Віра Оберемок
Дівчинка і білочка
Оповідання, казки

Грибозбір

Осінь прийшла з городів. Скотилася в погреби з картопляним смутком, перейшла стернею у садки, обтрусила яблука, груші і непомітно підкралася до дерев, що попритулялися біля тину. Явори пожовтіли раптово, за одну ніч. Навіть берізка, та сама, яку ми з мамою посадили весною, стоїть тепер із золотими кісьми-гілочками і схожа на золотоволосу красуню. Літо розгублено озирнувшись востаннє, тихо кине: "Я ж бо думало що то жарти" — і сумно сховається за селом. А осінь — наряджена, радісна, хазяйновита, з кошиками в руках, вже поспішає до лісу. Там якраз грибозбір почався.
...Сидять на узліссі в жовтих сорочечках маслята. Почули кроки, нашорошились. А вгледіли осінь з кошиками, кинулись, як налякані зайчата, врізнобіч. А опеньки—малята горнуться ближче до піддубників—грибів, дружнім колом обсідають пеньки в низині. Боровики, молоді, коренасті, як маленькі борці, розсипалися на вкритій землі. Вони бачать, що втікати їм нікуди. І спокійно сідають на дно кошиків, поважні, ділові. Роблять вигляд, що нічого не сталося.
Бреде осінь лісом. Слухає надокучливе мугикання вітру, що всівся на ялині, звісивши до землі ноги й не хоче нікуди далі йти. Вже й повні кошики стоять біля старої сосни. І осінь втомилася трохи. А грибів не зменшується. Опеньки-підосичники полізли один поперед одного посадкою-чагарем, манять, кличуть до себе. А он рижата, як у казці вишикувались рядами, нахлобучили на голови картузики і, здається, самі просяться до рук.
Осінь скидає з голови квітчасту жовту косинку, розстеляє на стежці. Гриби поспішають до неї. Осінь стоїть осторонь, спостерігає, як вони збігаються докупи і вмощуються на косинці. Один тільки білий гриб, широкоплечий, рослявий, не зрушує з місця, стоїть, причепурюється, шляпу розправляє.
Осінь і не тривожить його. Хай собі постоїть! Вистачить на неї й інших грибів. Он біля озерця в берізках опеньки з—під листя засмаглими голівками визирають, чекають, коли осінь прийде до них. Щаслива пора — грибозбір!

Русалочка

Колись давним-давно навколо нашого села були величезні густі ліси. Дерева в них стояли так густо, що їхнє гілля поспліталося мов руки. Через найбільшу гущавину тих старих лісів спокійно текла річка з такою чистою водою, що можна було бачити її дно.
На дні тої річки стояв гарний водяний палац, в якому жила маленька чарівна Русалочка. Вона завжди була одягнута в яскраво-блакитну сукенку й мала зелені, що сягали аж до ніг, коси, які часом заплітала, а часом були не заплетені. Коли вода в річці була холодна, то Русалочка його не заплітала і воно гріло її. Вона любила плавати у воді навипередки з малими рибками, або гратися на березі річки. Русалочка знала, що тут її ніхто не скривдить, бо так далеко в ліс люди не заходять.
Та одного разу несподівано вона побачила якогось юнака, що йшов між деревами. Русалочка дуже злякалася і пішла під воду. Але хлопець побачив її й підійшов, щоб краще до неї приглянутися.
В селі старі люди розказували про русалок. Однак юнак не дуже вірив, що хтось може жити у воді. Тому тепер хотів сам у тому переконатися й побачити Русалку. Він схилився і глянув у воду...
І справді, на дні, у своєму водяному палаці, сиділа прекрасна дівчина—русалка. Вона мала срібне тіло, білосніжне обличчя і довге зелене волосся. Хлопцеві здалося, що вона його боїться. Він приязно помахав до неї рукою і сказав, посміхнувшись:
— Добридень, прекрасна Русалко!
Русалочка глянула на юнака, що схилився над водою і побачила який він вродливий. Вона перестала його боятися. Навіть виставила з води голову і сказала:
— Добридень!
Привіталася і чекала, що ще буде говорити хлопець зі світу.
— Чи тобі не нудно бути весь час самій у воді? — запитав хлопець.
— А я не весь час у воді. Іноді випливаю на берег, гойдаюся на деревах. Або співаю пісень із пташками, які присідають біля мене, чи розмовляю з рожевими хмарками, які, пропливаючи наді мною, зупиняються перепочити.
— А чи хотіла б ти, щоб тепер і я приходив до тебе? — запитав знову хлопець, не зводячи очей із зеленоокої красуні, бо закохався вже в неї. Його ніжні слова та врода полонили Русалочку. Вона теж закохалася у хлопця. Кохання, чисте як сніг і невинне, як травневі квіти, заполонило їхні серця.
Здавалося, що все і всі навкруги теж благословляють їхнє кохання. Хмарки, пропливаючи, зупинялися серед неба, щоб їх привітати, місяць і зірки сипали їм на голови зірковий пил, а пташки співали гарні пісні.
Але то тільки здавалося. Бо в тих лісах, в холодному суворому палаці жив недобрий і дуже страшний Лісовий Дух, який теж був таємно закоханий у Русалочку. Дізнавшись про кохання хлопця і Русалочки, чаклун закипів нестримним гнівом і закричав лютим голосом: "Не бувати цьому!". Наказав своїм слугам зробити важкі залізні двері, важкий залізний замок з ключем й замкнути Русалочку в її водяному палаці. Так і зробили.
А Лісовий Дух подививсь на хлопця, завів його в найбільші лісові хащі поміж старезних дерев. І наслав на нього чари. Хлопця миттєво огорнув сон. І спав він сім днів і сім ночей. А на восьмий розплющив очі, зірвався на ноги і побіг до річки.
Але ні Русалочки, ані її водяного палацу вже там не побачив. Слід по Русалочці згинув назавжди. Як і по Лісовому Духу. Бозна—куди заховав чаклун Русалочку. Ніхто не знає. Довго, дуже довго, тужив хлопець за Русалочкою. І щоб ніколи не забувати про неї, поселився на березі тієї річки, збудував дім.
А згодом до нього приєдналися й інші люди. Так і виникло наше село, яке спочатку називалося Русалочка, а з часом Русалівка...

Казочка про хитрунчиків

Сіра Мишка має хатку під столом. Двері замикає стільцем. Але киця Мурка з—поза дверей—стільця заглядає. Хоче з Мишкою поговорити.
— А про що?
— Про... про смажену рибку в буфеті!
О, Мишка теж хоче рибки! Але як їй довіритися Мурці? Хоч Мишка й маленька, ще й рочку не має, але знає, що Мурки треба боятися. Тому й не хоче Мурку до хатки пускати! І сама не може до Мурки йти. Не може! Обома лапками обіймає ніжку стільця, затуляє вхід: — Мурко, йди геть! Йди геть, Мурко! — просить Мишка. — Мені й самій у хатці тісно!
А Мурка ходить, муркоче, лапкою в двері б'є. Мурка Мишці хоче казку розказати.
— Казку? А про що?
— Ну, наприклад, про корову, яка дає парне молочко до сніданку. Знаєш як це смачно?
О, Мишка не знає, бо ніколи ще не пробувала парного молочка. Маленька Мишка думає, думає. Вона хотіла б спробувати молочка, але все ж вагається впускати Мурку до хати.
Засмутилась Мурка. Пішла. В будиночку набрала муки, розвела дріжджі, замісила тісто. Поставила на теплу грубку і невдовзі воно підійшло. Мурка спекла солодкий пиріг з яблуками, яких вона назбирала в садку. А зверху ще й шоколадним кремом написала: "Маленькій Мишці, солодкій як джем". І понесла до Мишки.
Що робити? Пиріг такий гарний та смачний! Але чи можна довіритися Мурці? Замислилася Мишка. Та так глибоко, що й досі думає, а Мурка згорнувшись клубочком, чекає...

Перстень щастя

В одному селі жила дуже бідна жінка. Єдиним її багатством була донька. Красуня, розумниця, з добрим серцем. Мати дивилася на неї — не могла намилуватися. Але спливали роки. Донька росла, а мати старіла. Відчуваючи що скоро помре, покликала доньку і подарувала їй перстень, промовивши:
— На тобі доню ось цей маленький перстень-обручик. Це все, що у мене є. Бережи його, він тобі принесе щастя.
Дівчинка з того часу завжди носила перстень на руці і ніколи не забувала про свою маму. Якось одної літньої днини, дівчинка пішла у ліс по ягоди. Вона втомилася і сіла край лісового озера помити ноги. І тут сталося нещастя — перстень сковзнув по мокрому пальцю і упав у воду. Дівчинка голосно заплакала і вскочила в озеро за перснем. Але його ніде не було і дівчинка опустилася на саме дно озера. Там вона побачила якусь незвичайну яму. Запливла туди, сподіваючись знайти свій перстень та попала у справжню підводну печеру. Вона була вся завалена дорогоцінними коштовностями, перлами. Дівчинка не знала, що робити. Раптом відчинилися залізні двері в стіні й в печеру заплив охоронець підводних багатств.
— Ага! — закричав він страшним голосом. — Ось ти й попалася голубко! Бути тепер тобі зеленою жабою до тих пір, доки хто-небудь не поцілує тебе! Але я сумніваюся, щоб знайшовся хтось охочий поцілувати жабу, ха-ха-ха!
І в ту мить дівчинка перетворилася в холодну слизьку жабу. Робити нічого, стала дівчинка жити жабою. Рік живе. Два живе. Зимою на дні озера в болоті спить, а літом на березі мух та комарів ловить. А поруч, в казковому королівстві, жив гарний і романтичний юний принц. Тільки трохи нещасний, бо у нього не було принцеси, яку він зміг би покохати на все життя. І ось настав день, коли принц сказав:
— Я сам піду на пошуки достойної нареченої!
Перейшовши невеличкий місток, що з'єднував його королівство з озером, пішов вздовж берега. Дізнавшись, що принц прогулюється берегом озера, всі дівчата з навколишніх сіл прибігли до озера. Аби привернути увагу юного принца, вони вдягли розкішні вбрання. А багато з них ще й прикрасили себе сріблом, золотом, діамантами. Одначе, що з того? Юний принц спокійно, навіть байдуже, дивився на них, бо жодна з тих красунь не сподобалася йому. Тим часом сонце вже сіло. Почало вечоріти. Зійшов місяць. Вода в озері стала срібною в місячному сяйві. Дівчинка-жабка виплигнула з озера на берег, щоб хоч трохи розважитись.
— Невже мені так і не судилося знайти собі гідну прекрасну наречену? — з сумом подумав юний принц і раптом відчув, що на нього хтось пильно дивиться. Озирнувся — маленька зелена жабка крутиться біля нього. Він обережно обминув її й засмучений попрямував до свого королівства. А жабка за ним, ні на крок не відходить.
— Що тобі, маленька, потрібно? — чемно поцікавився принц. Та жабка нічого не відповіла, лише пильно подивилася йому просто у вічі. З її великих, зовсім не жаб'ячих очей котилися сльози. Щось кольнуло у серце юного принца. Взяв він жабку на руки, а вона йому: "Поцілуй мене!"
Принц так і завмер від подиву. А жабка вдруге просить:
— Доторкнися до мене вустами і чари розвіються!
Принц оговтався від подиву, підніс жабку до вуст своїх і доторкнувся ними до неї. І в ту ж мить чари злого чаклуна розвіялися й перед ним постала дівчина неймовірної вроди! На ній не було ніяких золотих прикрас, лише маленький простий перстень-обручик виблискував на руці. Але найпрекраснішими були її ясні очі, які світилися таким розумом і ніжністю, що вражений принц став перед нею на коліно та мовив:
— Ось я і знайшов тебе! Ти найчарівніша дівчина у світі! І я прошу тебе стати моєю дружиною!
Невдовзі вони одружилися. Справили гучне весілля і зажили щасливо у їхньому казковому королівстві. Ось так мамин подарунок допоміг дівчинці знайти своє щастя.

Як з’являються казки...

Одна дівчинка була дуже вродлива і могла інколи стати білим лебедем. І з свого ніжного білого пір'я могла робити килими. Всім дуже подобалися ті килими. Один юнак покохав дівчинку і килими її полюбив. Якось килимів довго не було.
— Як я хотів би зараз побачити твій гарний, білий килим! — сказав юнак дівчинці.
Так з'явився найкрасивіший килим, а дівчинки не стало.
Одна дівчинка була дуже вродлива й інколи могла стати місяцем, або маленькою зірочкою в небі. Один юнак покохав дівчинку, і місяць та зірочки полюбив. Якось місяця довго не було.
— Як би я хотів зараз побачити на небі місяць, або хоч маленьку зірочку! — сказав юнак дівчинці.
Так на небі з'явилися місяць і зірки, а дівчинки не стало.
Одна дівчинка могла складати казки. Всім дуже подобалися її казки. Один юнак покохав дівчинку і казки її полюбив. Якось казок довго не було.
— Як би я хотів зараз почути твою довгу і гарну казку! — сказав юнак дівчинці.
Так з'явилися оці казки, а дівчинки не стало...

До змісту Віра Оберемок Дівчинка і білочка