вгледіла сяючий блиск. А побачивши хрестик, аж застрибала від радості:
— Він знайшовся! Я знала, що знайду його!
Одягнувши натільний хрестик, дівчинка пообіцяла:
— Відтепер я буду уважнішою. Більше ніколи не губитиму свій оберіг.
І коли вона посміхнулася, сонячні зайчики весело застрибали на її довгеньких віях, звеселяючи весь світ навкруги. А на білосніжній пухкенькій хмаринці вдоволено погойдувалося руденьке Янголятко, радо втішаючись тим, що новий ранок розпочався гарною сонячною справою.

Вечір ІІІ
Під покровом Божої Матері

(Руденьке Янголятко не звикло журитися. У всьому і скрізь воно знаходить потіху. Але іноді трапляється так, що й  руденькому Янголяткові потрібна ніжна турбота).

Якось руденьке Янголятко загралося з дітьми у м’ячика. Так-так, насправді загралося. Не біда, що діти його не бачили. Жваво підкидаючи м’ячик догори, ніхто з діток навіть не здогадувався, що новенький помаранчевий м’ячик хвацько вертівся у повітрі, тому що бавилося ним угорі руденьке Янголятко.
Маленькі дітки втішалися веселою грою. Руденькому непосиді із небес теж сподобалася ця гра. Не дивно, що ніхто з них не спостеріг, як на небо насунулася чорна кошлата хмара. Непрохана гостя чимдуж затулила широкими крильми сонечко, з неба на землю полився рясний дощ. «Втікаймо хутчій! — загукали навперебій діти і веселою ватагою подалися додому. За мить у дворі не було нікого. І тільки руденьке Янголятко одним-однісіньке залишилося мокнути під дощем. Воно не могло піднятися в небо, бо крильця мало геть мокрі. Зайти в чиюсь хату руденьке Янголятко також не сміло. Воно безпорадно прихилялося до віконець, дивилося як мами витирали мокрі голівки своїх діточок теплими рушничками, заварювали для них малиновий чай. Наскрізь промокле і вже трохи змерзле руденьке Янголятко журилося:
— І ніхто на світі не подбає про мене.
Аж раптом  йому почулося:
— Та ти ж зовсім мокрісіньке!
Руденьке Янголятко обернулося. Перед ним стояла Матінка Божа. Високо в руках вона тримала сяючу білосніжну тканину. Дивовижним було те, що дощові краплі зовсім не падали на Богородицю. Але ж руденьке Янголятко знало гаразд, що в руках Матінки Божої була не звичайна тканина, а святий покров. Тому то жодна крапля не торкалася її. 
— Хутчій йди сюди, малесеньке. Я прийшла, щоб подбати про тебе, — на лиці Богородиці сяяв теплий усміх.
— Подбати про мене? — руденьке Янголятко так зраділо, що аж сплеснуло мокрими крильцями.
Матінка Божа ніжно усміхнулася:
— Так, моє маленьке.
Від цих слів руденькому Янголяткові стало тепло-тепло, так, наче хтось приготував спеціально для нього смачний малиновий чай. А коли Матінка Божа взяла його на свої ніжні руки, обгорнула, немов тепленьким рушничком сяючим покровом, руденьке Янголятко почувалося найщасливішим на світі Янголям.

Вечір ІV
Який миколайчик любіший?

(Усі дітки з нетерпінням чекають особливої зимової ночі, коли святий Миколай розносить діткам подарунки та підкладає їх під подушку. Хто ж допомагає святому Миколаю? Сьогодні ви здивуєтеся, діточки, дізнавшись, що не обходиться тут без нашого руденького Янголятка).

Коли святий Миколай збирається до діточок, щоб потішити їх чудовими гостинчиками, чортеня Антипко тут я тут. Вдоволено тягне поперед себе тугий оберемок вербових різок, потішається:
— Добре, що різочок багато я наготував. Тепер буде що під подушки неслухняній малечі покласти.
А руденьке Янголятко чимдуж поспішає до святого Миколая з гарними звістками про діточок. Турботливо дбає, щоб старанні малюки мали чудові подаруночки до свята.
Вечорової пори уважно проглядає святий Миколай свої книги: чорну, куди потрапили лихі витівки капосної малечі та білу, де записані добрі справи хороших діточок. Хмуриться святий Миколай, проглядаючи сторінки невтішних дитячих пустощів. Дуже не подобається йому, коли  дітвора вдається до бійок, сварок, а ще й не слухає старших і не допомагає батькам.
Чим дужче невдоволений святий Миколай, тим більше тішиться чортеня Антипко. На таких діточок в нього одна справа — різочку вербову у мішечок кидь! — та й ну підскакувати від радості. 
Коли ж святий Миколай втішається гарними справами малечі, чортеня Антипко невдоволено бурмоче:
— А, може, не такими вже й хорошими є ці діти? Мабуть, що гарна різочка і їм не завадить.
І тоді руденьке Янголятко стає в оборону хороших діточок. Між ними спалахує суперечка. Але святий Миколай зупиняє їх обох:
— Ну ж бо, пора в дорогу. Дітки всі у ліжечках, нічого гаяти часу.
Обережно, тихо-тихо, щоб не розбудити малечі, заходять у хатку небесні гості. Зітхає святий Миколай, коли доводиться з чарівної торбини вербову різку діставати. А чортеня Антипко різочку радо хвать! — і чимдуж біжить до ліжка маленького невдахи. Наперед втішається, що малюк вранці прокинеться й матиме замість подарунка гарну науку.
А чемним діточкам гостинчики під подушку вкладає руденьке Янголятко. Та ще й як охоче! Воно дуже тішиться тим, що разом зі святим Миколаєм може виконати мрію старанної дитини.
 Йдуть небесні посланці від хати до хати. Жодної, де є маленька дитинка, не обминають. Отож, і ти, маленький друже, наперед дбай та пильнуй: від кого ти хотів би дістати миколайчик. Чортеня Антипко і руденьке Янголятко чекають на вісточку від тебе.

Вечір V
Сірий котик

 (Коли батьки потурають примхам своїх дітей, дозволяють їм вдаватися до злих вчинків, і коли малеча стає зовсім нерозважливою, тоді з’являться Руденьке Янголятко, яке найліпше знає, як пробудити сумління у сердечках маленьких вередунів).

Якось руденьке Янголятко спостерегло дуже невтішну картину: безлюдною вулицею мчав переляканий сірий котик, а слідом за ним, вимахуючи на ходу замашною палицею, гнався захеканий хлопчисько. Руденьке Янголятко оторопіло від подиву. Воно гаразд знало цього бідолашного котика, якого недобрі люди викинули на вулицю. День за днем він ходив від дому до дому, благаючи усіх взяти його до себе.
Це був хороший котик. Він вправно вмів полювати на мишей, потішно стрибати та весело гратися. Це забавляло багатьох. Але ніхто не хотів стати господарем покинутого напризволяще пустуна. «У нас мишей не має», –замикали перед ним двері поважні господарі. «Ще нам кота бракувало!» — батьки забороняли дітям приводити в дім сірого приблуду. Були й такі, що жаліли котика. Вони завбачливо виставляли за ворітьми щербате блюдце з молоком. Але сірий котик, почуваючи голод, навіть не торкався молока у щербатому блюдці, налитого чужими руками. Йому хотілося пити молочко з власного блюдця. Він так хотів відчувати не жалість, а дбайливу турботу хлопчика чи дівчинки, з ким він міг би гратися повсякчас, хто піклувався б про нього, гладив м’яку сіру шерстку і дослухався до муркотливих котячих історій, яких він знав чи не найбільше з-поміж усіх інших котів. Бо ж йому довелося багато часу провести у мандрах.
Руденьке Янголятко хвилювалося за сірого котика. «Невже ніхто не подбає про малюка?!» Найдужче воно боялося, щоб довірливе кошеня не втрапило, бува, у халепу.
Але ж це сталося. Лихий хлопчисько, якому батьки потурали у всіх забаганках, розпестивши його геть, не зупинили малого злюки, коли той погнався слідом за котом. Наздоганяючи бідолаху, малий лиходій заніс над ним палицю.
Чуйне руденьке Янголятко не могло не втрутитися. З дозволу Небесного Отця лишень один взмах крильцем зробило воно і сталося несподіване — замашна палиця вдарила хлопця. Той з переляку став на місці. А неслухняна рука вдруге вперіщила його палицею. А потім і втретє. Хлопець хотів відкинути палицю геть, але вона немов прилипла до його долоні, винагороджуючи злостивця щедрими ударами. Малий лиходій аж корчився від болю. На його очах виступили сльози. І тоді руденьке Янголятко знову повело крильцем — невгамовна палиця випала з рук хлопчака. Налякано відскочив той від неї. А потім... потім він всівся посеред дороги і вголос заплакав. І тоді сталося й зовсім несподіване. Навдивовижу чуйний сірий котик підійшов до хлопчиська, щось замуркотів жалісливе і потерся об його запилені штанці. Малий забіяка, віднявши руку від заплаканих очей, підніс її вгору. «Невже ударить?» — аж стрепенулося руденьке Янголятко. Сірий котик принишк й собі. А рука хлопця злегка опустилася на сіру шерстку і лагідно провела по ній.

      Вечір VІ
Барвисті світлячки

(Коли втомлені за день маленькі мрійники поринають у нічні сни, руденьке Янголятко не спить. Воно має подбати, що всім діткам було затишно і спокійно у їхніх снах).

Нічної пори, коли солодко дрімає увесь світ, руденьке Янголятко має короткий перепочинок. Але віднедавна цей нічний перепочинок став зовсім тривожним. Це тому, що до маленького Василька, який раніше міцно спав аж до рання, несподівано занадився неспокійний сон. Хлопчик часто плаче уві сні, серед ночі прокидається і кличе маму.
— Чому ти не спиш, синочку? — з тривогою нахиляється мама над ліжечком. Василько похапцем прикладає теплу мамину долоньку до щічок. Він соромиться зізнатися мамі, що боїться. Пригорнувшись до лагідних маминих рук, хлопчик засинає знову. Але ж чи надовго? Святий покровитель хлопчика бідкається:
— Мій Василько не хоче вночі спати! Як зарадити цьому? Іграшки та казочки «на добраніч» зовсім не допомагають.
Довго міркує руденьке Янголятко, турботливо зважуючи, як зарадити цій біді. Нічної пори поспішає до хлопчика. Воно мусить подбати про малюка.
Ніч. Спить у ліжечку Василько. А над ним схилилося руденьке Янголятко, ніжним місячним сяйвом пригортаючись до личка хлопчика. Пильно вдивляючись у сон малюка, руденьке Янголя несподівано бачить, як лагідні хвилі сну поволі посуває чорнюща хмара страху. «Так он воно що! — дивується руденьке Янголятко. — Василько жахається темряви. Ця прониклива лиходійка пробралася в сон хлопчика!»
— Не бійся, — стиха промовляє руденьке Янголятко. — Нічого не бійся, Васильку. Темрява безсила перед сяйвом любові.
Барвисті крильця затріпотіли над нахмуреним личком. Щойно це сталося, чорна хмаринка страху розвіялася цілком. Нічний сон малюка огорнули кольорові світлячки. Вони затріпотіли світлим сяйвом над хвилями сну, рухливим танцем вимальовуючи неймовірні фігурки казкових героїв. Тих, кого полюбив малюк, слухаючи вечорової пори чарівні розповіді мами.  На личку Василька з’явилася усмішка. Він поринув у міцний і солодкий сон, в якому не було місця ані краплинці темного страху.
— Дякую тобі, руденьке Янголятко, — з полегкістю видихнув святий покровитель хлопчика, усміхаючись і собі просвітлено, так само, як і його підопічний малюк уві сні...
— Слава Богу, цієї ночі ти спав спокійно і гарно, — на ранок мама лагідно голубить свого синочка.
— Я більше ніколи не плакатиму вночі, — обіцяє Василько і соромливо зізнається. — Раніше я боявся темряви і чорних, як сажа, снів. Але тепер мої сни стали кольоровими. У них поселилися барвисті світлячки.
Мама недовірливо посміхається, дивується вигадливій фантазії сина. І тільки руденьке Янголятко (а іще святий покровитель хлопчика) знають напевно, що все це чистісінька правда.

Вечір VІІ
Обнадійливий рятівник
   Коли сльози і смуток наповнюють серця по вінця, Руденьке Янголятко стає останньою надією засмучених.
   Яким спостережливим виявилося Руде Янголятко! Його зіркі оченята розрізняють гаразд  добро і зло, правду та кривду, надії й сподівання. Маленьке чуйне Руденьке Янголятко завжди і повсякчас стає на сторону покривджених та ображених. Воно з’являється несподівано і негадано поряд  з тими, хто потребує допомоги і підтримки, стає їхнім рятівником. Але ж яким чудовим та обнадійливим!
  Наближалося свято Воскресіння. У страстну суботу доладні господині ладнали кошички з пасочками, писанками та збиралися до служби. Усі люди готувалися до великої події. У всіх хатах панував мир та святошний настрій. А от у домі, де живе Софійка з мамою — лихо. Несподівано занедужала і злягла матуся. Нікому наладнати святошний кошичок, бо ж мама хвора, а Софійці всього-навсього 4 рочки. Що вона сама може? Та й нікому допомогти. Живуть вони на відлюдді — сусіди, що мали кращі статки, вибралися на ліпші місця, а вони так і залишилися жити біля лісу, на віддаленому хутірці. Дивиться Софійка у віконечко, бачить світло у дальніх хатинках, сльози блищать на її оченятах. Мама сумно зітхає на постелі, важко зітхає й собі:
— Нікому попіклуватися про нас із тобою, крихітко. Нікому й ні з чим піти до храму, — глухий кашель обриває її здавлений жаль.
   Софійка тамує слізки в собі, міркує: і щоб то вона могла б зробити, чим би потішила свою матуся? Вона сумно дивиться на зморене хворобою матусине лице, прихилившись до неньки маленькими рученятками гладить її волосся. Важка хвороба пересилює мамині сили, недужа засинає. А Софійка не знає спокою. Вона так хотіла б, щоб мама одужала і щоб у них теж на столі була пасочка і крашанки на столі.  Як і у всіх людей на землі в день воскресіння.
— Софійко, не журись! — дівчинка озирається.  «Хто промовляє ці слова?»
— Це я, Руденьке Янголятко, —  чудове дивовижне Янголя із сяючим личком і чудовими барвистими крильцями з’являється перед сумним дівчам. Навколо нього розливається променисте сяйво.
— Яке чудове світло! — захоплено промовляє Софійка.
— Світло несе спасіння. Я допоможу тобі.
— Ти можеш все-все? — в словах дівчинки вчувається велика надія.
— Чого б ти хотіла? — всміхається Янголятко, знаючи наперед, що почує у відповідь.
— Щоб мама була здорова.
   Руденьке Янголятко змахує своїми чудовими барвистими крильцями. Хвилі лагідного сяйва з ніжних крилець спадають на постелю недужої. Софійка, як заворожена, дивиться на це незбагненне диво. І раптом мама розплющує очі, з подивом озирається. Руденьке Янголятко змахнувши крильцями востаннє, зникає. А мама, завбачивши Софійку, ніжно посміхається:
— Доню, сталося диво. Я… одужала!
Дівчинка припадає до мами, дзвінко сміється. А мама, щойно підвівшись з постелі, невтішно бідкається:
— І що ж то ми будемо робити? У всіх — пасочки і писанки, а де взяти все це нам? Піддавшись хворобі, я не напекла й не наварила. Ще зроду такого в нас не було.
— Агов, є хто вдома? — у дверях з’являється кілька людей. Хтось вмикає й світло. Господарі відразу ж впізнають цих людей. Це ж їхні колишні сусіди! У їхніх руках — святошні кошички.
— Візьміть, один кошичок ми наготували і вам, — на столі пишається просторий плетений кошик із пасочкою та крашанками.
— Як це?! — дивуються мама з донькою. — Звідки ви знали, що в нас є потреба?
— Ваш Янгол нам сказав! — з усміхом відповідають ті. — Не гайте часу, збирайтеся до храму, разом підемо на службу.
Мама на шляху до храму все міркує: і як так сталося, що сусіди нагодилися до них, та ще й так вчасно і турботливо А Софійка не дивується цьому. Вона ж бо гаразд знає собі, що Руденьке Янголятко здатне й на більше. Для нього не має нічого неможливого.  Воно може все-все-все. І коли з небес на землю спадають срібнодзвонні звуки:
—  Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!
— Воістину воскрес! Воістину воскрес! Воістину воскрес! — з сяйвом в оченятах промовляє дівчинка і пильно вдивляється в окрилений надією простір неба, де сяють барвисто крильця Руденького Янголятка.

Марія Морозенко — українська поетеса, член Національної спілки письменників України.