Іван НИЗОВИЙ
КРІЗЬ ВІКИ — ВОВІКИ

«Попередні три «читанки» були присвячені тваринам, птахам, земноводним, комахам, травам… У пропонованій книжечці йдеться про річки нашої країни – поки що про більш значні притоки лівобережжя Дніпра, басейну Сіверського Дінця і ті, що плинуть до Азовського моря. Про інші ріки та їх притоки – у наступних «читанках»»
(Іван Низовий-Великород)

ЖИТТЄДАЙНІ РІКИ

Крізь віки – вовіки
Славні наші ріки
Хай течуть не мимо
Вселюдської долі
Чисто й незмілимо
В українськім полі!

Крізь літа і роки
Хай Дніпро широкий
Символом свободи
Роду і народу
Котить свої води
В будь-яку погоду!

Крізь епохи, ери,
Часові химери,
Явища стихійні
Хай течуть вовіки
Тихі та спокійні
Життєдайні ріки!

Частина перша

БЕЗМЕЖНА ШИР ЛІВОБЕРЕЖЖЯ

СОТНІ РІК ВБИРА ДНІПРО

Про Дніпро повинен знати
Кожен божий чоловік,
Бо ж ріка ця – рідна мати
Багатьох чудових рік:
Псла, Десни, Орелі, Росі,
Ворскли, Прип’яті, Сули,
Що, стрімкі й дзвінкоголосі,
В Україну притекли
З глибини віків,
І кожна
За собою привела
Річенят малих...
Не можна
Всіх назвати!
Лиш Сула
Має кілька діток:
Удай,
Ромен,
Терн
І Лисогір
(Порахуй – не переплутай
І по карті перевір!).
Ворскла Ворсклицю приймає
В лоно матірнє,
А Рось
За доньку Росаву має,
А Росава – ще когось...
Річки жодної немає,
Що притоки не прийма
І струмків не обіймає
Берегами обома.
Всі ж несуть прозорі води
До великого Дніпра
Задля злагоди і згоди
І суспільного добра
І вологи щоб, і тіні
Вистачало по степах,
Щоб всепростір в Україні
Вседостатками пропах.
Щоб і Київ наш, і Канів,
Запоріжжя і Херсон
Променилися вінками
Хвилесплеску в унісон,
Мов на Йвана на Купала;
Щоб дзвеніла далина,
Щоб країна рідна знала:
Найпрекрасніша вона!
А вона ж таки й насправді
Найпрекрасніша завжди:
Тут жили мій дід і прадід
І прапрадідів діди.
Тут історія творилась
В бурунах вогнів і вод,
Україна боронилась
Від нахабства всіх заброд.
В грозовім середньовіччі
В Запорогах, на Низу
Накликали грізні Січі
На напасників грозу.
Від Самари і до Криму,
Від Сули й до Буджака
В ті часи не мала втриму
Кінна вольниця легка.
Допливали до Синопа
Чайки – сестри байдаків,
Дивувалася Європа
Гордій славі козаків...
З покоління в покоління
Переходить – не вмира
Незнищенна і нетлінна
Слава нашого Дніпра!

ДЕСНА ЧУДЕСНА

Срібноплескітна, чудесна,
Кригоскресла – бо ж весна! –
Вся блакитна, аж небесна,
До Дніпра тече Десна.
Мимо сіверського града
Літописної краси,
Де княгиня юна, Лада,
Чеше промені коси;
Мимо Сосниці і Мени,
Вниз, на захід, знову вниз,
Де спокійно, де й шалено,
Де – каприз, а де й – сюрприз...
Миролюбна, величава
У Чернігові Десна:
Тут Русі-держави слава,
Тут свята старовина;
Тут спрадавна янгол крила
Над землею розпростер...
Далі – знову даль відкрила
Шлях долинний на Остер
І на стольний княжий Київ,
Де Славути вічний плин
Через морок чорториїв
І просвітленість долин...
Край цей Сіверським зоветься,
Що пооберіж Десни,
Тут Довженка серце б ‘ється,
Тут Грінченка віщі сни,
Коцюбинського печалі
І Тичинівські лади,
Вороного пасторалі
І Чупринчині сліди...
Без Десни не уявити
України і Дніпра –
Незбагненні колорити,
Барв і звуків дивогра!

СИВИЙ СЕЙМ

Сивий Сейм – Десни притока,
Слобожанщини краса,
І широка, і глибока,
Аж вбирає небеса.
Починається в Росії
"На лугах, среди стогов",
Бог на ній міста посіяв:
Курськ, Курчатов, Рильськ і Льгов...
А в кордонах України
Оселивсь Путивль на ній
І Батурина руїни
Відбиваються в ясній
Річці-дзеркалі...
До Сейму –
Річка, річечка, струмок –
Одна одній навперейми
Поспішає сто приток.
Й серед них – маленька, свійська,
Де Виговський в пух і прах
Розгромив московське військо,
На Москву навівши страх.
Це в районі Конотопа,
Що на Сумщині моїй...
Пам’ятай про це, Європо,
Усвідом і зрозумій!
Картоплі в басейні Сейму –
Прямо чудо із чудес:
Для Донецького басейну
Овоч цей – делікатес!
Споживаючи цей овоч,
Металурги й шахтарі
Щиро дякують за поміч
Сейму й тому, хто вгорі...
Що сказати ще про річку,
Де не був я, далебі?
Мабуть, там ростуть порічки,
Може, й груші на вербі...

СНУЄТЬСЯ СНОВ

Снується Снов – блакитна нитка
На полотні поліських нив,
Це ж полотно з любов’ю виткав
І ним все людство полонив
Народ козацький, хліборобський...
Із віку в вік снується Снов,
В своїй основі – не холопський,
Бо витікає з тих основ,
Що утверждались Полуботком
І Лизогубом! Ця земля
Завжди чинила мужній спротив
Всіляким зайдам-москалям,
Всіляким ляхам і підляшкам,
І більшовицьким крикунам...
Жилося пращурам претяжко,
Прелегко, може, бути нам,
Якщо руїну перебути
І добре зброю нагострить,
Не повторить трагічні Крути
Й Батурина – не повторить.
Снується Снов – сурова нитка
Часів суворих і сумних.
Мов рушники – поля,
Й блакитка
Текуча
Вишита на них...

ОСТЕР

А теперки, а тепер –
Лиш два слова про Остер,
І про місто, й про ріку –
По одненькому рядку.
І в Острі, і на Острі,
В долах, на узвишшях
Гарно в будь-якій порі –
Спокій і затишшя...
А в сусіднім Козельці
Вже не так спокійно,
Хоч стоїть він на ріці
Впевнено й надійно.
Далі, в Ніжині, нема
Й натяку на спокій –
Не столиця,
Все ж трима
Рейтинг він високий.
Хоч знімає не вершки,
А всього лиш пінку,
Зве "своїми" залюбки
Гоголя й Гребінку.
Є тут університет,
Тьмуща тьма традицій,
І людський менталітет
Майже як в столиці...
Взагалі ж то на Острі
І міста, і села
Всі купаються в добрі,
Річка ж бо весела!

СУПІЙ ЗАМРІЯНИЙ

Над Супоєм насупилась доба
Невпевненості лячної людської.
Супій прадавній,
Ти хотів хіба
Дожити до сучасності такої?
Віками плив – надіявся, мабуть,
На українське щастя непропаще,
На впевнено-прозірливу майбуть,
Коли хороше зміниться на краще...
Некращі дні стоять в Яготині,
Кріпацькі майже,
Як в часи Тараса,
І десь поділись сили рятівні,
Й нема спасіння від святого Спаса.
Спаси усіх нас, Боже, й сохрани,
Щоб ми жили в добрі і супокої,
Яготину щоб снились мрійні сни
На тихім і замріянім Супої!

ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ТРУБІЖ

Який трубіж на всю Вкраїну
Та в Перяславі зчинивсь!
...Країну ж кинуто в руїну
І волі велено: заткнись!
Але ж не винна річка Трубіж,
Що в Переяславі тече.
Народе, сам себе ти губиш,
Січеш себе чужим мечем!
А в Переяславі, у місті
Відтоді вже – ніяких свят
Ні через рік,
Ні через двісті,
Ні через триста п’ятдесят...
Коли ж перейдеш цей іржавий,
Коржавий нібито рубіж
Через руїну,
Щоб, тужавий,
На волю вихлюпнувсь Трубіж,
Держава наша знов постала
Та ще в поставі не тверда?!
Спіши,
Допоки не пропала
Текуча
        в Трубежі
                     вода!
Вербовий Трубіже ліричний,
Не винен ти в навалі лих
За прорахунок історичний
Гетьманів п ‘яних і сліпих.
Течи собі за Переяслав,
В дніпрові залишки вливай
Свою потугу непригаслу –
Славуті сили додавай!

РІЧКА МОГО ДИТИНСТВА

Починається Сула
В багнах непрохідних
Поблизу того села,
Що для мене – рідне.
В найпрозорішій Сулі
Зранку аж до нічки
Я купався – всі жалі
Геть змивала річка
З худорлявого лиця
І тільця хлоп’яти,
Тож для мене річка ця –
Мов хрещена мати.
Взагалі ж тече Сула
В чарівній долині
Від села і до села
В зелені та в сині.
Від Ромнів аж до Лубен
Між горбів петляє,
І, як водиться здавен,
У Дніпро впадає.
Розчиняються в Дніпрі
Верхосульські води
Там, де ряска й куширі
Не псують природи.
Український світ увесь
Про Сулу дізнався,
Бо ж співець журби Олесь
В ній малим купався.
Зокрема ж і взагалі
Знайте скрізь і всюди:
Ті, що скупані в Сулі, –
Зна-ме-ни-ті люди!
Це ж Дмитро в ній, Білоус
Хлюпався на плесі,
Це ж вона мочила вус
Ющенку Олексі.
Це ж і Малика вона
Пестила, мов ненька,
Колисала Виргана
Й Васю Симоненка...
Навіть я – це не секрет –
Нею чисто вмитий,
Хоч, звичайно, я поет
І не знаменитий.

НАЙПОЕТИЧНІША РІКА

Кажуть, Псло, неначе скло.
Вірю, знаю, мушу
Поетичній річці Псло
Вихлюпнути душу.
Бо вона ж таки така –
Не така, як інші:
Тут ліризм не висяка,
Проника у вірші!
Псло з тургенєвських країв
Притікає в Суми,
Щоб збудити солов’їв
Від журби й задуми,
Щоби плескіт-водоплин
Всю затьохкав далеч,
Лебедів щоб Лебедин,
Загадався б Гадяч...
Всю Полтавщину ріка
Псло
    пере-
           ті-
              кає
Й поблизу Кременчука
У Дніпро впадає.
Хто ж купавсь у цій ріці?
Чесно й без халтури
Заявляю:
Всі митці
Укрлітератури!
Від Грицька Сковороди
Аж до Малахути –
З поетичної води
Псла... Інакше й бути
Не могло! Бо річка Псло,
Посестра Йордані,
Ставить гідних
На крило –
В поетичнім плані!
...Псло і я перепливав,
Та не в славі справа:
Просто в Сумах я бував,
Просто в річці плавав.

ВОРСКЛА – РІЧКА НЕВЕЛИЧКА

Місяць, жовтий, наче з воску,
Рівно ж стільки тисяч літ
Задивляється у Ворсклу,
Скільки наш існує світ.

Ворскла – річка невеличка,
Вміру чиста, не брудна.
Там, де вир, – стрімка водичка
Й глибина – не видно дна.

Вздовж Охтирки, де діброва,
Жебонить-біжить вода –
В люстро Ворскли чорноброва
Охтирчанка загляда.

В місті славному Полтаві,
Ворскла тонко, мов струна,
В очеретяній заплаві
Тишу ночі розтина.

За містечком Кобеляки
Ворскла стишує свій біг,
Бо вже скоро – всі ознаки –
І Дніпро, й Мишурин Ріг.

Ворсклу-річку оспівали
Всі поети всіх століть,
Щоб у всьому світі знали
Річку цю не мимохіть,
А всебічно й достеменно,
Як Господню благодать, –
Цих поетів поіменно
Я не можу тут назвать.

Не тому, що їх не знаю
Й не знайомий з усіма,
Просто я часу не маю
Й місця вільного нема...

СТЕПОВА ОРІЛЬ

Серед піль тече Оріль –
Голуба стежина,
В узбережжі в’ється хміль
І цвіте ожина.
Низка сіл по берегах
Серцю до вподоби,
І пасуться скрізь в лугах
Череди худоби.
До Орілі звідусіль
Прилягають ниви,
Освіжає їх Оріль,
Легіт гладить гриви.
А в гущавині полів
На ріці Орелі
Поселився Могилів.
Затишні оселі
Серед зелені садів,
Писанки неначе,
У прапам’яті дідів
Це село – козаче.
Сонце обрієм біжить
І за окіл зайде...
Тут, в землі, поет лежить,
Друг мій – Саша Зайвий.
Хай земля йому пером
І землі цій – слава...
Зустрічається з Дніпром
Біля Січеслава
Степова ріка Оріль –
Хвиля охолоне...
Жовта місяця таріль
У воді не тоне.

САМАРА З ВОВЧОЮ

Не російська це Самара,
І не місто, а ріка,
Річка Вовча їй до пари
З Гуляйполя притіка
І впада вона в Самару
Там, де місто Павлоград,
Грозову приносить хмару,
Щоб город полить і сад.
Подолавши спеки скруту,
Сто проблем і стільки ж справ,
Повнять водами Славуту
Там, де місто Січеслав,
Дві сестри – Самара й Вовча,
Доля ж їх одна єдна
І (не можу тут промовчать!)
Слава Нестора Махна.
Гуляй, воле, в межиріччі
Двох річок – таке життя:
Шлях до Січі – в три сторіччя,
Стільки ж літ – у майбуття.

Частина друга

ДІНЦЕВА КРОНА

СИН ВЕЛИКОГО ДОНУ

Красень Сіверський Дінець,
Що тече Донбасом, –
Світотворення вінець,
Хоч примерк із часом.
Починається ж Дінець
В крейдяних яружжях –
Ледь помітний струменець
У мілких калюжах...
Срібна ниточка тонка
Обрії зшиває
Синьогладдю,
І ріка
В силі прибуває.
Набирається снаги
В джерела, криниці,
Додають снаги сніги
Й дощові грімниці.
До Чугуєва ріка
Врешті добігає,
Не широка й не вузька –
Певний простір має...
Мимо Змієва, в полях,
Вже подібно змію,
Випетльовує свій шлях
Ген під Балаклію.
Наростає водострум
Дужо й променисто:
Притіка Дінець в Ізюм –
Пракозацьке місто.
Мимо селищ, мимо сіл,
Де на вербах бусли,
Там вливається Оскіл
У Дінцеве русло...
На Червоний на Лиман,
Через Святогір’я –
На Лисиче,
Де курган
Стереже безмір’я...
І на цьому – не кінець
Силі центробіжній:
Мимо – Сєверодонецьк,
Борівське, Рубіжне,
Нижнє і Слов’яносербськ
У красі квітчастій
("Ти ж, Трьохізбенко, не сердьсь,
Я спішу до Щастя!").
За Станицею ріка,
Широкорозлита,
Вже й кордон перетіка
Без контролю й мита.
Для Дінця ніщо – кордон,
Навіть міждержавний...
Кличе сина Тихий Дон –
Танаїс прадавній!
Найлюбіший для краян
Наш Дінець красивий,
Оспівав його Боян
В давнині ще сивій;
І Сосюра, наш співець,
Ніжно і бурхливо
Славив Сіверський Дінець –
Вседонбаське диво...
Всі луганські "солов’ї" –
Лірики двомовні –
По Дінцевій течії
В поетичнім човні
Люблять плавати –
Краса
Вабить їх Дінцева:
Найсиніші небеса,
Воля чебрецева...

ОСКОЛОК ДІНЦЯ

Оскіл – Дінця ясний осколок,
Його притока головна,
Тож недаремно над Осколом
Небес бездонна глибина
Така прозора! І в Осколі
Вода – небесна прозорінь,
В якій шевченківські тополі
Полощуть-миють власну тінь.
Тече Оскіл по Харківщині,
Водою Куп’янськ напува,
Десятки сіл в своїй долині
Від спеки й холоду хова.
Між Святогірськом та Ізюмом
Спокійно, ніби спроквола,
Зливається з Дінцевим струмом
Легенький струмінь Оскола.

РІЧКА – БОЖИЙ ДАР

Це воістину Божий дар,
Тож вовіки його цінуймо!
Протікає ріка Айдар...
Де – вгадаймо… Простежмо, нумо...
На Луганщині? Звісно, так.
Починається ж на узвишші
Ровеньок: джерело, стрімчак
В степовій комишевій тиші.
Жебонить в буйноквітті лук,
Де трава-мурава шовкова,
Поминаючи Білолуцьк,
Добігає до Новопскова
І прямує на Старобільськ,
Тихоструйна і водограйна,
Для охайних міських обійсть
Прохолодою живодайна.
По обох берегах її
До містечка Новоайдара
Дозріваючі врожаї
Вже підходять, немов опара, –
Будуть щедро-пахкі жнива,
Даровиті та повні чару...
Отака вже вода жива
Річки сонячної – Айдару!
Над Айдаром гримлять громи,
Та не чутні грозові звуки
В глибині, де живуть соми
І хитрющі штукарки щуки.
Проспівали ріці пеан
Задушевний таки ж, ліричний
Два Івани – Савич Іван
І, звичайно ж, Іван Світличний.
До Дінця поспіша Айдар
І в селі, у Старім Айдарі,
З ним зливається (висне пар),
Далі ріки вже плинуть в парі.

ВПЕРТИЙ ДЕРКУЛ

В спеку полинами пахне терпко,
Повіває духом чебрецю.
В крейдяному руслі впертий Деркул
Поспішає батькові Дінцю
Навперейми – ледь наздоганяє
Там, де починаються ліси,
Дичина нелякана гуляє
І дзвенять пташині голоси.
Білі води змішуються з синім
І зеленим кольором долин,
І в ультрамариновому плині
Не такий терпкий уже полин.
Повіває свіжа прохолода,
Шелестять рогіз та очерет –
Виснажена спекою природа
В затишний ховається намет.

ТИХОПЛИННА ЛУГАНЬ

Хто назвав ріку Лугань,
Нам цей факт не звісний...
Мож, пра-пра-прадідуган
Пра-пра-прапервісний?
Ще на пра-пра-празорі
Працивілізацій
Тут селились лугарі
Різних рас і націй.
То була і справді рань
Пра-праісторична:
По лугах текла Лугань
Первісновелична.
До Лугані до ріки
Звідусіль-зусюди
Прибивались козаки –
Прехоробрі люди.
І над синню тихих вод
Рани лікували,
І місцину цю – Камброд –
Гарно так назвали!
Вкоренивсь козачий рід
Мужній, неледачий,
Розростався вшир Камбрід –
Прафорпост козачий.
На човнах пливли роки,
Повнилися змістом,
Свій осідок козаки
Стали звати містом.
Вже не рвалася сюди
Різна рать поганська
До луганської води,
Себто до Луганська.
І текла собі Лугань
Вільно, без примушень,
Через мороки і твань
Історичних зрушень.
Назву містові дала,
Та й усьому краю,
І в сьогодні притекла,
Зморена докраю,
Обміліла і брудна,
Піднята на глуми...
Та Лугань у нас – одна,
Любимо й таку ми!
Тішить нам вона серця
(Що то значить – звичка!) –
Тиха донечка Дінця,
Річка-невеличка.

ДОЧКА ЛУГАНІ

Вільхова – це значить:
Вільхи –
Водолюбні дерева,
Це завжди тіниста вільгість
І зарошена трава.
Вільхова – дочка Лугані,
Бо в Лугань вона впада;
Поза містом, на лимані,
Досить чиста в ній вода,
І купатися в ній можна,
І рибалить залюбки...
Екологія ж тривожна –
В нижній течії ріки,
В межах нашого Луганська:
Брухт, мазутище, сміття,
Словом, ставлення поганське
До природи і життя.
Вже й не річка, а піврічка,
Ще не мертва – ледь жива,
Звичайнісінька калічка
І клоачка морова...

РІЧКА-ЗАКОВИЧКА

Де Луганчик?
Втік Луганчик:
Русло є – води нема...
Ох, Луганчик-хуліганчик,
Взагалі і зокрема!
Дощ пройшов – з’явилась річка.
Спека знов – нема води.
Ох ти, річко-заковичко,
Незбагненна ти завжди!
Новосвітлівка чекає
Потрясіння всіх основ:
Мож, заграє водограєм
Хоч тоді Луганчик знов?..
Екологія, звичайно,
В нас така - одна біда,
І немає в тому тайни,
Що Луганчик пропада.

ЧОРНІ БІЛІ

Кажуть, Біла...
Тільки й діла:
Річку Білою назвать...
А вона ж бо почорніла,
І тому – не благодать.
Ні рибалити, ні прати,
Ні купатися у ній –
Вкоротили технократи
Віку річечці малій.
А колись вона біліла
Чистоплесом у траві
І водою не міліла,
Й береги були живі.
На Луганщині їх кілька –
Чорних Білих річечок...
Відчахнулась, кажуть, гілка
І всиха по ній сучок...

ЄВСУГ З КОВСУГОМ

Ковсуг – Євсуга притока.
Євсуг плине до Дінця...
Не притока – заморока,
І ріка – для горобця.
Правда, водяться тут жаби,
Залітає дичина
До джерел,
Що б’ють ще слабо
Із замуленого дна.
Вряди-годи тихі води
Розливаються ушир,
Напуваючи городи,
Лепеху, рогіз, кушир...
Кожна річка, слава Богу,
Має цінність немалу:
Рятівну дає вологу
Звіру, пташці і зелу.

РІЧКА-СВІЧКА

Тому й Кам’янка,
Що русло
По камінню прокладала,
Дужоструйно, срібноусто
По степах текла-співала.
В ній орда губила коні,
Вої русичів топились,
В громі-тупоті погоні
Тут підковами губились
Не роки – віки-століття,
Не події дня – епохи,
Поросли бур’яноквіттям,
Порохами вкрились, мохом...
А сьогодні річка – свічка,
Що димить і дотліває:
Є на карті річки стрічка,
А в реальності – немає.
Ніби є вода ще в руслі,
Але ж пить її не можна –
У багновиську загуслім
Джерелинка вмерла кожна...
Тому в славнім Краснодоні
Так сутужно з водопоєм,
Й не іржуть в долині коні,
Як в минулім, перед боєм...

БОРОВА – РІКА ЖИВА

Борова в борах петляє,
Заривається в траву...
Хто природу полюбляє,
Той спішить на Борову.
В будь-яку незимну пору,
У всілякий час доби
Виростають серед бору
Квіти, ягоди, гриби.
Грибники – з боровиками,
І в рибалок є улов,
І батьки із малюками
Загорають – будь здоров!
Люблять сєверодончани
Й рубежанці всі
Живу,
Чисту й щедру надзвичайно
Рідну річку Борову.

ГАРНО ЗВУТЬ ЇЇ – ЧЕРВОНА

Річка рідна, автохтонна
Українській цій землі,
Гарно звуть її – Червона –
І дорослі, і малі.
Себто гарна дуже, красна
Власним виглядом вона,
Хоч сьогоднішня, сучасна
Дещо, вибачте, брудна,
Дещо виснажена, в мулі,
Й куширами заросла...
А в недавнім ще минулім
Справді Красною була!
В ній гуляли красні риби
У дзеркальній глибині,
А сьогодні... де ті глиби,
Де ті риби визначні?!
Незначні лиш красноперки
Та сяка-така дрібня,
А значнішого теперки
І не видно в світлі дня.
Все одно ріка Червона
Сватівчанам дорога:
Прохолодно-водогонна,
Жити їм допомога,
Напува поля й городи,
Прихорошує гаї,
І дарує вряди-годи
Дуже красні врожаї!
Місто Сватове на річці –
Не таке, як інші всі:
У святковій начеб стрічці,
Справді красне по красі,
Віддзеркалюється в водах,
Як лиш прийде день новий,
Свіжий вигляд, вільний подих,
Гарний настрій трудовий!

ЖЕРЕБЕЦЬ

Молодець – не молодець,
Хто ж його там знає,
Але зветься Жеребець
І в Дінець впадає.
По луганській він землі
Швидко пробігає,
І, як всі річки малі,
Геть занепадає.
Як і всі малі річки,
Буйно заростає,
І гніздяться тут качки –
Місця ж вистачає.
Жеребець – не жеребець,
Бувших сил не має,
Але Сіверський Дінець
Все ж наздоганяє!

КОЛИШНЯ РІЧКА

Річка ця, на жаль, колишня,
Комишами заросла,
А вона ж, їй-бо, не лишня
В цім краю колись була!
Де текла колись Комишна
Від села і до села,
Цвів бузок, біліла вишня,
Медоносила бджола.
А тепер – таке затишшя
Доокола заляга,
І в долині, й на узвишшях
Все від спеки знемага.
До Дінця не струми – сльози
Від колишньої ріки...
Отакі метаморфози,
Час незатишний такий!

КАЗЕННИЙ ТОРЕЦЬ

Шлях Казенного Торця
Без кінця петляє,
Але ж врешті до Дінця
Радо потрапляє.
Довго бігав по степах
З усіма Торцями ,
Аж до дна увесь пропах
Дивочебрецями.
На Казенному Торці
Ніде й птаху сісти –
На малесенькій ріці
Три великих міста:
Це – Дружківка, Краматорськ
І Слов’янськ...
Між ними
Берег річки перетовксь
Селами рясними.
Взагалі ж бо на Торці
Справи не казенні,
І літають горобці,
Начеб оглашенні.

Частина третя

АЗОВСЬКЕ ТЯЖІННЯ

РІЧКА-ФРОНТ

Міус, мов козацький вус,
Хвацько кільцями закручений,
Справа в нього – Кальміус,
Зліва – річечка Кундрюча.
Не в Дніпро впада,
Не в Дон –
Шлях торує до Азова,
Для чужинських орд –
Кордон,
Слави руської – основа.
Міус-фронт – в роки війни,
В мирний час – меморіалом
Стала: сплять батьки й сини
Під квітчастим покривалом.
Вже ніякий землетрус
Спокій степу не порушить,
Тож тече собі Міус,
Вусом крученим ворушить...

СИНІЙ КАЛЬМІУС

Звідки й сила в нім береться
У біді творить добро?!
Для мільйонного Донецька,
Мов для Києва Дніпро,
Він – рятунок і дарунок,
І снаги живий ковток,
І жагучий поцілунок,
І купайлівський вінок.
Шлях шукаючи по зорях
На небесному копрі,
Поспішає він до моря,
Омиваючи старі
Терикони і кургани
В ореолі сивини,
Заліковуючи рани
Давнини-старовини.
Пахнуть п’янко-чебрецево
Побережні всі міста...
В Маріуполі ж – кінцева
Річки Кальміус мета!

ПАХУЧА Й ТЕПЛА

Пахуча й тепла, бо – Молочна,
Та не в кисільних берегах,
Тече Молочна, це вже точно,
У трав’яних м’яких лугах,
В рясних пасовищах квітчастих,
Де молочай, полин і мак...
На річці цій, крім Молочанська,
Ще й Мелітополь і Токмак.
У неглибокій та проточній,
Є в ній і щуки, й карасі,
Впада ж вона в лиман Молочний,
Що при Федотовій косі.
Коса ж Федотова заходить
В Азовське море,
Що в туман
Пірнає геть,
Як занегодить,
Захороводить ураган.
В таку погоду заморочну
Все – від кефалі до бичка –
З морського простору
В Молочну,
В заплави затишні втіка.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Хто ж приймає наші ріки?
В першу чергу, це Азов:
З ним зливаються навіки,
Через Дон, ріка Тузлов,
І Дінець, і всі притоки
Синьоокого Дінця,
І струмки, і всі потоки,
Що нема їм і кінця...
Та найбільше рік впадає
В Чорне море – їм Дніпро
І "путівки" виділяє,
І дає своє "добро".
Є, крім того, й інші ріки:
Буг, Інгул, Дністер, Дунай
З їх притоками без ліку,
Що з країни творять рай.
Ми розкажемо пізніше
І про них. І взагалі
Оспіваємо у віршах
Кращі ріки на землі.

2003