Дарина МУРМУЄНКО
Літо незалежності

Історія повторювалася щороку. Відразу по закінченні навчального року, я канючила у батьків поїздку в табір. Але на мої прохання ніхто не звертав уваги, мовляв, відпустку треба проводити разом, усією сім’єю. Тож, як і всі попередні роки, ми поїхали в Ялту. Та цього року я приїхала в Крим ще більш незадоволена, ніж торік: всі мої подруги і головне – Олесь з паралельного класу поїхали в табір на Десну. Як же я їм заздрила! Подругам тобто.
Уже вісім років ми знімали один і той самий будиночок в Ялті, тож я знала місто вздовж і впоперек, не кажучи про прилеглі вулиці і вулички.
Та цього літа на мене чекав приємний сюрприз. Батьки вирішили, що я вже досить доросла, щоб відпускати мене гуляти без їхнього супроводу. Мене відпускали з дівчинкою з Хмельницького, що жила по сусідству і була старшою від мене на 3 роки. Тож першого ж дня на пляж я пішла не з батьками, а з моєю новою подругою Лізою. Гарна штука, скажу я вам, незалежність.
Не встигли ми розкласти рушники, як голови всіх хлопців на пляжі звернулися до нас. Деякі навіть припіднялись з тапчанів.
– Ого, а ти маєш успіх! – підморгнула мені Ліза.
Я ніяково усміхнулася. “Це все, певно, мій новий купальник. Слава богу, тато не бачив мене в ньому, бо не пустив би саму”. Я ледве вмовила маму купити мені нормальний купальник-бікіні, який тато чомусь називав “клаптиками на мотузочках”. Певна річ, татусі не знаються на моді.
– Намаж мені спину, будь ласка, – звернулася до мене Ліза і простягнула флакончик з кремом для засмаги.
Я намастила Лізу, а сама пішла попробувати воду. Вона була дуже тепла і терпко пахла йодом. Я окунулась і сміливо попливла.
Коли вийшла з води, біля Лізи вже сидів якийсь хлопець.
– Віро, познайомся, це Олег, мій давній знайомий з Москви, – представила нас Ліза.
– Дуже приємно, – я відповіла і простягнула руку.
– Очень приятно, – відповів москвич і, як джентльмен, поцілував мою мокру руку. Мені стало ніяково за мокру руку і я автоматично витерла її об рушник. Ліза з Олегом переглянулися і тільки тоді до мене дійшло: вони подумали, що я витерла руку після його галантного поцілунку. Я відчула, що густо почервоніла, і ледь відкрила рота, щоб пояснити, але Олег уже встав зі словами “Меня там ждут” і пішов геть. Так прикро мені давно не було.
– Ну ти й даєш, – сказала мені Ліза.
“Я й сама знаю”, – подумала я. Треба буде якось йому пояснити. Але як підійти до малознайомого хлопця з вибаченнями, я не знала. Отак я споганила свій перший самостійний день на морі.
Ввечері за мною зайшла Ліза і вмовила моїх батьків відпустити з нею. Тато зі скрипом погодився. Невже він, і коли я посивію, так само буде за мене переживати?
– Куди ми підемо? – запитала я Лізу, а вона ніби нічого не сталося:
– Олег з друзями запросили нас на прогулянку по набережній.
В мене всередині все похололо. Як я гляну йому у вічі після такої образи. Та про той випадок, напевно, потерпала тільки я. Бо коли ми підійшли до хлопців – Олега і двох його друзів – він привітався до мене, як і тоді, коли Ліза нас вперше знайомила. Тож я вирішила, що все нормально, все забуто, і настрій у мене вдразу покращився.
Хлопці багато говорили, розповідали всілякі приколи з шкільного життя. Мені вже давно не було так весело в компанії малознайомих хлопців. Тож я насолоджувалася гарною компанією, запахом моря і нічним зоряним небом.
– Може, сходимо на дискотеку? – запропонував Ігор.
– Канєшна, – Ліза з ними завжди переходила на російську.
Але тут задзвонив мій телефон і я зрозуміла, що нікуди я не піду. Мене провели додому, а самі пішли на дискотеку. Я півночі проплакала. Я ж думала, що я незалежна повністю, а виявляється – лише до 11 години.

– Ти що не знаєш російської? – запитала мене Ліза наступного дня, коли я прийшла на пляж.
– Чому? Знаю, – відповіла я, не розуміючи, в чому річ. – А чому ти питаєш?
– Так ти ж весь час торочиш і торочиш своєї. Невже не можна по-людськи з людьми розмовляти? – Ліза вже не приховувала свого роздратування.
Я вирячила на неї очі.
– А я, по-твоєму, як, не по-людськи розмовляю? – запитала я, вдаючи наївну і дурненьку, хоча чудово розуміла, про що їй йдеться.
– Ну, розумієш, – почала викручуватися Ліза, – ти розмовляєш українською мовою, хоч із москвичами могла би російською. Вони тебе навіть селючкою і хохлушкою назвали.
– Це ж хто?! – спалахнула я.
– Ну, Олег.
– Тільки він?
– Так.
Мені все стало ясно. Ніхто ні про що не забув. Так він виміщає свою образу за той витертий поцілунок.
– Знаєш, Лізо, – почала я лекцію з патріотизму, на яку мене надихнув цей слабкодухий хлопчисько, – коли ти приїжджаєш в Англію – ти розмовляєш англійською, у Францію – французькою. Якщо знаєш, звісно. Чи в крайньому разі наймаєш перекладача. І зовсім не тому, що французи – селюки і жабоїди. Просто вони на своїй землі і цілком природно, що розмовляють рідною мовою. І вони не стануть вчити українську мову тільки заради того, що до них приїду я чи ти, чи будь-хто інший з України. Те саме й тут: ми в Україні – і я російською мовою на рідній землі розмовляти не збираюся – навіть задля гарних очей тих хлопців. А те, що Олег мене так назвав, ні про що не каже, окрім того, що він погано вихований.
Я встала, згорнула свій рушник і пішла до батьків, залишивши Лізу в тяжкій задумі.
Решту відпустки я провела з батьками. Ми їздили в Судак, Бахчисарай, були в музеї Айвазовського в Феодосії. Тож часу на те, аби шкодувати за дискотеками і прогулянками під зорями, у мене не було.
Останнього дня, коли ми вже зібралися їхати, до хвіртки підійшов Ігор – друг Олега –і гукнув мене.
– Віро, ти вже їдеш? – звернувся він до мене українською мовою, щоправда з помітним акцентом.
Я вклякла на місці від несподіванки.
– Так, їду.
– Я хотів вибачитися за Олега, ну... розумієш... за те, як він тебе назвав.
– Це він тебе просив вибачитися? – в душі моїй ще теплився вогник надії, що Олег гарний хлопець.
– Ні, – розбив мої надії Ігор. – Просто я сам так не думаю, як він, а навпаки вважаю, що ти молодець.
– А звідки ти так добре знаєш мою мову?
– Я часто їжджу до Києва – у мене там дядько живе. От і вивчаю принагідно. Я мрію бути поліглотом, – і Ігор зарум’янівся, як дівчинка. – Можна, я тобі напишу?
– Так, я зараз принесу ручку і блокнотик. – Я побігла в будинок, не стримуючи переможну усмішку на вустах. Аж тато з мамою перезирнулися.
Я нашкрябала свою електронну адресу, а Ігор записав мені свою.
– Ну, все, прощавай, – я простягла руку для потиску.
– До зустрічі! – виправив мене мій новий друг і, як справжній джентльмен, підніс мою руку до губ.
Щось мені підказувало, що та зустріч обов’язково відбудеться. Недарма ж ми знайшли спільну мову.

Опубліковано: “Пригоди” – №8 – Київ, 2008.