Andre Maurois
ЗОЛОТИЙ ВІК

Автор цього есею, сучасний видатний французький письменник, Андре Моруа (нар. 1885 p.), один із сорока т. зв. безсмертних членів Французької Академії. Перекладач есею І. Ставничий — співробітник "Дзвінка" від 1909 р. перекладами з А. Доде і ін. чужих авторів.

Людство завжди з великим зворушенням і тугою згадує ту щасливу добу, коли не треба було працювати, щоб добути все потрібне до життя, — оту добу волі та приємности, що її поети назвали золотим віком. І ту добу кожен з нас чейже дійсно пережив і вона далі продовжується та безупинно відбувається перед нашими очима, бо золотий вік — це дитинство.
Адже діти не мусять так, як дорослі, працювати в поті чола, щоб добути хліб. Свого існування не завдячують зовсім боротьбам із зовнішнім світом, але якійсь зворушливій магії.
А коли вірять у зачаровані країни та в казки, то роблять це тому, що для них казки справді існують. Батьки їхні, це гідні захоплення велетні, що одним рухом, одним словом зуміють вичарувати нізвідкіля склянку молока, плюшового ведмедика чи щонебудь інше.
Ці великі постаті уявляються очам дитини — неначе велетні, в яких доволі є сили, щоб злетіти навіть у небо і принести звідти зорі, або щоб у одній хвилині збурити замок із піску, терпеливий твір усієї зграї карликів.
Але ці велетні, такі багаті силою, яку ж убогу мають уяву!
Діти в цьому відношенні такі багаті, що можуть обдаровувати життям навіть мертві предмети і розмовляти з ними. При зближенню дитини ці предмети набувають душу. Якийсь шмат, ганчірки має своє ім’я і бере участь у забавах, відламок дерева, завинутий у кусник паперу — творить ляльку, а ця лялька має ще — в додатку — свою правдиву дитину.
Неначе мистець, дитина може перебувати у світі витворів фантазії та фікцій, що їх сама створила.
І так кожна дитина творить собі свій окремий світ, де вона є самостійним володарем і куди не мають доступу батьки чи няньки.
Тому, що це царство не міститься в межах дійсного світу, — дитина швидко рішається увійти в товариство велетнів і вносить поміж них заспокоєння, а на їхні обличчя викликає усмішку.
Аджеж як не відчувати прив’язання до такої слабкої істоти, що обдаровує нас почуттям і подивом для нашої сили, як не сповнятися любов’ю до малятка, такого чистого, що не розуміє нічого, навіть спонук наших бажань і наших почувань?
Те все, що різнить людей: конечність політикувати, всякі заздрощі й пристрасті — все те чуже для дитини, а оскільки навіть вона має якісь жадоби, то вони зовсім інакші від наших.
Зовсім природна річ, що родинний гурт приймає прихід дитини окликом задоволення. Бо поміж істотами, що спричиняють стільки взаємних конфліктів і сутичок, дитина одна є осібкою, яку всі можуть любити і яка таким чином спонукує до того, щоб між ними також народжувались почування.
Часто помічається, що найвидатніші з людей, великі вчені, визначні мистці зберігають аж до старости ясний погляд дитини, її невгамовно розбуджену цікавість, її щиру п р о с т о д у ш н і с т ь, її наївність і радість.
Діється це тому, що, наче дитина, живуть вони перш за все у країні, яка не лежить у межах цього світу. Наче дитина, справжній мистець не прив’язує великої ваги до реальних дібр, що за них борються інші люди, і, наче дитина, виряджається він завжди на таємні пошукування, яких вартість сам один відчуває.
Бо це велика помилка — уявляти собі дитинство як час лінощів і сну ума.
Дитинство — це доба найбільшої праці та найбільшої напруги розуму. Адже впродовж кількох років дитина мусить навчитись і зрозуміти те все, що її предки відкривали протягом тисячоліть.
Говорять іноді здивовано:
— Сьогоднішніх дітей ніщо вже не дивує! Підносять слухавку телефона, перекручують контакт у радіоприймачі — та зовсім не подивляють незвичайних наслідків, що їх потягають за собою ці їхні прості рухи.
Але як же діти мають дивуватись телефонові, коли відкрили вже куди більше чудо: мову?
Як же самохід має бути для них чимось захопливим, захватним, коли вони навчилися послуговуватись найбільш зачудливими і дивовижними засобами зв’язку: колінами?
Як же має їх дивувати електричне світло, коли сяйво дня, сонце й місяць, це для них предмети щоденного подиву й захоплення?
С люди, що критикують занадто широкі програми шкільного навчання і мабуть, вони мають рацію.
Але чи онта програма ширша від тієї, яку накидають дитині в першому році її життя?...
Протягом кількох місяців мусить вона навчитися пізнавати органами чуття, змислами: їсти, рачкувати, говорити, розрізняти людей і речі.
Між другим і восьмим роком життя дитина засвоює собі більше слів та ідей, аніж за всю решту свого життя.
її очі це чарівні засоби до оглядання природи та дослідження всього, що її оточує. Наймолодша навіть дитина вже робить пристрасні, жагучі, палкі пошукування, і то які ж трудні інколи, а веде їх із повагою та зачудливим запалом.
Тому то дитина воліє людей, що до неї промовляють п о— важно, ніж тих осіб, які, звертаючись до дитини, думають, що мусять самі здитинитись...
У роках дитинства формується характер і вражливість. Між першим і вісімнадцятим місяцем життя відбувається властиве виховання, супроти якого вся дальша решта — лише додаток.
Дитина, якій накладено ще в колисці сувору дисципліну годин сну та їжі, буде ціле життя одиницею, що тримається суспільних прав і шанує закони. Слухатиметься без відчування прикрощів.
Якщо в початках існування і життя дитини батьки зуміють дати їй враження, що світ не є зовсім поганий, що люди заслуговують на довір’я, що обітниці виконуються, а кари й нагороди розділяються справедливо, то створять таким чином одиницю, здібну відчувати щастя.
Згодом усякі події та життєві переходи вкажуть уже дорослому, що воно інакше, що життя має також жорстоке обличчя, а деякі люди є сконденсованим, згущеним, ущільненим лихом, та ніколи ці болісні досвіди не зуміють затерти спогаду золотого віку.
Створюймо нашим дітям гарне дитинство!
Це не лише рада, що її треба дати кожному батькові, кожній матері, але ідеал, до якого повинно прямувати все людство.
Країна, де діти нещасливі, буде врешті роздерта, знищена вибухом у дорослих — почувань і думок, здушених і зневладнених у дитинстві.
Найдикіші ненависті постають на підложжі скривдженого дитинства!
Стараймося майбутньому поколінню залишити тільки добрі спогади та оточуймо дитинство належною шаною, що єдина є найпевнішим критерієм і мірилом цивілізації.
Немає нічого божественнішого на землі над дитину, кволу в колисці, на заранку днів, що для нас повні труду, а для неї творять золотий вік.

З французької Іван Ставничий

Ми і наші діти. Дитяча література, мистецтво, виховання. Збірник І. Об'єднання працівників дитячої літератури ім. Л. Глібова, Торонто—Нью-Йорк, 1965 р.