Лідія Нестеренко-Ланько
РАВЛИК РУ І ЧУЖИЙ СВІТ

авторська казка

На маленькому виноградному кущі, у великій родині равликів народився маленький Ру. Він не був схожий на своїх братів, які швидко виросли і мали по декілька чорних рисочок на білому панцері. Равлик мав прожити довге літо, щоб у нього з’явилася чорна рисочка, а поки рисочки не було, його називали малюк-Ру.
Мама подарувала йому маленький білий будиночок. Ру любив свою хатку і дбав про чистоту та порядок в ній. Будиночок, який він носив на собі, був не лише його теплою домівкою, що захищала від дощів і холоду, а й власною фортецею, що оберігала від злих ворогів, адже маленького Ру могла з’їсти сорока, ворона чи горобець.
Равлик був дуже рухливий. Перекочувався з росинкою із листочка на листочок. Високо вилазив на лозу винограду, а потім боявся опускатися вниз і голосно плакав. На допомогу кликав маму або братів. Вони поспішали рятувати малого непосиду. Допомагали усі родичі, адже равлики не вміють швидко рухатись. До закінчення дня багато з них не встигали впоратись з роботою.
Тато сварив сина, ставив у куток. Ру обіцював виправитись і знову біг до забав, бо літо було тепле, а життя — прекрасне й щасливе.
Велика родина равликів жила у своїх панцерних кольорових будиночках. Усі дружили між собою і кожен, по черзі, доглядав маленького Ру, коли мама ходила за свіжим нектаром. Йшла вона зранку, коли сонце ставало зі сну, а приходила в обідню пору. Далекою і важкою була в неї дорога.
Недалеко від виноградної лози жили троянди. Червона Троянда, до якої часто приходила мама маленького Ру, була хрещеною мамою малюка. Вона завжди передавала для нього гостинці.
Іноді дорослі брати і сестрички самі приносили їжу своєму наймолодшому братику. Ру тим часом довго ніжився біля м’якої маминої шиї, слухав її оповідання про літо, радо приймав теплі поцілунки в носик, широко посміхався і був дуже щасливий.
Коли Ру підріс, тато навчив його здобувати їжу, ховатися від птахів, щоб не потрапляти у халепу, мріяв, щоб син ріс розумним і створив колись свою родину.
Та равлик Ру до татового виховання ставився легковажно. Інколи його слова пропускав повз вуха. За це тато ставив його в куток, а Ру поспішав до мами шукати захисту. Вона співчувала, але розуміла, що мудрість життя сильніша від жалю. Завжди говорила синові, коли бачила його великі, як крапельки роси, заплакані оченята:
— Ти не плач, а слухай, що тобі каже тато. Вчися, як зберегти себе, як вижити, коли біля тебе не буде батьків. Запам’ятай — бездумність має погані наслідки... Не можна легковажити, бо дорога у самостійне життя нелегка, на ній підказок нема. Треба вчитися жити змалку.
— Коли я виросту, то буду таким, як тато?
— Будеш...
— І буду сварити своїх дітей так, як він сварить мене?
— Звичайно, якщо вони будуть неслухняними ....
— Я виправлюсь, — обіцяв Ру і лащився до мами маленькою голівкою з гострими непокірними ріжками. Думав, що краще бути слухняним, ніж покараним…
Равликове літо було сонячне і безтурботне. Він підріс і навчився збирати нектар з квітів, пити росу з виноградних листочків, їсти черешні, полуниці і малину. Дуже любив солодкі сунички, які додавали йому багато сили, і впевнено рухався дорогою до дорослого життя.
Равлик Ру обожнював подорожувати по гілках дерев. Вилазив на високу стіну вілли і слухав музику, яка лунала з вікна. Мама тішилася, що її син став слухняним, а значить подорослішав. Для неї це було дуже великою приємністю.
Одного разу Ру прочитав книжку про красиве й коротке життя троянд, та не зрозумів: чому воно красиве й коротке? Вирішив наступного дня навідатися до своєї хрещеної мами Червоної Троянди і знайти відповідь на своє запитання.
Сонце розбудило равлика теплими промінчиками, як дзвіночки, зашелестіли біля його хатки квіти. Равлик мерщій прокинувся, зібрав гостинці і помандрував до хрещеної. Хотів, щоб вона побачила, як він виріс, як уміє поратися по господарству. А ще прагнув розпитати її про життя, щоб дізнатися: чому воно красиве й коротке?
Червона Троянда зраділа похреснику, а він зразу ж узявся їй допомагати. Розпушив землю навколо корінців. Визбирав шкідників зі стебла. Почистив листочки від мушок, а ввечері допоміг назбирати солодкої вечірньої роси. Хрещена частувала його нектаром, пахучим сиропом. Зробила з роси теплий душ і постелила на м’якому моху біля розкішної пахучої голівки, щоб равлик міг слухати її казки. А ще хвалила за те, що він у неї такий працьовитий та самостійний хлопчик.
Ру слухав, усміхався і ніяк не насмілювався запитати у троянди про її життя? Соромився виглядати перед нею наївним чи нерозумним... Думав, як по-іншому довідатися про це, але нічого придумати не міг. Наслухавшись під тихий спів соловейка, який і розгубив його думки, казок, солодко заснув, а питання: «Чому життя буває коротке й красиве?» — залишилося для нього таємницею.
Ранок прийшов до Ру з новими несподіванками. Він вже збирався до дому, як побачив в городі чоловіка з великими гострими ножицями. Садівник зрізав троянди. Малий міцно притулився до хрещеної. Гостре лезо торкнулося її стебла. Вона ледь скрикнула, як Ру зрозумів, що сталося щось страшне. Оглянувся й побачив, що опинився з нею у великому букеті. Квіти сумно хитали голівками, плакали і жалібно говорили одна одній: «Ось і почалося наше красиве й коротке життя».
Равлик страшенно злякався. Букет троянд опинився у голубій ванні. Квіти розсипалися на воді і спрагло пили її великими ковтками.
— Чому ви так жадібно п’єте воду ? — запитав стривожено равлик.
— Щоб трішки продовжити своє красиве і коротке життя. Воно красиве, бо нами будуть милуватися люди, а коротке, бо ми скоро зів’янемо в кришталевій вазі… — казали троянди. Равлик зрозумів, що отримав відповідь на своє запитання. Та вона не втішила його. Він заплакав…
— Ру, не лякайся і не плач!.. Тримайся... Тепер у тебе почнеться нове життя. Ти потрапив у новий, чужий для тебе, світ. Треба навчитися у ньому жити, — шепотіла йому на вушко Хрещена. — Забудь про страх, роби так, як підкаже тобі розум, — підбадьорювала ніжним голосом. Раптом равлик відчув, що падає у воду... Опустившись на дно, побачив голубу мармурову красу. Це була ванна джакузі. Наповнена свіжими повітряними бульбашками, вона якось дивно співала, блистіла на яскравому світлі і приємно пахла невідомими йому пахощами. Вирішив виглянути зі своєї хатки. Злякано висунув голівку й зачудувався дивним водоспадом. Ру зрозумів, що опинився у чужому світі, якого досі не знав. Отже, тепер може надіятися тільки на себе. Він трішки поплавав, а коли зрозумів, що може легко пересуватися гладкою поверхнею, почав вибиратися з води, щоб обміркувати, як тут можна вижити. Раптом почув з кімнати знайому мелодію, саме ту, яку дуже любив. Він не заховався у свою хатинку, не закрив вушка, не загородив вхід у будиночок, а навпаки, висунувся з нього і зачаровано слухав. Двері до ванни відчинилися і красива жінка з дівчинкою нахилилася над квітами. Мала запитала:
— Мамо, ці чарівні троянди будуть на столі у день мого народження?
— Так… Вони будуть тішити тебе, поки не зів’януть. Я поставлю їх у кришталеву вазу на святковий стіл…
Двері зачинилися. Настала тиша. У темноті равлику стало сумно і він голосно зітхнув.
— Ти чого так сумно і голосно зітхаєш? — почув, як хтось легко доторкнувся до його плеча.
— Ти хто? — запитав Ру.
— Павучок Гі. Я тут живу, у кутку, під стелею. Побачив, що тобі сумно й вирішив розрадити. Тільки тут темно і я тебе ледь бачу. Хто ти?
— Равлик Ру.
 — Приємно чути. Я знаю равликів. Вони тут часто бувають, коли приносять квіти з саду, а потім кудись зникають. Мабуть, знаходять дорогу в нове життя. А ти тут довго перебуватимеш?
— Не знаю…
— Поки не виростеш?
— Та я не маленький… Я вже виріс… У мене дві рисочки на хатці…
— А скільки треба, щоб бути дорослим?
— Три... Та я вже дорослий, бо не плачу...
— Молодець! Плакати не годиться. Це не зробить тебе дорослим. Думай про те, що життя прекрасне і краще жити у ванні джакузі, ніж у животику ворони, — він так весело засміявся, що потішив равлика.
— Я вже дорослий. Живу тут давно, сам, без мами і не плачу…
— А я ще не знаю, як самому жити, — зітхнув равлик Ру. Я народився в саду, на виноградних листочках, у великій родині... У мене було багато братів і сестричок. Ми жили дружньо й весело. Тепер я один і мені дуже сумно…
— Нічим тобі не зараджу, бо не знаю, що таке сум і що таке родина. Бачився з мамою недовго. Щойно навчився здобувати їжу, залишився сам. Не плакав, бо знав, що змалку треба бути самостійним... Ти все обміркуй і живи без помилок, — сказав павучок Гі й затих, бо помітив у ванні муху. Це була його вечеря. Гі розпочав полювання...
Ру задумався... Знайома мелодія знову зазвучала так голосно, що йому здалося, ніби десь зовсім поруч. Вирішив виповзти з ванни на плитку, ближче до дверей. Швидко вибрався вверх по блискучій голубизні, подібній на безхмарне небо. Заповз у тихий теплий куток і, втомлений своїми переживаннями, заснув під музику.
Коли прокинувся, то не побачив лози винограду, яка йому приснилася, ні своїх рідних. Новий чужий світ дивився на нього з ванни — джакузі. Він був розкішний і холодний. Мав чудові запахи і яскраве штучне сонце, яке світило і швидко згасало... У ванні не пахло трояндами, роса на стінах була без смаку, а про нектар можна було зовсім забути. Добре лише те, що він легко і швидко пересувався. Інколи ковзав по гладенькій поверхні. Їв усе, на що йому потрапляв.
Згодом Ру звик до ванни. Йому, навіть, сподобалось тут, бо часто падав теплий і холодний дощ, який павучок Гі не любив і називав його душем, а Ру залюбки під ним купався. З великим задоволенням сушився біля маленької хвірточки, що ледь відчиняла вікно. Ру називав її волею, на яку так мріяв вибратися.
Як завжди, акуратно прибирав свій будиночок, бо дуже любив чистоту. Коли гасло його люмінесцентне сонце, Ру лягав спати. Ховав свої маленькі ріжки, а широку усмішку дарував павучкові Гі. Вони стали великими друзями. Гі був задоволений, що Ру позбувся страху. А равлик, побачивши на своєму панцері нові три рисочки, дуже втішився. Він умить відчув, що став дорослим.
Вранці, коли він зустрічався з павучком, розповідав як у сні до нього приходила мама. Вона раділа, що він навчився жити і втішала сподіваннями про зустріч. А ще він згадував свою велику родину, братиків і сестричок, розкішний зелений сад і чарівний нектар Хрещеної Мами.
Гі зрозумів, що равлик усе ж сумує за своїми рідними, хоча й став дорослим.
Друзі знали усіх мешканців ванни і дивувалися з їхньої любові до води і світла, до гарних парфумів і булькатого шампуню, від якого іноді у них починалася алергія. Тоді вони обоє дружнього апчи — хи — кали і голосно сміялися один з одного, зі своїх гримас біля яскравого дзеркала.
Ру любив дівчинку. Коли вона купалася, то шукала його очима. Він завжди сидів високо на стіні. Дівчинка щиро спілкувалася з ним і ніколи не знімала його з насидженого місця. У новому житті Ру часто зустрічався з квітами і дізнавався про свою велику родину. Радів, що всі живі й здорові. Паучкові Гі він признався, що радо поміняв би своє розкішне життя у джакузі на маленький виноградний листочок, лише б повернутися до дому...
Одного разу у ванну занесли хлопчика. Він кричав, пручався, вередував, бо дуже не хотів купатися. Равлик Ру зрозумів, що новий прибулець не любить води. Він дивувався, що малий такий замазура. Але найгірше було те, що від його галасу в Ру і Гі боліла голова. Тоді Гі загортався в павутинку в кутку ванни, а Ру ховався у свою хатку і затуляв вушка. Але крик малого пронизував всю хатину і Ру зі сумом думав: «Яким же він виросте брудасиком, якщо не любитиме води і не купатиметься у ванні… Треба бути дурником, щоб не розуміти цього. І як йому не соромно так голосно кричати! Мушу йому допомогти...» Равлик впав зі стіни у воду, а хлопчик зловив його в долоньки й голосно повідомив:
— Мамо, бабусю, а у мене равлик! О, я тепер буду з ним купатися…
Він взяв Ру в долоні і почав возити по воді, далі поклав на край ванни і весело спостерігав, як той повзає по її поверхні. Потім легким рухом відчепив його від голубої плитки. Равлик заховався у свою хатку, а згодом знову висунувся з неї й показав малому, які у нього гарні ріжки. З голосним биттям серця прислухався, що буде робити з ним хлопчик? Та тепла мокра долоня ніжно тримала його. Він знову заховався у хатку і вирішив навмисне не виходити з неї. Та стало тихо. Равлик почув спокійні та лагідні голоси двох жінок, які хвалили його і хлопчика. Ру вирішив виглянути й усміхнутися до Шумного. Так назвав малого, з яким ще не був знайомий. Та враз почув тихеньку улюблену для равликів пісеньку:
 «Равлик-Павлик настав ріжки, пирога тобі дам трішки...» — співав хлопчик і Ру вже не міг всидіти у своїй хатці. Він виставив маленьку голівку з ріжками і щиро, веселими чорними оченятами подивився на хлопця.
— Привіт, равлику! Ти справді хочеш пиріжок? Чи хочеш до мами у садок?
— Я дуже хочу в садок, — зрадів равлик, але хлопчик зробив вигляд, що не чує його. Він поклав Ру на долоню й поніс у свою кімнату, показувати йому іграшки. Тут панував безлад. Усі іграшки були розкидані по кімнаті.
Равлик сумно дивився на хлопчика, бо дуже втомився і хотів їсти, адже його забрали від світу, у якому він жив, знаходив свій маленький «кусник пирога». Він заховався у хатку й став чекати.
— Равлик, равлик, — хлопчик знову заспівав знайому пісеньку і знову обдурив його, бо равлик виставляв ріжки, а обіцяного пиріжка так і не отримав... Ру думав образитися на нього, але не вмів цього робити, тому виповзав зі своєї хатки, коли хлопчик співав йому, й ховався, бо той не частував пиріжком.
Шумний вирішив кинути його у свій акваріум. Ру впав на дно, вдарився об камінець і ледь не розбив свій будиночок. Відчув, як багато намулу з піском і водоростями посипалося на нього. Води там було дуже багато, але вона не сподобалась равликові. Підплив до скла і почав швидко повзти вверх, поїдаючи все їстівне, що траплялося на дорозі, щоб мати силу вилізти на поверхню.
— Погляньте, погляньте, — виноградний равлик потрапив до нас в гості! — плямкала губами риба цихлідка.
— Шкода, що наш канальний сом сьогодні спить у великій мушлі. Він би ним сма-а-чн-о-о поласував, — зухвало пирснув морський коник і зачепив його хвостиком. Равлик Ру знову впав на дно, почав борсатися у воді і сумно подумав, що пропаде у тій глибокій мокві, серед зухвалих риб. Та хлопчик вийняв його і заспівав улюблену равликову пісеньку: «Равлик, равлик висунь ріжки, пирога тобі дам трішки…» Але Ру не хотів слухати малого і піддаватися його проханням, бо знав, що хлопець не дотримає слова.
Проте, Ру мав дуже добре і щире серце. Він знову виглянув зі своєї хатки, але вже невеселим, а сумним поглядом дивився на рятівника, який вийняв його з акваріума і тримав на своїй долоньці. Той усе зрозумів. Вискочив на вулицю і побіг у сад, де біля альтанки ріс соковитий темно-синій виноград. Шумний поклав Ру на великий виноградний листочок і тихо промовив: «Равлику, повертайся додому, мама тебе зачекалася...»
Ру поповз до знайомої лози, на якій було багато родичів. Вони радісно зустріли його і почали частувати малинкою, виноградом, нектаром з квіток. Було тепло і солодко від ніжного поцілунку мами.
Через годинку малий прибіг у садок і почав шукати равлика, голосно кликав його до себе веселою пісенькою-обіцянкою та равлик не відзивався, бо не хотів знову повертатися у чужий світ. Проте Ру був вдячний малому за подарунок — волю до життя.