Леонід МОСЕНДЗ
(1897—1948)
ЮНАЦЬКА ВЕСНА

                Праматері Роду

Як зацвіте юнацькая весна —
перед героєм стелиться дорога:
манять мета, манить досягнень змога,
«дійти чи впасти!» — присяга одна...

Але важка змаганням далина!..
У твому ж зорі близька перемога,
в обіймах теж солодкая тривога,
безсмертям лона свого ти міцна...

І ось в твоїх руках мета героя!..
Біля шляху спиняються обоє,
обтяжені ласкавістю оман...

Та час минає... Гаснуть чари-зорі…
Праматір’ю в космічний океан
ти ллєш вже мого Роду вічне море!..

І.
Як зацвіте юнацькая весна —
спалахує душа жагою спраги,
але чатують вже одвічні маґи
й питво юнацтва подають: «До дна!»

Враз вічністю душа стає п’яна,
вся сповнена натхнення і відваги:
над ким справляти свято переваги?
Кого розбудить виклику луна?

О, як же тісно у вузькому колі
оточенням приреченої долі!
О, скільки бажань стать їй на відсіч!
А з далини вже чуть трембіту Бога:

зазивних обріїв далекий клич...
Перед героєм стелиться дорога...

II.
Перед героєм стелиться дорога...
Вперед! Поза далекий виднокруг!
Тепер він сам собі опора, друг...
Лише вперед, не треба більш нікого!

Десь там, карбом незнаного порога,
простягнеться розмежуючий пруг,
закреслить борозну могутній плуг
між тим, що буде й що було до того,

безсмертям вкриє вічная заграва,
звитяжности, з віків до віку слава!
Путь титанічна, велетенська ціль!..

Бажати — досягти!.. Усього, всього!
І ось, у безконечний простір миль
манить мета, манить досягнень змога.

III.
Манить мета, манить досягнень змога,
шлях в’ється, як спокуси мудрий змій,
у чарівну країну всіх надій,
де сипле сповнення фортуна з рога...

У щирій думці стільки є ясного,
що путь, здається, пролетить мерщій,
ніж смілих бажань незчислимий рій.
Є зайвою усяка осторога

від небезпек, які ховає путь.
Там, де відвага з вірою ідуть —
там перешкод немає і не буде!

Геть сумніву медузина мана!
Як вільно дихають лицарські груди:
«Дійти чи впасти» — присяга одна.

IV.
«Дійти чи впасти» — присяга одна,
бренить здалека у суворім тоні.
А гордому девізу в унісоні співає
серця дивная струна:

«Спокуса невідомого тм’яна —
миліша слави. В буйному розгоні
є насолоди більш, ніж в перепоні
подоланій. Змагань височина

дорожча цілей»... Міряють віддаль
веселі очі... Вже ніколи жаль
не затемнить, не схилить зір хоробрий!

Сягатиме все воля звитяжна
поза далекий недосяжний обрій!..
Але важка змаганням далина.

V.
Але важка змаганням далина,
важка часом охоплює утома...
Тоді до шепотінь спокуси-ґнома
йме прислухатись серця глибина:

«Спокою одпочивна тишина
на цім шляху нікому невідома,
усюди й завжди ти на нім не вдома,
бо путь стремлінь — довічна чужина!

Поляжеш ти на непосильнім герці!..»
І сумнів загніздився десь у серці,
розтерла барви обрію імла,
далеко ціль від здійснення свойого...
А ти, єдина, зблизька надійшла,
у твому ж зорі — близька перемога.

VI.
У твому ж зорі близька перемога,
недовідома сповненість туги,
завершеність могутньої снаги, —
усе надить із погляду твойого:

лишитися назавжди біля нього,
опанувати джерела жаги
ось зараз... тут... Та на шальки ваги
не мож ще кинуть рішення твердого,

не мож віддать за тишину спокою
всю насолоду опяніння грою,
всю небезпек солодку ворожбу...

Та сумнів закликає з потайного,
убраний у спокусливу габу:
«В обіймах теж солодкая тривого...»

VII.
В обіймах теж солодкая тривога
подолання й стремління. Їхня сіть
героя без перестанку стремить
спіймати... Обіцяє щось нового

у кожен мент... Та відчуття міцного
душа тримає провідную нить,
що всі обіцянки — це тільки мить!
І не жагу безсмертного, тривкого

зловити плетивом витких хвилин,
і сни в тривкий перетворити чин...
Ось знов вертає простору дозвілля,

занурена у вічність однина...
Та ще останнє, чарівне зусилля:
безсмертям лона свого ти міцна.

VIII.
Безсмертям лона свого ти міцна,
міцна чуттям одвічним таємниці:
переступити свого Я границі,
щоб віку невмируща борозна

укрилась килимом твого зерна,
щоб махом крил могутньої орлиці
долетіть, напоїти Рід з криниці,
в якій вирує вічність чарівна...

І вже твої перемагають чари
твої, так легко досяжнії, дари,
ось поглинається просторий шлях

твоєю всездійснимою жагою,
ось образ вічности в твоїх руках,
і ось в твоїх руках мета героя!..

IX
І ось в твоїх руках мета героя
з далекої вже близька й досяжна.
Куди стреміти ще шляху човна?
Що здобувать У лісові в двобою?

Скінчилися змагання... І без бою
вже біг прудкий відважного судна,
послушний волі певного стерна,
керується дбайливою рукою

до плеса між ясними берегами,
до порту з легко здійсненими снами,
з завершенням усіх стремлінь і мет...

Рука в руці і, дружньою ходою
від далини віддалюючись геть,
біля шляху спиняються обоє...

X.
Біля шляху спиняються обоє,
і в серці вже юнацькому нема
нічого іншого, як ти сама.
Твоїх імен чергою пломінною

палить уста. Побідною вагою
все переважує захопленість німа
цим світом, створеним лише двома
між ефемерністю і вічною весною.

У невідклично-переможний мент
все особисто знищує ущент
те полумя, яким ти споконвіку

мойого племени живиш ватран...
Горять геройськії серця без ліку,
обтяжені ласкавістю оман!

XI.
Обтяжені ласкавістю оман,
всякденністю досягнених ілюзій,
стоять вони на чарівному крузі,
загорнені в захоплення туман.

У їхніх ніг хвилює стиглий лан
життя і смерти в силі і напрузі...
І знов геройське серце б’ється в тузі
дістатися за далів параван...

Лише-но чаклувань мара загине,
лише-но спиненість часу пролине,
щоб вже удвох піднестись на крилах

до віри й чину у безсмертя гори,
на них піднять юнацтва вічний стяг…
Та час минає... гаснуть чари-зорі…

XII.
Та час минає... Гаснуть чари-зорі,
блакить даляв, що в них була колись,
з уст видихалось чарівне «спинись»,
і мудрість Роду ними вже говорить,

і мудрість Роду мудрі цілі творить
та вимага геройського «борись!»...
Щоб чину і стремлінь юнацьких звість
знайшла в нащадках відгук і опору,

та щоб на чатах Рідної землі
не вартували марні знов жалі,
але лицарство звитяжне і сильне,

лицарство без страху і без доган...
А ти стремиш вже радісно і вільно
Праматір’ю в космічний океан!

XIII.
Праматір’ю в космічний океан,
у простір, де зароджуються річі,
надить тебе і необорно кличе
твій володар і пан Великий Пан.

І ось уже на життєвий майдан
виносиш ти засвіченії свічі...
Вдивляється вже Муж тобі у вічі
і віднаходить страчений талан

геройських діб змагання, віри й чину
та пізнає, що кожної хвилини
він — Будівничий Роду вічних стін.

Об них розібється mеmеntо mоrі
безмежности, що до її глибин
ти ллєш вже мого роду вічне море...

XIV
Ти ллєш вже мого роду вічне море
сама для нього вічне джерело.
О, знаю я: тобою це було
засіяно прапредківські простори!..

Та ще нові лани для роду зоре
твоїх нащадків міцнеє рало!
І буде: під єдинеє берло
збереться рід в величному Соборі,

благословить побідницю віків,
благословить Праматір юнаків,
Праматір всього чину, жертви, віри…

І путь геройства, вічна і ясна,
почнеться Роду в життєвому вирі,
ЯК ЗАЦВІТЕ ЮНАЦЬКАЯ ВЕСНА.

Пам’ятай про смерть (лат.).

Публікації:

Леонід Мосендз, Зодіяк / Вірші. 1921-1936, Прага: Колос 1941, 108 с.
Леонід Мосендз, ПОЕТИ ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ/Срібні Сурми/Антологія. 2009, Київ: Смолоскип 2009, 398с.