Назар Гелем

Спокуса Підказайликів та Реготуликів

Живуть собі у нашому класі чудернацькі істоти: Підказайлики та Реготулики. Як вони мордують кожного мого однокласника: заставляють вигукувати без дозволу, розмахувати руками, ногами, язиками… Але коли хтось із спокушених ними виходить до дошки, то вони відбирають розум, замикають язик на сім замків, провокують учителів видобувати зі своїх магічних оцінкових сховків-скарбниць лише найнижчі бали.
Одного разу така оказія трапилась і зі мною. Був урок української літератури. Клас уважно слухав учительку. І я теж.
Та враз з усіх сторін на мене напали Підказайлики та Реготулики – і давай мордувати, підбивати на гріх.
– Назику, послухай нас – і буде в тебе все гаразд – торочили своє Підказайлики.
А Реготулики, не чекаючи моєї згоди щодо пропозиції своїх горе-друзів, почали лоскотати так, що я затупотів ногами, заплямкотів губами – і розреготався на весь клас!
– Гелем, ти збожеволів?! Негайно припини це божевілля! Повтори те, що я розповідала…
Ураз Підкaзайлики та Реготулики розлетілися нa всі боки від обуреного голосу вчительки, як порох від вітру, ударилися об стіни, стелю і попадали непритомні на підлогу… Може, далі з ними щось і відбувалося, але я того не бачив і не чув, бо пекла мою душу і видавлювала мої сльози жирнезна зловісна Одиниця, яка залежно від місця перебування постійно змінює, як хамелеон, свій колір: у журналі – чорний, а в щоденнику – вогненно-червоний.
Хочете вірте, а хочете – ні, але після такого випадку Підказайлики та Реготулики ніколи не з’являлися більше у нашому класі. Якщо точніше, то на уроках української літератури…

Навала

Субота починалася як звичайно. Мене ніяк не відпускало Ліжко. А засмічена за тиждень Кімната не давала мені спокою своїм набридливим, як комариний писк, дзижчанням: “Наз-з-з-заре! З-з-з-змилуйся… З-з-з-змилосердися. Поприбирай з-з-з-з мене усі ці відходи своїх з-з-з-забавок і з-з-з-знущань наді мною!”
Як воно мені набридло! Навіть заставило зіскочити з ліжка. Я торкнувся ногами підлоги – і не повірив своїм очам: сміття як сміття (папірців, одягу, стружки від олівців, поламаних ручок, фломастерів…) не було: замість цього усюди кишіло якимись чудернацькими істотами, які ніби “Новапаситу” об’їлися, і не давали мені можливості рухатися… Та що це?! Вони ліниво, але повзучо забиралися на мене, скуйовдили волосся, знов звалювали мене усією своєю масою на ліжко. Волав я… Дзижчала кімната ( тепер я її розумію)…
– Хто ви?! Відпусті-і-іть. А-а-а-а! – не піддавався я, розкидаючи руками й ногами в усібіч.
– З-з-з-забери з-з-з мене цю гидоту, – наказувала Кімната.
А Ліжко?! Воно, безсовісне, змовившись з подушками і ковдрою, допомагало цілій навалі подолати мене.

І якби не мама, то хтозна чим би усе закінчилося. Це вона допомогла мені вийти з побоїща достойно. І знаєте, що то за істоти мною опанували?! Не повірите. Такі всім знайомі Лінюшки. Ось так.

Назар Гелем, 5-А клас ЗОШ №3 м. Калуш.