Мова – наймудріша Берегиня

У контексті інформаційної війни, в яку мимоволі потрапила Україна, дуже часто використовують одну з найпотужніших зброй – мову. Не буде перебільшенням, якщо сказати, що навколо української мови від XVІІ століття точиться гостра боротьба: її забороняли, не визнавали, фальшували… Результати цієї боротьби на всіхх етапах історії української мови різні, як висновок маємо низку штучних міфів, що вживлюються в голови людей і які зустрічаються навіть у суспільній свідомості людини ХХІ століття.
 Подані нижче факти про українську мову покликані проілюструвати неаргументованість і фальшивість тих тез про українську мову, які все ще трапляються нині, а також підкреслити її унікальність і своєрідність.

Українська мова – одна з найпоширеніших мов у світі, і за кількістю носіїв посідає 26-те місце на планеті.
Серед усіх слов’янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38%), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (30%) і найменше — з білоруською мовою (16%).

Слово «рука» є в усіх слов’янських мовах, але тільки в українській є утворене від нього «рушник» (з ручник) та ще в польській recznik (речнік). Чомусь у нас цей предмет асоціювався саме з руками. Певне, назвою він завдячує давньому звичаю під час шлюбного обряду пов’язувати руки молодих рушником. Адже чимало слів весільної обрядовості походять від «рука»: заручини, заручений.

Головний чинник милозвучності української мови - закон урівноваження кількості голосних і приголосних звуків у мовленнєвому потоці. В українському народнопоетичному мовленні, яке найбільше зберігає національні основи української мови, голосних 45-46%, але в літературному мовленні українська мова під різними іншомовними впливами багато в чому втратила свою вокалічність, і кількість голосних знизилася до 42%.

Ї ї – такої унікальної літери, яка передає одразу два звуки і є чи не найголовнішою в слові «Україна», нема в жодній мові світу.

Під час Кримської війни в боях під містом Балаклава англійські війська зіткнулися з незвичним для себе сильним холодом. Щоб вирішити цю проблему, для солдатів були виготовлені в’язані шапки з прорізами для очей і рота. Згодом ці шапки так і прозвали балаклавами, або balaclava англійською.

У 1630-х роках у французькій армії з’явилися хорватські найманці. Одним із атрибутів обмундирування хорватських найманців були особливі хустки навколо шиї. Ці хустки і стали прототипом сучасної краватки. Новинка стала популярною серед французьких модників, а назвали її похідним від «хорвата» словом «cravate». Пізніше мода на краватку поширилася у Європі, а разом з нею багато європейських мов, зокрема українська, запозичили і саму назву «краватка».

У ХІІІ столітті грошовою і ваговою одиницею на Русі була гривня, яка ділилася на 4 частини (ці частини називали «рублями» від слова «рубати», «розділяти»). Особливо важкий залишок злитка називали «довгим рублем». З цими словами пов’язаний вислів про великий і легкий заробіток – «гнатися за довгим рублем».

Ще в індоєвропейській прамові корінь пис- (у його тодішньому звуковому вигляді) був пов’язаний з поняттям розмальовувати. Це ж значення збереглося і в старому українському слові писанка – розмальоване великоднє яйце. А в гуцулів і досі писаний означає мережаний.

Корінь ок- у слові око є найдавнішим коренем індоєвропейської мови, успадкований і латиною, і праслов’янською, й іншими європейськими мовами. До речі, з оком споріднене слово вікно (з давньоруського окно), де -но – колишній суфікс. Досить прозорий тут і значеннєвий зв’язок: вікно – око з хати на білий світ.

Кличний відмінок, крім української мови, існує також у граматиках латини, грецької та в санскритській граматиці (як факультативний восьмий відмінок).

Прикметники на позначення кольору «зелений» і «жовтий» родичі, бо мають спільне походження. Прикметник «зелений» пов’язаний з древнім іменником «зело» («зелений»). У давньоруській мові іменник «зелъ» функціонував у значенні «зелень, трава, молода озимина». Цей же корінь є у знайомих нам словах: «злак, зілля, зола, золотий, жовтий».

В українській мові назви десятків до 100 утворюються складанням назви цифри і «десять»: двадцять, тридцять, п’ятдесят і т. ін. Винятком тут є число «сорок». Пояснюється це тим, що в давнину умовною одиницею торгівлі хутряними шкірами була зв’язка із 40 штук. Тканина, в яку загортали ці шкурки, і називалася «сорок» (від цього ж кореня походить слово «сорочка»). Таким чином назва «сорок» витіснила давнішу «чотири десть».

Соціологи дослідили, що людина не вигукує «Ой!», коли вона сама, одна в замкненому просторі. Вигук «ой!» зазвичай звернений до інших, хто при цьому присутній. «Ой!» вигукують лише в ситуаціях дрібної невдачі, а не при трагічних нещасливих випадках або катастрофах, і це свідчить про те, що цей вигук є частиною контрольованого управління ситуаціями соціального життя. Більше того, вигук «Ой!» може пролунати з уст людини, яка спостерігає збоку за необережними діями іншої; або ж вирватись як оклик застереження, звернений до іншого. Вигук «Ой!» має культурну зумовленість. Наприклад, коли англійці щось випускають із рук, вони вигукують не «Ой!», а звук, який звучить приблизно як «Упс».

Коли під час допиту зводять віч-на-віч двох осіб – винуватця й очевидця, то цей прийом зветься очною ставкою, що є виразною калькою з російської мови. Варто звернутися до народної мови, де обов’язково знайдеться точний позначник цьому явищу. У народі для цього існує просте і зрозуміле слово зводи.

Ярослав Самовидець