Дарина МУРМУЄНКО
Незвичайний двобій

Незвичайна тиша запала біля 3-А. Увесь клас обступив Сашка й Ілька – відомих усім балакунів – і навіть учителька Марина Олексіївна ледве протиснулася до центру кола, щоб подивитися, що ж там таке відбувається.
А відбувався там двобій. Ні, не на пістолях, не на шаблях і навіть не на палицях. Там точилася словесна дуель. Весь клас захоплено слухав, а хто ж кого – Сашко Ілька чи Ілько Сашка – перефантазує. Адже всі знали вдачу обох хлопців, навіть приказку про них склали: що забуде – те вигадає.
Та їх не вважали простими вигадниками: тоді б не можна було вірити всьому, що вони розказують. А хлопці такі захопливі історії розповідали, що хоч-не-хоч, а вірилося їм. Напевно, тому що насправді такого ніколи не могло бути. А так хотілося!
– І тут я підіймаюся на горище... – продовжував розповідь про свої літні пригоди Сашко, – а там, ну не повірите, спить справжня красуня.
– Спляча?! – вихопилося в когось із дівчаток.
– Ну, звичайно, спляча, якщо спить. Так от. Підходжу я до неї – раптом з вікна на мене як пахне чимось гарячим, я ледве не обпікся – встиг вчасно відскочити, прокрутивши в повітрі сальто. Стаю на ноги – а там справжній вогнедишний дракон. Я вихопив шаблю з піхов....
– А звідки в тебе шабля взялася? – недовірливо перебив якийсь заздрісник.
– Як звідки? У мене давно вже була. Я з нею ніколи не розлучаюся, коли вирушаю в подорож. Мені її дідусь подарував. А знаєте, ким був мій дідусь? Він був ко...
– Та знаємо-знаємо – кошовим отаманом... Але ти нам далі про дракона розказуй.
– Гаразд. Так от – на чому я там зупинився? А, про шаблю. Отже, вихоплюю я шаблю, ф’юсь-ф’юсь нею – і відрубав голову потворі. Та що за оказія?! На місці відрубаної – ще одна виросла. Я і її відрубав. Що за неподобство?! Знову те ж саме. Та я не розгубився. Я взяв жердину, підпалив від подиху нової голови потвори, потім цю голову зрубав і приклав головешку до місця зрубаної голови. Дракон на моїх очах умить зайнявся, зашипів-зашкварчав, аж запахло шашликом, і зотлів. Ху-у-ух...
– І ти не загорівся? – захоплено спитав малий Юрко.
– Та ні. Але тут прокинулася Спляча Красуня.
– І ти її поцілував?
– Для чого?! Ти що, здурів?! Вона ж уже прокинулася! Навіщо її зайвий раз цілувати?
– А, ну так... – заспокоїлися хлопці.
– А вона дуже гарна? Ну, яка в неї сукня – біла, як у нареченої, а сріблом шита? – дівчата наперебій полізли вперед до юного фантазера.
– Та...
– Ой, ну, досить тобі брехати, – втрутився Сашків суперник Ілько. – Слухайте, що трапилося зі мною.
– Невже знову Чахлик Невмирущий тобі свою голку безсмертя подарував? – глузував Сашко з Ілька.
– Та який Чахлик? Він у порівнянні з цією історією – дитяча забавка. А тут було значно небезпечніше. Ми зі старшим братом на полювання ходили.
– Невже він тебе взяв із собою?! – недовірливо запитували хлопчаки.
Вони знали, що Сергій – Ільків старший брат – ніколи не брав Ілька до гурту своїх друзів, хоч би як малий не канючив. Одного разу взяв із собою на риболовлю – нікуди було подітися – так про загублену вудку і порвану сітку батьки дізналися відразу ж, як хлопці повернулися додому. Ні-ні, Ілько не був ябедою! Він просто так захопився своєю розповіддю про “отакенну рибу”, що й не помітив, як разом з нею вихопилася і непотрібна інформація. Сергію тоді перепало на горіхи від батька. А Ількові – від Сергія. І з того часу старший брат відмахувався від молодшого, як тільки міг. А Ілько і не наважувався просити.
– Ну, от... Узяли ми по дві рушниці, мішки для здобичі, кілька магазинів набоїв і вирушили до лісу. Ніч була глупа. Ліс – непрохідний. Чуємо – пугу-пугу! Тут два вогники перед нами – сова. Я зовсім не злякався! Тільки брат узяв мене під руку. Напевно, страшно було бідоласі. Так от. А тут ще просто над нами знялася зграя кажанів – тільки лопоть-лопоть крильми. Ну, вийшли ми нарешті на галявину...
– А чого ви вночі пішли? – запитав усе той же допитливий Юрко.
– Як це чого? Який із тебе мисливець, якщо ти не знаєш, чому люди ходять уночі на полювання...
– Та знаю, знаю... – похнюпився Юрко.
Звичайно, він удав, що знає, аби не втратити авторитету серед школярів.
– І вийшли ми на галявину. А вже сонце жевріє на сході. Тут чуємо якийсь хрускіт, ніби велетень чалапає своїми гігантськими лапами і ламає дерева. І справді дивимось, а там ведмідь – величезний, грізний, голодний. Став за кілька кроків від нас і реве. Брат схопився за рушницю, а я йому кажу: “Ні, не чіпай – його краще не гнівати”. Але ведмідь упертий трапився – не йшов геть. Ми стояли – ані руш. Головне – не дратувати тварину, я це тямив добре. Тут братові захотілося їсти. А як ми їстимемо перед носом у ведмедя? Я вирішив брати справу в свої руки. Узяв ломаку і рушив із нею на лісового велетня. Він, як побачив мій грізний вираз обличчя і величезну ломаку, поволі повертається – і як дремене навтьоки. Довго ми потім із братом сміялися, як згадували перекошену від страху ведмежу морду і п’ятки, коли він тікав від нас... Ха-ха-ха..
– А що це ти розказуєш тут? – з натовпу почувся голос Ількового брата Сергія.
– Та я... Ну... той...
– Про ведмедя, кажеш? Ти диви, який бравий вояка! Узяв він ломаку... Значить, страшно, кажеш, стало бідоласі... – в інтонації Ількового брата все більше стало прорізатися відверте глузування.
– Ну... – ситуація ставала критичною для Ілька, адже брат міг викрити його бр... фантазію, і тоді все – прощавай повага серед однокласників.
Марина Олексіївна спостерігала за всім перебігом подій у хлопцевих розповідях та й навколо. І тільки дивувалася, як ці фантазери, які два речення скласти не можуть у творах, тут такі казки розповідають! Та ще й з яким хистом, яким красномовством! Коли підійшов Сергій – вона зрозуміла, що Ілька зараз буде викрито. Але якби не ці фантазери, хіба було би в 3-А всю перерву так тихо?
– Сергію, – звернулася вчителька до хлопця, – це було дуже цікаво, і нам сподобалося. Еге ж, діти?
– Та-а-ак! – хором підтвердили школярі.
– Це я дала хлопцям таке завдання замість написання твору. Ну що вдієш, коли усно в них виходить краще, ніж письмово.
– То що, ніякого ведмедя не було? – запитав засмучений Юрко.
– А дракон?
– А Спляча Красуня? – мало не плакали дівчатка.
– Та, звичайно, усі вони є – тільки в книжках. Вони всі живуть у фантастичному світі книжок. І ви завжди самі можете з ними там зустрітися. Чи не так, хлопці?
Сашко з Ільком енергійно закивали головами на підтвердження слів учительки, адже хлопцям не хотілося, щоб однокласники вважали їх хвальками і брехунами.
Але що б там не казали, усе це було насправді!

Опубліковано: “Велика дитяча газета” – №19 – Київ, 2007.