Біографія Низового Івана Даниловича

Іван Данилович Низовий народився 3 січня 1942 року в селі Рудка Марківської сільради Штепівського району (нині – Білопільського району) Сумської області в сім'ї Данила Низового і Насті Низової (Великород), які загинули 1943 року. Півторарічного Івана Низового і його старшу на два роки сестру Людмилу виховувала бабуся Уляна...
По закінченні шостого класу марківської середньої школи працював у колгоспі. Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт Донбасу. Пізніше сплавляв ліс на північній Онезі, будував електростанцію поблизу казахстанської Караганди, ще одну – у Змієві біля Харкова, цементовий завод у Балаклії. Звідти й пішов до Радянської армії, у якій відслужив з 1961 до 1964 року. Після демобілізації працював директором буського Будинку піонерів, одночасно навчаючись у вечірній школі, де екстерном склав іспити за одинадцятий клас. Вступив на заочне відділення факультету журналістики Львівського університету. Одружився, народив сина Ігоря. Працював у редакції кам'янка-бузької районної газети.
Писати й друкуватися почав 1960 року в улянівській районній газеті й обласній газеті "Ленінська правда". У 1963 році друкувався в республіканському журналі "Дніпро" та газетах "Літературна Україна" і "Молодь України".
У січні 1964 року в Ужгороді вийшла перша збірка віршів "Народжуються квіти", редактором якої був друг і ровесник Івана Низового поет Петро Скунць.
Розлучившись із першою дружиною, у травні 1966 року Іван Низовий переїхав на Луганщину, куди його було запрошено для роботи в новоайдарській районній газеті.
У 1971 році побачила світ друга поетична збірка Івана Низового "Провесінь". А 1972 року його було прийнято до Національної спілки письменників України. Понад десять років працював в обласних і районних газетах, зокрема в газетах "Молодогвардієць" і "Прапор Перемоги", був старшим редактором обласної студії телебачення, консультантом спілчанської організації, керував обласним літературним об'єднанням.
Третя книга Івана Низового "Стебло" вийшла друком у 1977 році. У 1979–1980 роках поет навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті імені О.М. Горького.
У вісімдесяті роки виходять збірки "Тобі моє серце" (1980), "Рівнодення" (1982) і "Чекання ранку" (1986). 1988 року в обласній газеті "Молодогвардієць" було опубліковано статтю Івана Низового "Бути – народом", яка стала своєрідним рушійним складником національного відродження на Луганщині та яскравим прикладом патріотизму.
З 1992 до 1998 року був відповідальним секретарем і головою Луганської організації Національної спілки письменників України. Дев'яності роки відзначилися виходом у світ таких збірок: "Горобина ніч" (1992), "Пракорінь", "Нема переводу", "І калина своя, і тополя", "Запрягайте, хлопці, коней" (1993), "Покотьоло" (1994), "Вівтар" (1995), "Це – мій вертеп", "Свіча на вітрі" (1996), "Білопілля – Верхосулля", "О, Оріяно…", "Сльоза небесна", "Осяяння осінню" (1997), "За овидом сивим", "Нічний вістун", "Побудь зі мною", "Воронці нев’янучі", "Чорнороси", "Збудило опівночі серце" (1998), "Хрущі над вишнями", "Падолист", "Душа перецвіта", "Я з такої глибинки" (1999).
У двохтисячні роки Іван Низовий яскраво продовжує свій творчий шлях у збірках: "Осанна химері", "Джерело у ясних ясенах" (2000), "І гілка своя, і сопілка", "Родиземля", "В раю, скраєчку", "Поза раєм", "Остання електричка на Ірпінь", "Тихоплесо-часоплин" (2001), "Від травня до травня", "Значить більше, ніж просто пісня", "Босоніж по стерні" (2002), "Саме та самота", "Сонях на осонні", "Жура за журавлями", "Передсвітень", "Сум'яття", "Зливодиво", "Те, чому і назва загубилась", "Дурман-трава", "Я Сватовим засватаний", "По промінчику доброти", "Несправжня пектораль", "Веселка неповторних весен" (2003), "Кураїна", "Пролог до епілогу", "Опозиція" (2004), "Отак і живу", "Сонях сяючого сонця", "Село моє, Сула моя...", "Серпентарій" (2005), "Оскома осені", "Мажор в мінорі", "Шаржуємо з любов'ю", "Самопізнання", "У Сватовім світає Україна" (2006), "Калини жар на полотні снігів", "Біополе Білопілля", "Біла вежа – рідний Вавилон", "Білолебедія" (2007), "Прозріле літо з голосом Олени", "Вірую" (2008), "Осмути сивої сувій", "Спіймані сюжети" (2009), "Живу за юліанськими календами", "Під жайворами, під журавлями", "Найвище право – жить відверто", "Лелечі клекоти в тумані", "Я цвіркун в середлітню спеку" (2010), "А Марківка  – як маківка", "Цим дорожу" (2011). До окремих розділів збірок "Несправжня пектораль","Сонях сяючого сонця" і "Біла вежа – рідний Вавилон" увійшли переклади з білоруських, вірменських, болгарських, словацьких, польських і персидських поетів.
Немало в доробку Івана Низового прозових і публіцистичних творів, які увійшли до збірок: "Опісля присмерку", "Зустрічі без прощань" (2003), "Загублене відлуння", "Десь там, за соняшниками" (2004), "Там, де я ніколи не плакав", "Там, де я сміюся крізь сльози" (2006), "Давно вже не виходив з берегів (2007), "Сльоза сльозу не здоганяє" (2009), "Там, де ми були, і є, і будемо" (2010).
Збірки "Сóрок сорóк" (2002), "Мóрок морóк", "Летючий кінь", "Річки-малючки", "Блакитні вени України", "Крізь віки  – вовіки" (2003), "Страдноцвіт" (2005), "Ми єсть народ", "Річки-потічки" (2007), "Гомінкі струмочки", "Ой, Комуно моя – Ойкумено..." (2009) і "Винятковість" (2010) було написано Іваном Низовим для дітей.
Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську й інших містах України. Його твори перекладалися російською, болгарською, польською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською мовами. У світ вийшло понад сто видань поезії, прози, публіцистики, перекладів, творів для дітей.
Іван Низовий  – лауреат республіканських премій імені Бориса Горбатова та імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника та премії за кращий музичний твір-ораторію "Лелече". Нагороджений медаллю "Будівничий України".