Дарина МУРМУЄНКО
Запах дому

Автобуси приходили і відходили... Люди, заклопотані і втомлені, їхали з роботи, і в їхніх сумках було порожньо. Треба, певно, було йти до найближчого базару завтра вранці: може, там удача мені усміхнеться – хтось поділиться кісточкою чи хоча б шматком хліба. Але то буде тільки вранці, а до нього треба ще якось дожити.
Я підходив до кожного, хто стояв на зупинці, чекаючи на свій автобус, дивився пильно в очі і намагався тим поглядом випросити хоч якийсь харч. Шлунок зводило від голоду. Тому нічого не лишалося, як робити жалібний вигляд: підібгати хвіст, притиснути вуха до голови – і мало не простягати лапу: “Пода-а-а-йте бідному собаці!”
Колись, гуляючи зі своїм господарем (колишнім, на жаль) повз церкви, ми бачили старців, які сидять на паперті з простягнутою рукою. Господар дражливо тоді сказав: „Не поважаю цих людей. Мені не шкода копійки, але чому б їм не піти працювати.” Я тоді пишався своїм господарем, вважаючи його порядною і роботящою людиною. Та не знав я, що просити хліба доводиться не лише ледарям.

Того ранку, коли мене посадили в машину, запах ванільного ароматизатора мені видався якимсь особливим. Знайомий запах: по ньому я завжди знаходив господареву машину на автостоянці і він мені завжди нагадував про теплий дім, цукрову кісточку і м’який диван. Проте тоді цей запах різко вдарив мені в ніздрі – та я не розумів, що не так. Ми їхали на дачу, але тільки вдвох, без дітей і дружини господаря. Та й не тією дорогою. Господар опустив вікно біля себе – і машину відразу наповнило запахом хвої. Цей їдкий, гострий запах нагадав мені про небезпеку. Але небезпеки ніякої не було. Чомусь не хотілося вистрибувати з машини, хоча ванільний запах тоді був не менш неприємним, ніж хвойний. Та довелося...
Не встиг я роздивитися навколо, як почув вкрадливий звук двигуна і шипіння шин по піску. Я побіг за машиною, голосно гавкаючи: він же забув мене... Та машина не зупинилася.
До міста я біг, потім ішов цілий день. Ванільний запах вів мене. Але згодом я втратив цей слід: інші запахи міста – чадного газу, людського поту, жіночих парфумів – забили мені ніздрі, і я тепер по-справжньому загубився...

О, яка чудова дівчинка вийшла з автобуса! Та де там у неї їжа, вона ж, певно, щойно зі школи. Замислена якась, замріяна. Як же я люблю таких, як вона, мрійників! Вони не можуть бути жорстокими. Озирнулася. Дивиться. Підходить.
– Маленький, який же ти худющий, аж боки позападали. Але в мене нема нічого.
У її величезних очах з’явилися сльози.
Моє ти сонечко! У Оленки та Дмитрика такі ж стояли в очах того ранку... От, бовдур старий, так от чого ці сльози були!!! Вони знали, що їхній тато мене викидає на вулицю!
Дівчинка ще стояла біля мене і гладила по голові. Дивно, але вона мене зовсім не боялася, як інші.
– Песику, пішли до мене додому, я тебе нагодую.
Я на неї поглянув:
– Та куди ж ти мене приведеш? Дістанеться тобі від батьків. Кому потрібен старий бездомний пес?!
Але вона мене, ясна річ, не зрозуміла. Будь що буде. Я пішов за нею.
У під’їзді пахло смаженими котлетами і якимсь порошком. Певно, сходи нещодавно мили. Так, тут мені точно раді не будуть.
Двері відімкнула своїм ключем – уже добре. Хоч ніхто не знатиме, що привела бездомного пса додому. Поїм і піду. До ранку вже точно шлунок не бурчатиме.
– Йди, маленький, сюди. Ой, який же ти брудний! Ти купатися любиш?
Я лизнув їй руку. Однак не зрозуміє, якщо скажу, що обожнюю теплу воду. Вона мені відчинила двері ванної кімнати, і я скочив туди. Не дуже просторо. У господаря була більша. Але що про нього думати! Потекла тепла водичка. Як же давно я не відчував цього задоволення! Аж самому гидко себе нюхати було. Запах? Я насторожився – десь я його вже чув! Потім став пригадувати: вкрадливий звук двигуна, шипіння шин.... Та це ж хвоя! Але ні, старий боягуз, не лісова хвоя – це усього лише шампунь із хвойним запахом. Вона обережно мене намилила. Ледь-ледь торкаючись. Певно, ніколи не мала собаки, бо не знає, що мені це приємно. Змила теплою водою, витерла м’якесеньким рушничком. Теж отримає на горіхи від батьків за рушник, коли вони помітять сліди шерсті.
А тепер найприємніше! Я вже чую запах хліба... М’яса не відчуваю. Борщик? Вона налила мені червоного борщу в миску і накришила туди хліба. „Їж, біднятко!” Такої смакоти ніколи в житті не їв! Який сором! Я наминав, ніби був з голодного краю (а певно, що був!), всю морду обляпав борщем і підлогу навколо миски теж. Але швиденько прибрав усе язиком – не вистачало, щоб мою маленьку благодійницю сварили за це. Я до останньої крихти виїв хліб з борщем із миски, потім умив свою морду – не нехлюй же я – і підійшов лизнути їй руку, дякуючи.
– Який же ти хороший! Давай я тебе назву якось. Гладіатор. Ні. Цезар. Ні. Бетховен. Теж було десь. О, Шекспір! Як тобі?
– Гав! Гав! Називай, як хочеш, однак не надовго, – звісно, дівчинка останніх слів не зрозуміла.
– Шекспірчику, ходи сюди, пограємося.
Я почвалав за нею: сумно якось стало, що не доведеться звикати до нового імені. Мене ж тут не лишать.
– Ой, та ти втомлений, і не до ігор тобі. Стрибай на диван, подивимося телевізор. Ти що любиш?
Я натиснув на пульті „7”: пам’ятаю, у такий час показували мого улюбленого „Альфа” – теж хлопак котів не любить. О, і справді „Альф”! Моя нова знайома пішла робити уроки, залишивши мене дивитися серіал.
Я й не помітив, як заснув. Прокинувся від звуку ключів у замку. Я нашорошив вуха і сховався за диван.
– Доню, ти вже вдома? – почув незнайомий жіночий голос.
– Так, мамо. Матусенько... люба.... мила... хороша....
– Так, маленька лисичко, розказуй, що сталося? У школі щось? А, ти дівчаток хочеш запросити в гості?
– Ні, мамо, тобто, так... Але не тільки....
– Гм...
– Мамо, пам’ятаєш, ти вчила мене бути милосердною, доброю, не кидати друзів у біді?
– Так, звичайно. А що з твоїми друзями?
– Не з друзями, а з другом...
– Ну та кажи вже...
– Мамо, його вигнали з дому. Йому холодно на вулиці. Він голодний. У нього такі жалібні очі!
– То, може, розкажеш уже?
Мені набридло слухати, як моя благодійниця викручується, мучиться, підбирає слова, аби мене залишити в себе. Так-так, вона мене хотіла залишити в себе! Я виліз з-за дивану, підійшов до „матусеньки” і лизнув їй руку – вона пахла милом. А ще була м’якою і ніжною. Такі руки бувають тільки у чуйних людей.
– Ну й великий же в тебе друг! Це ньюфаундленд?
– Це Шекспір.
– Ясно. Ну що ж, театру в нашому житті і так вистачає, не будемо ж ми виганяти тезка його найкращого драматурга!
– Матусенько! Ріднесенька! Ой, я така рада, така щаслива! Ти найкраща!
Дівчинка застрибала навколо мами, і я разом з нею. Тепер я мав нове ім’я, хазяйку-друга, новий дім і маму. А запахам я тепер не довіряв. Адже головне – кому вони належать.

Опубліковано: “Велика дитяча газета” – №22 – Київ, 2007.