Дарина МУРМУЄНКО
Змовники

На вихідні батьки зібралися до бабці в село. “Ура! – такою була моя перша реакція. –Поназапрошую купу дівчат, хлопців – потанцюємо, повеселимося. Вечірка на всю ніч! Круто!” – думала наївна я.
Але мої плани зруйнувала... молодша сестра. Як на зло, батьки із собою її не брали. На мене чекала нерадісна робота няньки. Тож найкращі вихідні планували стати найгіршими, а мої мрії не збиралися ставати веселою і незабутньою реальністю.
Я подзвонила Оленці і повідомила їй цю нерадісну новину.
– Ой, Віко, та щось придумаємо! Не пропадати ж нашим планам! – моя подруга повернула мені надію на “якось-то воно буде” і я з нетерпінням чекала вихідних.
– Доню! Їсти я вам наготувала – тож не лінуйтеся відкривати холодильник час від часу! Дивися за малою. Прослідкуй, щоб вона читала щодня, не дивилася забагато телевізор. А сама – будь розумницею: не виси на телефоні годинами, вимикай світло і закручуй воду, як виходиш з дому. Ну, здається, все, нічого не забула. Бувайте! Телефонуйте, якщо що. Ми теж із татом дзвонитимемо.
– До побачення, мамо! Бувай, тату!
І батьки поїхали. Ура! Хата гуляє! Тепер тільки б малу кудись сплавити – і можна відриватися.
Спочатку я обдзвонила усіх подружок і повідомила, що територія нарешті вільна. Потім склала список необхідного для вечірки. Виявилося чималенько! А тепер – помізкую, що робити з сестрою. Шкода, що так мало часу батьки мені лишили для забави. Хоча вони і не здогадуються.
– Іринко, а ти не могла би піти до когось зі своїх подружок погуляти? – почала я втілювати в життя свій підступний план усунення молодшої сестри. – Я тобі дозволяю навіть залишитися ночувати там, якщо допізна гратиметеся.
– Я не хочу! – тупнула ніжкою мала вреднюка.
– Чого це не хочеш? – солодкаво здивувалась я, а всередині аж кипіла.
– Просто не хочу!
І роби, що хочеш з нею. Не дитина, а мухомор просто! Все життя мені, починаючи від свого народження, отруює!
Переходимо до плану “Б”.
А плану “Б” ніякого і немає. Тож доведеться робити із сестри спільницю або підкупити, щоб батькам не проговорилася. Але з цією балакухою хіба ж приховаєш щось? Завжди все розкаже і покаже. Хоча...
– Іринко, у мене є до тебе дуже велике прохання.
– Яке?
– Щоб ти зараз пішла і дістала з верхньої полиці буфета скляну вазу.
– А для чого тобі вона?
– Просто треба. Тобі важко, чи що?
Я знала, що Іринка не могла дотягнутися до тієї полиці. Але в цьому і полягав мій план “Б”.
Тут із кухні почувся страшенний і... очікуваний мною звук битого скла. Я побігла на кухню. Там стояла моя молодша сестра. По щоках у неї текли сльози-горошини.
– Я не дотягнулася до неї, – сльози заважали їй виправдовуватися. – Хотіла підсунути її до краю, щоб дістати, – а вона – бамс - і на друзки!
– Ну, не плач, сонечко, не треба! – Заспокоювала я її, а сама в душі неймовірно раділа, що спрацювало.
– Мене мама сваритиме!
– А ми їй нічого не скажемо!
– Справді?! – куди й поділися сльози моєї засмученої сестрички.
– Звичайно. Ми ж сестри, а сестри мають підтримувати одна одну. – Іринка повисла у мене на шиї і з дитячою щирістю стала цілувати мене. – Тут сьогодні, між іншим, ми трохи потанцюємо з дівчатами, але мамі те, як і про вазу, не варто знати. Татові – теж.
Спочатку очі Іри округлилися, але коли вона почула магічне слово “ваза”, то відразу увійшла в роль змовниці.
О 6 вечора наша квартира почала заповнюватися моїми друзями. Хоча більшість із них я раніше не вважала друзями. Виявляється, що такий факт, як пуста квартира, дуже сприяє налагодженню контактів з малознайомими і не завжди приємними людьми.
Хтось приніс упаковку поп-корну, хтось – піцу, хтось – крекери.
Пізніше прийшов цілий гурт хлопців. Знайомитися з господинею ніхто з них не збирався і роззуватися в коридорі – також. Вони просто пройшли до кімнати і злилися з гуртом дівчат, які, певно, знали їх краще, ніж я. Я намагалася бути чемною – та на мене якось мало звертали уваги. Я хотіла було сказати щось про порядок і тишу – ніхто і вусом не повів.
Мені це не подобалося. І зрештою я усвідомила, що всім до лампочки, чия це квартира. Пуста для всіх означає абсолютно пуста, тобто нічия. І слухати тут ніхто нікого не збирався.
Музичний центр включився сам собою, тобто не я його вмикала. Динаміки поступово дійшли до такого рівня гучності, що здавалося, ніби дах помалу їде. Причому в прямому значенні!
Перед тим я боялася сестри, а тепер зрозуміла, що варто остерігатися сусідів, адже я пам’ятала, як батьки сварилися з сусідами, коли ті на всю потужність вмикали магнітофон чи телевізор.
За кілька годин я зрозуміла, що це була погана ідея – запросити незнайомих хлопців. Адже половину з них я навіть в обличчя не знала. І от, ці безликі незнайомці нагоцалися у моїй квартирі, наїлися з мого холодильника, розвалилися у моїх кріслах і... вирубилися. Веселу танцювальну музику замінило невеселе різноголосе хропіння з підсвистуванням і підкашлюванням.
Дівчата порозходилися, при чому якось аж надто по-англійськи – без попередження, без звичайного “До побачення і спасибі за забаву” – я вже не кажу про те, аби хтось запропонував свою допомогу у прибиранні. А мені лишалося тільки слухати хор хропунів.
І це починало вже діяти на нерви. Я заходилася трясти кожного, щоб прокинувся, і з питанням: “Куди поділися гроші з тумбочки?” приводила їх до тями. При слові “гроші” у хлопців сон як рукою знімало, а вони самі демонстрували армійську швидкість збирання. Словом, всі швиденько полишили мою хату. Звичайно, ніяких грошей з тумбочки не зникало. Слава Богу! Зате в квартирі був такий кавардак, ніби посеред кімнати зірвалася бомба.

Молодша сестричка мирно спала у своїй кімнаті і нічого того не чула й не бачила. Дивно, як діти вміють міцно спати!

Зранку я прокинулася від незвичайного для такого часу шуму. Вийшла з кімнати – і що ж я побачила! Моє маленьке сонечко тягає за собою важкий пилосос і прибирає той свинарник, який залишили по собі мої “друзі”. На кухні мене теж чекав сюрприз – помитий посуд. Я підхопила Ірусика і почала крутити її, як в дитинстві мене батьки крутили “каруселлю”.
– Відпусти мене, Віко! – зарепетувала Іринка.
– Ой, вибач! – я забула, що її завжди нудило на атракціонах. – Маленька моя, ти – найкраща!
– Та ні, то ти, Віко, найкраща!
– Чому?! – щиро здивувалася я.
– Бо ти не скажеш мамі про вазу!

Опубліковано: “Пригоди” – №10 – Київ, 2007.