Микола НОСОВ
ФАНТАЗЕРИ
Оповідання

Слухати у виконанні Віталія Матвієнка

Мишко і Стасик сиділи в саду на лавочці і розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто як інші діти, а розповідали одне одному різні небилиці, ніби пішли на суперечку, хто кого перебреше.
— Скільки тобі років? — запитує Мишко.
— Дев'яносто п'ять. А тобі?
— А мені сто сорок. Знаєш, — каже Мишко, — раніше я був великий-превеликий, як
дядько Боря, потім зробився маленький.
— А я, — каже Стасик, — спочатку був маленький, потім виріс великий, а потім знову скоро буду великий.
— А я, коли був великий, всю річку міг перепливти, — каже Мишко.
— У! А я море міг перепливти!
— Подумаєш — море! Я океан перепливав!
— А я раніше умів літати!
— А ну, полети!
— Зараз не можу: розучився.
— А я одного разу купався в морі, — каже Мишко, — і на мене напала акула. Я її бац кулаком, а вона мене хап за голову — і відкусила.
— Брешеш!
— Ні, правда!
— Чому ж ти не вмер?
— А для чого мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому.
— Без голови?
— Звичайно, без голови. Для чого мені голова?
— Як же ти йшов без голови?
— Так і йшов. Ніби без голови ходити не можна!
— Чому ж ти тепер з головою?
— Інша виросла.
"Гарно вигадав!" — позаздрив Стасик. Йому хотілося збрехати краще від Мишка.
— Ну, це що? — сказав він. — Ось я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв!
— От так збрехав! — розсміявся Мишко.
— Зовсім ні.
— Чому ж ти тепер живий?
— Так він же мене потім виплюнув.
Мишко задумався. Йому хотілося перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже:
— Одного разу я йшов по вулиці. Навколо трамваї, автомобілі, вантажівки...
— Знаю, знаю! — закричав Стасик. — Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це.
— Нічого подібного. Я не про це.
— Ну гаразд. Бреши далі.
— Ось я іду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою — рраз! — і роздавив.
— Ха-ха-ха! От це брехня!
— А от і не брехня!
— Як же ти міг роздавити автобус?
— Так він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик за мотузочок тягнув.
— Ну, це не дивно, — сказав Стасик. — А я одного разу на Місяць літав.
— Ой, куди загнув! — засміявся Мишко.
— Не віриш? Чесне слово!
— На чому ж ти літав?
— На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Ніби сам не знаєш!
— Що ж ти там на Місяці бачив?
— Ну що... — засміявся Стасик. — Що я там бачив? Нічого й не бачив.
— Ха-ха-ха! — розсміявся Мишко. — А кажеш, на Місяць літав!
— Звичайно, літав.
— Чому ж нічого не бачив?
— Та тому, що було темно. Адже я вночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полечу в космічний простір. У-у-у! А потім як полечу назад... Летів, летів і потім геп на землю... ну й проснувся.
— А... — сказав спроквола Мишко. — Так би відразу й казав. Адже я не знав, що ти — уві сні.
Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка і Стасика, потім каже:
— От брешуть! І вам не соромно?
— А чого соромно? Ми ж нікого не обманюємо, — сказав Стасик. — Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо.
— Казки! — презирливо пирхнув Ігор. — Знайшли заняття!
— А ти думаєш, легко вигадувати?
— Чого простіше!
— Ну вигадай щось.
— Зараз... — сказав Ігор. — Будь ласка.
Мишко і Стасик зраділи і налаштувалися слухати.
— Зараз, — повторив Ігор. — Е-е-е... гм... кхм.. е-е-е...
— Ну, що ти все "е" та "е"!
— Зараз! Дайте подумати.
— Ну, думай, думай!
— Е-е-е... — знову сказав Ігор і подивився на небо. — Зараз, зараз... е-е-е.
— Ну, що ж ти не вигадуєш? Казав — чого простіше!
— Зараз... Ось. Одного разу я дражнив собаку, а він мене за ногу і вкусив. Ось навіть шрам залишився.
— Ну й що ж ти тут вигадав? — запитав Стасик.
— Нічого. Як було, так і розповів.
— А казав — вигадувати майстер!
— Я майстер, та не такий, як ви. От ви брешете, та без пуття, а я вчора збрехав, мені від цього користь.
— Яка користь?
— А ось. Учора ввечері мама й тато пішли кудись, а ми з Ірою залишилися вдома. Іра лягла спати, а я заліз в буфет і з'їв півбанки варення. Взяв Ірці губи варенням намазав. Мама прийшла: "Хто варення з'їв?"
Я кажу: "Іра". Мама подивилася, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь.
— Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! — сказав Мишко.
— А тобі що?
— Мені нічого. А ось ти цей... як це називається... Брехун! От!
— Самі ви брехуни!
— Іди геть звідси! Не хочемо з тобою на лавочці сидіти.
— Я й сам не буду з вами сидіти.
Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик також пішли додому. Дорогою їм трапився ларьок з морозивом. Вони зупинилися, почали нишпорити по кишенях і рахувати, скільки в них грошей. В обох назбиралося тільки на одну порцію морозива.
— Купимо порцію і поділимо пополам, — запропонував Стасик.
Продавщиця дала їм морозиво на паличці.
— Ходімо додому, — каже Мишко, — розріжемо ножем, щоб було порівну.
— Ходімо.
На східцях вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані.
— Ти чого квисла? — запитує Мишко.
— Мене мама гуляти не пускала.
— За що?
— За варення. А я його і не їла. Це Ігор на мене набрехав. Мабуть, сам з'їв, а на мене звернув.
— Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, — сказав Мишко.
— І я тобі свою півпорцію віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, — пообіцяв Стасик.
— А ви хіба не хочете самі?
— Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, — сказав Стасик.
— Давайте краще це морозиво на трьох розділимо, — запропонувала Іра.
— Правильно! — вигукнув Стасик. — А то в тебе заболить горло, якщо ти одна всю порцію з'їси.
Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини.
— Смачно — сказав Мишко. — Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з'їв цілісіньке відро морозива.
— Ну, ти вигадуєш все! — засміялася Іра. — Хто тобі повірить, що ти відро морозива з'їв!
— Так воно ж було зовсім маленьке, відеречко! Таке паперове, не більше скляного стаканчика.

Переклад з російської Данила КОНОНЕНКА.