славний козак Ігор СІЧОВИК

ЯК Я 3 РАЮ ВТІК

Я дав собі слово барона-козака, що досить з мене пригод, від яких з глузду з'їхати можна, і, осідлавши Пирія, потюпав вузенькою стежкою, сподіваючись вибратися на широкий шлях, який виведе мене на Запорожжя.
- Стій! Сюди заборонено! - почув я суворий окрик і запримітив незнайомця з шаблюкою в руці.
- Аз якого б то дива? Що ви тут охороняєте? - Шановний, не прикидайся дурником, ніби справді не тямиш, куди їдеш... - А куди мені ще їхати, не до раю ж... Додому добираюся, на Січ.
- Бачу, хитрий ти, козаче. Сам пробовкався, що до раю звернув... Так би й сказав.
Сумніву не було - десь недалечке рай. Я одразу ж забув, що дав собі слово не шукати нових пригод. Але хіба хочеш - мусиш. Особливо, якщо ти барон Мюнхаузен. Знали б ви, панове, як мені закортіло відвідати рай! На саму думку про це аж дух перехопило!
Я зізнався охоронцеві, що справді намірився побувати в раю, але, здається, трохи заблукав.
- Запрошення маєте? - заступив він мені дорогу.
Я пояснив, що досі переді мною ще ніхто не зачиняв дверей.
- А що ви за цабе* таке? - здивувався охоронець.
- Передайте, - кажу, - вашому старшому, що до раю прибув сам барон Мюнхаузен.
Не встиг я, панове, випалити люльку, як опинився в раю. Переді мною стояв невисокий товстун. Його усмішка виражала і подив, і радість, і захват.
- Бути не може! Не казка, не сон, справжнісінький барон! А я щойно втретє перечитував книжечку про ваші пригодоньки. Неймовірненько! Чого це ми тут стоїмо? Ходімо до мене у кабінетик! - защебетав він.
Побачили б ви, панове, що то був за кабінет! Іншим словом назвати не можу - райський!
Звісно, як вихований гість, я висловив своє захоплення, на що господар кабінету скромно відповів:

- Хоч як нас обсіли негаразди - війна, нестатки, голод, - тут ми намагаємося підтримувати райський рівень життя. Вибачте, пане бароне, забув відрекомендуватися: настоятель* раю архангел* Аркадій. Ви з дороги, тож не завадило б і перекусити.
Панове, коли я доходжу до розповіді про райський обід, у мене завжди слинка котиться... З меню можу вам назвати хіба що червону та чорну ікру і кілька делікатесів із найніжніших риб - далі моя обізнаність у кулінарії виявилась недостатньою, хоч я не раз бував на званих сніданках, обідах і вечерях мало не у половини можновладців світу. І все це у супроводі райських мелодій, танців і співу янголят. Я уявляв собі рай (а фантазія у мене, повірте, багатюща), але він перевершив найсміливіші мої уявлення!
Після обіду я хотів відпочити, і архангел Аркадій порадив мені прогулятися райським садом. Для супроводу запропонував когось із янголів-охоронців, але я ласкаво відмовився, мовляв, з дитинства люблю мандрувати сам. Тож і стежку до райського саду зможу знайти з допомогою місцевих мешканців. Архангел Аркадій попередив мене, щоб я не зважав на деякі побутові незручності - останніми місяцями тут ведуться ремонтні роботи. Я подякував і попрощався. Звісно, я дуже шкодував, що зі мною немає Пирія - він залишився за воротами раю, щоправда, нагодований райською травою і напоєний святою водою.

Як тільки я вийшов від архангела Аркадія, до мене кинулося з десяток янголят із обскубаними крильми і в латаних свитинах*.
- Дайте, Христа ради, хоч шматочок хліба, - благали вони хором, простягаючи змарнілі рученята.
- Любесенький бароне! - несподівано пролунав солоденький голосок архангела Аркадія, і гурт янголів миттю знявся угору, закружляв довкола мене. - Не затримуйтеся довгенько у садочку, ми тут для вас приготували райський куточок для відпочиночку.
Я попросив його не завдавати собі зайвого клопоту, бо я бувалий вояка і можу ночувати будь-де, навіть верхи на коні.
Треба повідати вам, панове, про мою давню звичку: хоч би де я гостював, завжди прихоплюю з собою кілька бутербродів чи тістечок і роздаю їх жебракам.
Цим разом янголи, мов голуби, розшматували бутерброди так швидко, що я не встиг навіть отямитися.
- Чи вас тут не годують, мої янголятка? - запитав я у них.
- Годують, добродію, годують - святим духом... - відповіло одне з них.
Наді мною пролетіло янголятко, вигукуючи жалісним голосочком: "Кому газету? Кому газету?"
Я простягнув руку йому назустріч.
- Дядечку, у нас зазвичай газети роздають безкоштовно, але, якщо ваша ласка, дайте дві копійки... - проказало воно.
Я розщедрився на три монети, і янголятко дало мені свіжий номер газети "Райське життя".
- Е... послухай, - поманив я його пальцем, - навіщо вам здалися гроші, якщо ви живете в раю?
- Кому рай, а кому хоч помирай, - вирвалось у янголятка, але воно тут же стало виправдовуватися, мовляв, це задля рими, а потім озирнулося і запитало:
- А ви, дядечку, нікому не скажете? Я дав тверде козацьке слово, що не скажу.
- Розумієте, ми тут прорили дірку нагору і потихеньку прикуповуємо харчів на вечерю. Не духом єдиним виживаємо... - зітхнуло янголятко.
Райська газета майже нічим не відрізнялася від тих, що видавалися на землі, хіба що була ошатніша, тиснена на позолоченому пергаменті. Мене зацікавило таке оголошення: "Даю уроки янгольського співу. Адреса: Архангельська,7." Мушу зізнатися: я давно мріяв навчитися співати. На превеликий жаль, голосу я не мав, як і музичного слуху, хоча за дві милі міг почути комариний писк. Може, хоч на схилі літ моя мрія збудеться?
За вказаною адресою я знайшов картонний будиночок і постукав у двері. Вони не відчинилися, а впали просто в кімнату.
- Заходь, заходь, козаче, тільки обережно! У нас тут все на чесному слові тримається. П'ятий рік на ремонт очікуємо. Але ремонтують тому, хто ближче до начальства... - почулося з глибини кімнати.
Переді мною стояла товстенька янголиця. Вона запросила мене сісти і поскаржилася:
- Вибачте, добродію, за безлад - сама на господарстві. Діти - хто у школі, хто на рибалці, а чоловік - ледащо. Тож доводиться підробляти. Умова така: година навчання - два карбованці, дві години - три карбованці. А тепер проспівайте "А-а-а-а..."
Я спробував було проспівати, та замість "А-а-а-а..." видав "Е-ме-ке-ке..."
- Добродію, - проказала янголиця, - з вас десять копійок за прослуховування - і бувайте здорові! З такими вокальними здібностями ви можете сміливо продавати на ринку підкови або кабачкове насіння. Як кажуть українці, чого Бог не дав, того чорт не відбере.
Решта оголошень у "Райському житті" були короткими: "Пропоную Білу і Чорну магії", "Ворожу", "Для невихованих янголят потрібна гувернантка"* тощо. На кожній сторінці було зображено архангела Аркадія і подано докладний опис його життя та діянь.
Усі статті й замітки закінчувалися вимогою: "Хочемо довічного панування архангела Аркадія!" І підписи: "Група янголів". Я зрозумів: на таку любов мав претендувати хіба що Творець.

Я рушив далі й побачив кілька черг. Коли я бачу чергу, то спершу запитую, хто останній, а потім уже намагаюся дізнатися, що дають. Але оскільки черг було декілька, я розгубивсь і почав допитуватися, куди вони ведуть.
З'ясувалося, що був приймальний день у заступників настоятеля раю.
Одні янголи стояли, аби вирішити питання про ремонт райських будівель, другі - про дрова, яких бракувало, треті просили виділити більше зілля для райського шпиталю*, четверті скаржилися на сусідів, що вчиняли гармидер*...
Мені стало моторошно. Чи туди я втрапив? Поки мене гризли сумніви, я опинився перед високою позолоченою брамою. На ній була табличка з написом: "РАЙСЬКИЙ САД". Невеличка табличка внизу попереджала: "Стороннім вхід суворо заборонено!"
Заскрипіли мелодійно ворота і легко прочинилися.
- Хто тут барон Мюнхаузен? - почув я приємний голосок.
Я відокремився від різношерстого янгольського натовпу, пройшов у ворота, і вони одразу ж зачинилися.
Мені бракує слів, щоб описати те, що я побачив у райському саду. І тут усе цвіло, і повітря було напоєне божественними пахощами. Кілька кроків відділяли райський сад від решти раю, але як вони відрізнялися! У райському саду квіти і трави встеляли землю живим килимом. По ньому пропливали колісниці*, запряжені вогнистими пегасами - крилатими кіньми. Ними правили машталіри* у гаптованому* вбранні. У каретах на пухнастих подушках напівсиділи-напівлежали пани та пані й насолоджувалися красою райського саду.
- Карету подано! - оголосило божественне створіння оксамитовим голосом. Воно було закутане у чоловічий одяг, однак я одразу збагнув, що це мій янгол-охоронець. Він допоміг мені сісти в карету, а потім, ніяковіючи, запитав:
- Пане бароне, чи не нудно буде вам самому в дорозі?
- Коли ваша ласка, то не відмовлюся вашого товариства, - зрадів я.
Мій янгол-охоронець сів поруч мене, крилаті коні, мов лебеді, легко злетіли в повітря, і ми повільно попливли уздовж казкової алеї.
Я про всяк випадок сказав янголу-охоронцю, що архангел Аркадій дозволив мені все, що забажає моя широка душа. На знак згоди він кивнув головою і додав, що архангел Аркадій вважає, що шановнішого гостя, ніж барон Мюнхаузен, рай досі не бачив.
- А хто ж господар раю? - запитав я. Янгол-охоронець розгубився, мить помовчав, а тоді пошепки мовив:
- Ці володіння належать пану Упиреві. Як би вам пояснити... Він - друг самого Дурила.
- Начальника пекла?! - вигукнув я.
- Прошу, не кричіть, а то ще янголи за воротами почують і донесуть кому слід. А тоді, не сумнівайтесь, і мене до них спровадять.
Я не міг приховати свого обурення: як могло статися, що пекло побраталося з раєм?! На це мій янгол-охоронець відповів:
- Зрозумійте, бароне, Бог на небі, а ми на землі, точніше, під землею. З сусідами треба жити у злагоді. Між нами кажучи, допомагаємо одне одному чим можемо: вони нам теплом, а ми їм робочою силою. У них робота тяжка і брудна... О, вже янголи за воротами нашорошили вуха!
- А чому до райського саду пускають не всіх янголів? - поцікавився я.
- То робочі янголи, не дуже освічені, не досить виховані, одне слово, нижчого ґатунку*. Вони обслуговують панство раю, а як треба, то й начальника пекла...
- Послухайте, любий янголе-охоронцю, - не втримався я, вражений красою райського саду, - звідки в того Упиря така розкіш?
- Багатіти він почав із пиріжків. Так-так, із звичайних пиріжків. Відкрив крамничку і невеличку пекарню. З одного шматочка тіста пан Упир примудрявся виготовляти три пиріжки замість одного. А до борошна частенько додавав то полови, то січки з трави. А воно, знаєте, люд голодний - все проковтне залюбки. Тепер пан Упир такий багатий, що йому підвладні і пекло, і рай...
Я, панове, був радий, що в мого янгола-охоронця розв'язався язик. Тож намагався дізнатися якнайбільше таємниць раю. Я спитав у нього, що то за пани та пані літають у каретах? У відповідь почув, що це власники Житнього і Сінного ринків, ветеринарний лікар, виробники цукру, хліба, шкіри, торгівці сіллю, одягом, взуттям, власники шинків, корчмарень, їхні діти, жінки, родичі... Одне слово, всі, хто має зайву копійку.
Нарешті настала черга запитати, а що ж воно за один архангел Аркадій?
Мій янгол-охоронець тричі перехрестився, двічі озирнувся і тихенько прошепотів:
- Тільки між нами, пане бароне Мюнхаузене. Глядіть, ніде не прохопіться ні словом, ані півсловом. Архангел Аркадій - зятьок... дідька Дурила.
- Ух ти! - вигукнув я так голосно, що пегас від ляку аж дибки став, і ми, ледь не повипадали з карети. - Але ж пан Дурило - чорт, а пан Аркадій як-не-як - святоша?!
- Хіба зараз добереш, хто святий, а хто грішний? Усе впереміш.
- Дивно, чому ж я не помітив в архангела рогів?
- А він їх, пане бароне, спиляв. Тепер це швидко робиться. А ті місця, звідки роги росли, затуляє оксамитовою стрічкою з написом: "Найсвятіший поміж святих". А зі свинячим писком, як у пана Аркадія, зараз чи не половина люду ходить...
- Любий охоронцю, - звернувся я до ангела, - чи не могли б ви відповісти мені на ще одне запитання? Усе життя я вважав, ніби рай у піднебессі, а він, виявляється, у підземеллі...

- Бачте, чорт Дурило перемістив рай з небес чимближче до себе. Так би мовити, для зручності...
Мені стало зле. Навіть після перебування у пеклі я почувався краще. Я попросив довезти мене до райських воріт і вийшов з карети, зіславшись на головний біль і на те, що мені треба відпочити.
На прощання поцікавився у свого супровідника, чи хоч янголи тут справдешні. Той ствердно кивнув головою.
Коли я піднявся на поверхню землі, то побачив, що мій коник Пирій від нетерплячки нервово тупцяє на місці. Осідлавши його, я рушив у тому напрямку, звідки прибув.
Проїжджаючи поблизу колишнього пекла, побачив, як з-під його руїн на поверхню вихоплюються клуби пари, і почув, як унизу клекоче смола.
Мій щасливий Пирій трохи притишив хід, а відтак весело заіржав, став дибки і поскакав вузькою стежкою до битого шляху*. Дорогою ми зустріли своїх недавніх знайомих, які кипіли у Дурилових казанах, - їм пощастило вибратися з пекла живими і здоровими.
Враз позаду щось гухнуло. Над місциною, де щойно був рай, утворилася хмарка диму, а в небо зграйками здіймалися янголи, весело вимахуючи крильми. Діставшись хмар, вони легко, мов привиди, розчинились у них.
Я здогадався: у пеклі вибухнула смола і через тріщини у стіні нестримним потоком проникла до раю, якого підстерігала доля сусіднього пекла.
Отак досить вдало закінчилася моя мандрівка на той світ, з чим я щиро вітаю себе, а заодно і все гонорове* товариство.

СЛОВНИЧОК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ,
позначених у тексті зірочками

цабе - поважна, впливова людина;
настоятель - начальник;
архангел - ангел вищого рангу;
свитина - старовинний довгополий верхній одяг;
гувернантка - вихователька і домашня вчителька.

гармидер - галас, метушня;
колісниця - багато прикрашений колісний візок для урочистих виїздів;
машталір - візник;
гаптоване - вишите золотими або срібними нитками;
ґатунок - сорт;
битий шлях - широка уторована дорога;
гонорове - чесне, гідне.