славний козак Ігор СІЧОВИК

ЯК Я ЕСКУЛАПОМ БУВ

Хочу нагадати вам, панове, що свого часу я служив ветеринаром при стайні Його величності короля N. Я не називатиму країни, де відбувалася дія, щоб не зашкодити її доброму імені. Так сталося, що до мене зі скаргами часто приходили недужі конюхи, королівські вояки й усі, хто порядкував у палаці. Бо я виліковував їх удвічі, а то й утричі швидше, ніж знамениті королівські ескулапи*. Хоча мій секрет був дуже простий: я прописував хворим ліки, що призначалися коням. Одужавши, королівські підданці не ходили, а бігали, мов навіжені.
Пізніше до мене по допомогу частенько зверталися і поранені козаки, і простий люд. Я перший серед лікарів запропонував лікувати... страхом. Ви не повірите, але саме так, страхом. Чому я обрав таку методу*? Та тому, що хвороб взагалі не існує. Їх вигадали страхопуди, дали їм назви, а легковірні люди повірили в них і хворіють. І коли людина почувається зле, слід зробити так, щоб вона забула про свою болячку. Зазвичай я радив таким людям перебути ніч на цвинтарі, у підвалі з пацюками або в лісі на дереві. Повірте, після цього жоден із моїх пацієнтів і не заїкався про свою недугу. Щоправда, у декого з'являлися інші проблеми, однак і від них я позбавляв тим самим способом. Як кажуть, клин клином вибивають.
А втім, панове, і в аптекарській справі я розуміюся не гірше, ніж у лікуванні. Між нами кажучи, не так давно я вивів хворобу, від якої люди живуть значно довше!
Але я не про це. Якось заходить до моєї гарбузової хати колишній козак. Однорукий. Йому лівицю в бою відтяли. І просить допомоги, бо без руки, каже, хоч вовком вий - важко родину утримувати. А чим я міг йому зарадити? Я ж не Бог. Але той чоловік із хати ані руш - ви, каже, все можете, і я від вас не відчеплюся.
Зласкавився я над ним. Дав еліксир* - мені його подарував тибетський лікар-чернець, який, до речі, багатьох своїх праправнуків пережив.
Беріг я ці ліки для себе - все може статися в бою.
Не минуло і двох днів, як гримають у двері.
- Заходьте, - кажу, - але, будьте ласкаві, не пхайтеся всі разом, краще поодинці.
Коли бачу, той самий чоловік увалюється. Сам-один.
Подивіться, бароне, кричить, - що ви наробили! Була одна біда, а тепер дві. Що я з третьою рукою робитиму? Їй же теж роботу давай, от і виходить, що я один працюю за півтора чоловіка і вже падаю з ніг, бо їх у мене, як і було, тільки дві!

Він вимахував перед моїм носом трьома руками! Багато я бачив див, але таке, хай Господь милує, уперше.
- То ти, - кажу йому,- переборщив з еліксиром. Треба міру знати - це ж не молоко! Заспокойся, козаче, підеш воювати - отам вона тобі у пригоді стане. Гірше, якби в тебе зайвий рот з'явився!
Згодом мені розповіли, що той трирукий козарлюга, будучи хоробрим і відчайдушним, наводив жах на ворогів.
У моїй порцеляновій карафі* лишилося ще кілька крапель еліксиру. Я вирішив, що він мені більше не знадобиться, і вилив його в озеро, де часто вудив рибу.
І правильно вчинив. Відтоді кожен, хто причащався озерною водою, одразу ставав здоровим і навіть молодшав. А озеро назвали Святим. Його відвідують прочани* з усього світу і навіть гадки не мають, хто його уславив.

ЯК Я ПОРОГИ ПІДКОРЯВ

За своє життя я побував у таких перипетіях*, з яких рідко виходять живими.
Я міг пропасти в Туреччині, де мене вішали на шибениці. Але зірвався так щасливо, що прибив свого ката. Тож усі, хто спостерігав за стратою, упали навколішки і довго благали у мене прощення, прийнявши за божого посланця. А відтак відправили в Україну човном, забезпечивши на дорогу водою та харчем.

Я мав віддати Богові душу в Африці, де молодий і недосвідчений лев загнав мене на дерево і тримав там доти, доки якоїсь ночі заснув, а я тим часом забрався йому на спину. Коли лев прокинувся і роззявив пащу, я швиденько загнуздав його, вставивши цареві звірів поперек горла шаблю. Мені довелося кілька діб не спати, аж поки він доправив мене на берег Середземного моря. Звісно, на знак вдячності я відпустив лева додому. Він не тямився від щастя, що я не відтяв йому хвоста, без якого з'явитися серед одноплемінників для нього було б найбільшою ганьбою.
Довелося б мені замерзнути на Півночі, де я заблукав, коли у складі експедиції барона Шумера вивчав життя місцевих ескімосів*. Порятунок для мене був один: "роздягнути" моржа і нап'ясти на себе його хутро. Мене сонного підібрали ескімоси, переплутавши з моржем, і вирішили засмажити на вогні. Коли вони шпурнули мене у вогонь, я відтанув, прокинувся і постав перед їхніми очима як видиво*.
Я міг би навести ще з десяток історій про те, як я зазирав у очі смерті, якби ви мали більше вільного часу, а так розповім лише одну.
Я мандрував із Києва на острів Хортицю, що був козацькою столицею. Звідти ми лаштувалися вдарити на турків. Хортиця знаходиться за порогами - кам'яними виступами, розкиданими в гирлі Дніпра. А пороги ж бо які! Від самих лише їхніх назв кидає у дрож: Будило, Свистун, Гадючий, а надто - Ненаситецький. Це той, що ніяк не насититься людськими душами. А всього їх рівно дванадцять. Кажуть, той, хто приходить на Січ, стає справжнім козаком не тоді, коли вперше понюхає пороху під час січі, а коли подолає ці пороги.
У Києві на Житньому ринку я купив коров'ячий бурдюк*, який усю дорогу тримав на сонці, аби він добре підсох.
Коли ми з Пирієм дісталися першого порога біля фортеці Кодак, названого Кодацьким, я зняв бурдюк, спакувавсвій одяг та пожитки, повантажив їх на коня і пустив його своїм ходом у напрямку Хортиці. А сам вирішив добиратися Дніпром. Я був один, тому не міг сподіватися на чиюсь підтримку чи порятунок.
Тепер я можу дати добру пораду тим, хто не бачив дніпровських порогів:
обминайте їх десятою дорогою. Уявіть собі роззявлені зубасті кам'яні пащі, довкола яких із клекотом, сичанням, ревом і свистом вирує вода. Багаторукий вир закручує, затягує, засмоктує на дно все, що потрапляє в його обійми. Сам вигляд цієї пекельної веремії* здатний позбавити розуму.
Але я не з тих, хто відступає від задуманого. Я радше загину, ніж відмовлюся від своїх намірів.
Я кинув на воду наповнений повітрям коров'ячий бурдюк, забрався на нього і відштовхнувся весельцем від берега. Я почувався, як у козацькій чайці. Дніпрова стихія зануртувала і стрімко понесла моє суденце до порога.
З усього маху мене вдарило об нього, але бурдюк пом'якшив удар. Я встиг лише помітити, як Пирій зупинився на березі й, розпачливо заіржавши, відвернувся, щоб не бачити мого жахливого загину.

На щастя, я відбувся лише кількома синцями і двома ґулями на голові.
Про те, як я подолав решту порогів, а надто Ненаситецький, - не розводитимусь: аби дослухати розповідь до кінця, треба мати неабияку мужність.
За два пороги до Хортиці від мого бурдюка не лишилося й сліду, але я вже міг обійтися без нього. Скажу вам більше: під час плавби я врятував від загибелі трьох курей, чотирьох качок, дівчину, яка кинулась у Дніпро, аби вигнати з води гусей.
На високій кручі Дніпра на мене з нетерпінням чекав Пирій. Він був спокійний, як ніколи. Ще б пак, кращого вершника, ніж я він не міг би собі побажати. Як і не міг уявити себе без мого славного коника.

СЛОВНИЧОК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ, позначених у тексті зірочками

ескулап - лікар;
навіжені- божевільні;
метода - метод, спосіб;
еліксир - чудодійний напій;
карафа - графин;
прочани - ті, хто відвідує святі місця;
перипетія - раптова, різка зміна в житті;
ескімоси - жителі Півночі;
видиво - видіння, привид;
бурдюк - мішок із шкури тварини для перевезення і зберігання води;
веремія - метушня.

Далі