Лідія Нестеренко-Ланько
ДУША СКРИПКИ

казка-легенда

В одному карпатському селі, де сосни торкаються хмар, а на полонинах пливе солодке мливо, подібне на овече молоко, стояла, мов писанка маленька гуцульська хата. У ній жили чоловік і жінка. Мали вони одного сина Іванка, якого любили й берегли, як зіницю ока. Кожного вечора співали йому колискові пісні, розповідали легенди про гірських мавок та чугайстрів. Татова казка мандрувала з сином у снах, а мамина пісня відлунювала дзвінкими струмочками, що бігли з високих гір, витанцьовували полонинськими квітами на вишитій сорочині любої дитини. Хлопчик ріс у світі пісень і казок, сам гарно співав, робив сопілочки й вигравав на них, коли пас ягняток. Витьохкував так, що йому підспівували птахи. Коли пішов до школи, тато подарував синові дідову дримбу, цимбали і бубон. Хлопчик навчився на інструментах грати, його прозвали «малим музикою». Та одного разу він почув гру на скрипці. Її спів заворожив малого і він попросив старого скрипаля навчити і його грати на цьому інструменті.
Музика погодився, забрав хлопця до себе і полюбив його за старанність і талант. Радів, що навчив малого відчувати скрипку всією душею… Та час безжально спливав. Хвороба здолала старого музику і він не встиг зробити юному музиканту нову скрипку, але перед смертю відкрив хлопцеві таємницю створення інструменту.
— Іванко, скрипочка, яку я для тебе зробив, тобі уже не підходить. Ти виріс і тобі треба самому виготовити скрипку і грати на ній так, щоб чути спів свого серця. Для цього треба знайти дерево, яке співає, бо душа скрипки в дереві…
Старий музика помер, а Іванко вирішив шукати співоче дерево. Довго ходив горами та долами, але дерева не знайшов. Зате зустрів красиву дівчину, яка заворожила його своїм чудовим голосом. Вони покохали один одного. Їм би співати разом, будувати родинне гніздечко, народжувати дітей, але хлопець не поспішав одружуватися. Він не міг відкладати мрію про співоче дерево до кращих часів.
Дзвінка мала талановиті руки, вміла робити все швидко і красиво. Від її пісень розцвітали над урвищем едельвейси, затихали в лісі птахи, навіть гірські струмочки стримували свій швидкоплинний біг, слухаючи чарівний дівочий голос. Коли вона вишивала, то на її рушниках і сорочках розквітали всі барви Карпат.
— Одружися, Іванку, — просила мати, — я вже хочу колисати онуків…
— Оженюся, як знайду співоче дерево, — відказував хлопець. — Зроблю скрипку й заграю на своєму з Дзвінкою весіллі.
Дівчина любила юного скрипаля і готова була чекати на коханого багато років, аби тільки він здійснив свою мрію і став великим музикантом. Мелодія їх кохання розквітала квітами, росла пухнатою смерічкою біля її вікна. Вона мріяла прикрасити її в день весілля кольоровими стрічками. Так робили гуцульські дівчата перед своїм весіллям.
Час минав, а юнак все блукав горами і долами, шукаючи дерево, що співає. Довго чекали батьки на обіцянку сина. Постаріли, так й не дочекалися. Помер батько. Посивіла мати, вмиваючись сльозами над порожньою дерев’яною колискою. Тільки Дзвінка не переставала плекати свою дівочу мрію, виглядаючи коханого з далеких мандрівок.
Минали роки… Здавалося, хлопець забув стежку до її дому… Туга й смуток охопили дівчину, гіркі сльози розцвіли любистком біля вікна. Одного дня Дзвінка одягла свій шлюбний одяг і пішла до смерекового дерева. День і ніч співала пісні, прикрашаючи смерічку кольоровими стрічками. На ранок люди побачили, що дівчини нема. Поряд зі смерічкою за ніч виросло велике дерево. Воно гойдалося від подиху гірського вітру і співало. Дізнався про дерево юнак і прийшов до нього. Щойно повіяв вітер, як дерево ніжно забриніло. Музика притулився до стовбура і почув, що дерево дійсно співало.
— О! — вигукнув музика, — саме те дерево я так довго шукав. Його спів чує моє серце, бо у ньому живе душа скрипки, — скрикнув радісно Іванко і взяв до рук сокиру. — Я зроблю з нього скрипку!
Гостре лезо сокири впало на стовбур. Та дерево не застогнало, тільки похилилося й дрібні, як кришталики, сльози скотилися по стовбурі донизу. Велика щепка впала хлопцеві до рук. Притулив вухо і знову почув ніжний голос.
— Я ще скрипку не зробив, а вже чую музику свого серця, — промовив захоплено, — це те, що мені треба, — вигукнув і почав тесати скрипку. Вдень і вночі працював над інструментом, милувався ним щодня і не міг дочекатися, коли торкнеться смичком струн чарівного інструменту.
Коли сонце яскравим блиском зазазирнуло у вікно його хати, нова блискуча скрипка заспівала так ніжно й голосно, що її почуло Іванкове серце і заплакало. Музика був вражений, грав довго й нестримно. Та, враз, почув ніжний голос. Прислухався… А він сумно промовляє:
— Ти тепер щасливий, Іванку?
— Хто ти ? — запитав злякано хлопець.
— Я — душа скрипки…
— Дзвінка!!! — скрикнув хлопець і заплакав.
З того часу скрипка стала дружиною скрипаля. Він ніколи з нею не розлучався. Гастролював по цілому світу і писав музику, яка розповідала людям про велике кохання й трагічну долю талановитого музики…