славний козак Ігор СІЧОВИК

НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ
БАРОНА МЮНХАУЗЕНА В УКРАЇНІ
ПОВІСТЬ

ЯК МЕНЕ ПРИЙНЯЛИ ЗА ЧОРТА

По сусідству зі мною жила собі молодиця на ймення Варвара. Вона була самотня, тож частенько приходила до мене, щоб допоміг їй у господарстві. І я допомагав, як тільки міг.
Якось просить Варвара зайти до неї і нагострити косу, мовляв, так затупилася, що вже й траву не косить. Я, маючи добру душу, прийшов увечері до Варвари, а вона й каже мені:
- Ви, бароне Мюнхаузене, трохи відпочиньте, а я збігаю до сусідки та позичу в неї точило.
Я залишився в кімнаті, устеленій розкішними килимами та уквітчаній новенькими рушниками, і став роздивлятися чудернацькі візерунки на них.
Враз мій погляд ковзнув до прочинених дверей, і якась невидима сила підвела мене на ноги й потягла до комірчини. І що ви думаєте я в ній побачив? Чималеньку ступу І з мітлою, точнісінько таку, як я її уявляв у дитинстві, коли слухав розповіді про відьом. Я з острахом і цікавістю заліз у ступу, взяв до рук мітлу. Ледь ворухнув нею в повітрі, як ступа миттю піднялася над підлогою і вилетіла у прочинене вікно. Я летів у небі, мов птах! Махнув мітлою ліворуч - і ступа полетіла праворуч, махнув униз - і я здійнявся вгору! Я летів так необережно і так швидко, що заледве не зіткнувся з Місяцем. Але невдовзі я вже був вправним керманичем*.
Унизу піді мною пропливали церкви і палаци. Я упізнав - це був Санкт-Петербург, де я свого часу перебував на військовій службі у цариці. Потім я побачив казкову Туреччину. Я вже збирався завернути до рідної Німеччини, аби переконатися, що з моїм будиночком усе гаразд, як раптом пригадав, що час летіти в Україну, адже з хвилини на хвилину могла повернутися Варвара. Щойно я опустився в комірчину, вибрався зі ступи і хутенько побіг до столу, як прочинилися двері, й до кімнати увійшла стурбована Варвара. Одразу кинулася до комірчини, і я помітив, як вона помацала ступу: чи не гаряча, бува?
- То, ви, Варваро, принесли точило? - запитав я у неї.
- Ох, вибачте, пане бароне, я. пригадала, що віддала нагострити косу ковалеві Вакулі...
- То навіщо було мене запрошувати?
- Розумієте, бароне, у мене сьогодні день народження...
- Треба було, шановна Варваро, попередити, бо якось незручно мені - прийшов без квітів і подарунка.
- Не переймайтеся, бароне, зайвим клопотом. Сьогодні мені родичі стільки дарунків принесуть, що на десятьох іменинниць вистачить.
Тієї ж миті розчинилися навстіж і вікна, і до хати почали злітатися відьми, упирі, домовики, вовкулаки та інша нечисть.
Тепер я зрозумів: Варвара - відьма. Гості вітали її неживими квітами, дарували черепи, кості, чортячі прикраси, дивовижне
зілля. Вони вили і танцювали довкола іменинниці, а вона щедро пригощала їх зеленими пиріжками з очима і хвостиками.
Я розгубився, що зі мною траплялося рідко, і Варвара це помітила.
- Вельмишановний пане бароне, - звернулася вона до мене, - будьте як удома. Я давно зрозуміла, що ніякий ви не барон, а звичайнісінький чортисько на ймення Мюн. У вас і борідка така, як у чортів, а ніс, я впевнена, приставний. Та й хвостик у вас, без сумніву, є. Ласкаво прошу до нашої компанії!
Я рвучко крутнувся, вирвався з міцних Варвариних рук і кинувся до комірчини. Там я вскочив у ступу, махнув мітлою і кулею вилетів у темне вікно.
Гості вкупі з Варварою поспішили слідом за мною, але було вже пізно: в цей час я кружляв довкола Місяця, куди не раз закидала мене щаслива доля.
З переляку я піднявся мало не до Сонця і міг би згоріти у його промінні, але вчасно повернув на Землю і залетів у віконце своєї гарбузової хатки. Оскільки на вулиці вже світало, я прихопив рибальське причандалля* й подався ловити щук.

Коли повернувся додому, ступи ніде не було. Я чимдуж побіг до Варвариної хати. Вона замкнена. На дверях і я побачив папірця, на якому кривими літерами неграмотно було нашкрябано оголошення.
Я насварився кулаком у небо, зірвав триклятого папірця подався додому. Чи міг я тоді передбачити, що доля зведе мене з Варварою ще раз?

ЯК Я ФОНТАН ВИНАЙШОВ

Якби на моєму місці був хтось інший, менш скромний, ви почули б куди більше історій про мої винахідницькі здібності.
Мушу зізнатися: я неабиякий мастак* вигадувати всілякі речі й причандалля.
Звісно, шахів, паперу та пороху я не винаходив. За мене це зробили мудрі китайці та індійці. А от першу катапульту, або пращу*, між нами кажучи, цілком випадково винайшов я.
Одного разу після безсонної ночі я вирішив перепочити десь у гаї. Але земля була вологою і прохолодною, тож я пригадав свій давній і випробуваний спосіб: нагнув до землі чималеньку яворину і прив'язав її гіллям до лози, а сам роззувся, ліг на дерево, обхопивши стовбур руками, і заснув.
Чи міг я знати, що в цих місцях блукатиме безприв'язна коза і обгризатиме все довкруг? Ненажерлива тварюка почала жувати лозу, до якої було міцно припнуте дерево разом зі мною.
Можете собі уявити, з якою швидкістю і на яку відстань мене закинуло розігнуте дерево через дурну козину витівку! Одне слово, я опинився аж на протилежному березі Дніпра - у турецькому таборі. І не просто в таборі, а в казані, у якому турецькі вояки готували плов.
Обпікши ноги, я заволав не своїм голосом, кулею вискочив із казана і, щоб остудити ступні, чкурнув* до води, наступаючи на і голови турків та перекидаючи їхні миски. Я біг так прудко, що незчувсь, як, ледь торкаючись ошпареними п'ятами водної поверхні, опинився на протилежному березі Дніпра звідки щойно прилетів.

Того дня наші вороги позбулися обіду, а моє ім'я скромними літерами було вписано до книги військових вина ходів. Щоправда, час стер окремі дете цього незвичайного винаходу: якщо початку ми називали його козапульь то тепер ця назва звучить дещо з котячим відтінком - катапульта.
Невдовзі з допомогою катапульт ми закидали турків величезними гарбузами (добре, що тут їх уродило достобіса) і здобули одну з найблискучіших перемог, яку в народі ще й досі називають "гарбузовою".
Розповім вам і про те, як я винайшов перший у світі фонтан. Так-так, той фонтан, яких нині чимало на вулицях багатьох міст.

Ця історія сталася під той час, коли турки обложили невеличку фортецю, що височіла за кілька кроків від берега Чорного моря і з'єднувалося з ним потаємним підземним каналом.
Треба сказати, панове, що літо того року було дуже спекотним. Птахи спалахували в польоті й нерідко, як дар Божий, підсмаженими падали на наші голови. Це рятувало нас від голоду, бо запас харчів на той час вичерпався. Однак без їжі людина може прожити понад місяць, але не так довго без води. На превеликий жаль, ми й незчулись, як від спеки у діжках випарувалися останні краплини рятівної вологи. Єдине, що нас втішало, це те, що й турки потерпали без води - їхні баранячі бурдюки* були порожніми. Тож ми вичікували, хто кого переживе. Без єдиного пострілу.
І, як це часто бувало в таких випадках, я знову пригадав своє улюблене прислів'я, що безвихідних ситуацій не буває! Коли мої побратими подумки вже прощалися з життям, я зібрав останні сили, взяв рештки обсмаженої сонцем птиці, прихопив довжелезну морську линву* і подався до каналу. Плавав я не гірше за дельфіна, а пірнав навіть краще за акулу. Я заринув під воду, поклав шматок птиці на дно і притиснув його чималим каменем, а сам сів біля побратимів і час від часу позирав на воду.
Нарешті її гладінь збурилася, і я притьмом* кинувся у воду. Поки кит (саме його я й чекав) ласував рештками птиці, я пропустив линву крізь його зябра і міцно прив'язав кита до берега. Він трохи поборсався, а потім повільно сплив на поверхню, пускаючи вгору водяний струмінь (треба зауважити, що кит чудово переробляє солону морську воду на питну).
Тим часом мої побратими почали марити.
- Води! Води! - шепотіли їхні спраглі вуста*.
Я рукою показав на цівку води, що здіймалася над морською поверхнею, і проказав:
- Он там... вода! Он там!
Мабуть, перші два слова, вимовлені розпухлими від спраги вустами, пролунали не зовсім виразно, бо збуджені побратими слідом за мною почали повторювати:
- Фон там! Фонтан!
Від радощів ми підставляли посуд під живий фонтан, жадібно пили цілющу вологу і знову раділи життю.

А щоб турки не сумнівалися, що нам не загрожує загибель від спраги, ми вилили на їхні голови кілька кухлів питної води. Турки збагнули, що голими руками нас не взяти, тож іще день-два потовклися під фортечними мурами, а тоді посідали на галери* та й почухрали* до берегів Туреччини. Ми виконали свій обов'язок - зберегли цілою і неушкодженою нашу неприступну фортецю.

СЛОВНИЧОК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ,
позначених у тексті зірочками:

керманич - водій;
причандалля - предмети, речі, призначені для чогось;
хлів - будівля для худоби
та птиці;
погріб - спеціально обладнана
яма зі східцями для зберігання
продуктів;
дідько - чорт; мастак - уміла,
досвідчена людина; катапульта або праща - пристрій для кидання важкого каміння, колод під час облоги фортеці;
чкурнути - дуже швидко бігти, летіти;
бурдюк - мішок із шкури тварин для зберігання і перевезення рідини;
линва - товста, дуже міцна мотузка, канат;
притьмом - дуже швидко;
вуста - губи;
галера - багатовеслове військове судно;
почухрати - швидко піти, побігти.

Далі