II КАРТИНА

КНЯЗЬ.
Воєводи, в горі, в тузі
Вас, мої і слуги й Друзі,
Скликав я на раду тут...
Я не сам, увесь наш люд
Просить вас пораду дати,
Як державу врятувати,
Як скрутити змія злість,
Бо він всіх нас переїсть.
Ви згадайте, скільки кращих
Вояків пропало в пащі,
Скільки в розквіті дівчат
Йде щороку з наших хат.
За яку, скажіть, провину
Мусим ми платить данину?
Защо кров з нас смокче змій?
Воєводи, на двобій!
Що черга дочці - байдуже,
Хай моя княгиня тужить,
Все дарма... Але неволі
Мусим крикнути "доволі!",
Досить нам зубів і лап!
Хто не бореться, той раб!

1 ВОЄВОДА.
Мусим ми скоритись долі -
Вітром гнеться й дуб у полі

2 ВОЄВОДА.
Гнулись ми, та досить гнутись -
Час до вітру обернутись!..

3 ВОЄВОДА.
Правда! Час підставить груди:
Хай що буде, те і буде -
Мусить спатися двобій!

4 ВОЄВОДА.
Хай загине лютий змій!

5 ВОЄВОДА.
Мусить край настати змію!

КНЯЗЬ.
Бачу, слухаю, радію.
Але хто себе і зброю
Вкриє славою ясною?

(Тиша)

2 ВОЄВОДА.
Що ж, замовкли, люди добрі?
Є ж у нас борці хоробрі,
їхні руки з криці куті,
І самі, як звірі, люті.

1 ВОЄВОДА.
Їхні руки, кажеш, з криці! . .
Чув я вже... Лиши дурниці,
Досить тих борців хвалити!..
Краще, де вони, вкажи ти -
їх, на жаль, у нас немає...

ДЖУРА (входить).
Дід там... Справу пильну має,
Хоче князю щось сказати.

КНЯЗЬ.
Що ж? Гаразд! Зови в палати!
Вибачайте, воєводи,
Що нараду перервав.

З ВОЄВОДА.
"В лихоліття всі до згоди",
Батько мій колись казав.
Хай земля йому пером!

ДІД (входить).
Б'ю я князеві чолом,
Б'ю чолом і воєводам!
Чув я, князю мій, що ти
Перестав спокійно спати,
Що свати до тебе йдуть,
Щоб дочку твою узяти.

1 ВОЄВОДА.
Жартувать не місце тут!

ДІД.
Я, панове, не жартую,
Не для жартів я прийшов,
Я до князя в серці чую
І пошану і любов.
Воєводи! Не годиться,
Щоб віддав дочку наш князь.
Треба з лютим змієм биться,
Щоб не жер він більше нас.
Князю, треба вбити гада!

КНЯЗЬ.
Ось про це і йде нарада...
Але хто б на бій пішов?

ДІД.
Змія б син мій поборов.

КНЯЗЬ.
Що ж - він дужий?

ДІД.
Та не знаю,
А подужав би, гадаю.
Всі сини мої, панове,
Молоді, міцні, здорові,
А найменший - щось страшне!
Вже трилітком клав мене!
... Раз колись коня мій син
Перекинув через тин.
... А сердитий! Тільки слово -
І скипів, і вже готово!
Що підвернеться під руку,
Все потрощить, як макуху!
Чулий хлопець він і добрий,
І розумний, і хоробрий,
І всіх любить нас, либонь,
А зачепиш - як огонь!
Князю, в мене є надія,
Що подужав він змія.

КНЯЗЬ.
Ах, коли б він гада вбив,
Я б тебе озолотив!
Незабаром, замість хати,
Мав би ти, старий, палати,
Мав би коней і волів -
Все - що тільки б захотів.

ДІД.
Не прошу нічого в тебе,
Та мені його й не треба;
Я хотів лише тобі
Помогти в тяжкій журбі...

КНЯЗЬ.
Ох, старий, тяжка година!
Що ж... Поклич до мене сина!

ДІД.
Щоб пішов він? Та нізащо!
Не послухав, ледащо,
Він не встане і з стільця.

КНЯЗЬ.
Що ж, послати посланця?

ДІД.
Де там! Знаю я синів!
Шли дванадцять посланців,
Не послухає - старих!
Як не вийде знов нічого,
Шли малих дітей до нього.
Наймиліш йому дитина...
От такого маю сина!

КНЯЗЬ.

Все зроблю, сивенький мій -
Щоб лиш завтра був двобій!
Я на все, старий, готовий!
Прощавай, іди здоровий!

1 ВОЄВОДА.
Цей уб'є напевно гада!..

КНЯЗЬ.
Що ж... Скінчилася нарада,
Дуже ви допомогли...
Але є ще в нас орли,
Та не тут, не в цій палаті,
А в мужицькій простій хаті!

(Князь встає й виходить. Разом з ним встають і воєводи з ніяково похиленими, головами).

(Кінець другої картини)

Пояснення-словничок: паща - звірячий рот; раб - невільник; край - тут: кінець життя, загибель;  князю - це стара форма давального відмінка - тепер тільки: князеві; бити чолом - низько вклонятися; сват - той, що поcередничає в зав'язанні подружжя поміж юнаком і дівчиною;

Картина III